“Боже, у мене так серце калатає”. Репортаж з останнього обміну полоненими

“Дві різні людини сказали, що він живий! Такого ще ніколи не було!” – вигукує дівчина.

У день, коли має відбутись обмін полоненими, родини захисників приїжджають до визначеного місця. Люди приходять з надією отримати бодай якусь інформацію, адже частина навіть не знає, чи живі їхні близькі. Офіційно вони вважаються “безвісти зниклими”.

Можливо, хтось зі звільнених військових зможе упізнати захисника за фото, чи почує знайоме ім’я. Люди приходять з прапорами, роздрукованими фото, постерами, плакатами своїх близьких. Хтось одягає футболку з портретом та контактною інформацією.

Рідні захисників об’єднуються у групи між собою, спілкуються, сидять на траві, стоять вздовж дороги, говорять із журналістами – їм важливо бути почутими, важливо розповісти свою історію. Вони дякують за увагу, яку їм приділяють.

23 липня Україна провела дев’ятий етап обміну полоненими. Додому повернулись важкохворі й тяжкопоранені військові. Серед звільнених був і останній із захисників острова Зміїний – боєць Державної прикордонної служби.

Журналісти “Української правди” відправилися до місця обміну, щоб задокументувати, як родини захисників чекають їхнього повернення та як зустрічають звільнених з полону.

Як родичі шукають “безвісти зниклих” на обміні

Тисячі українських родин все ще чекають своїх рідних з російського полону. Люди з’їжджаються з різних куточків України – з Хмельниччини, Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини. Хтось приїхав уперше. Кажуть, “серцем відчули, що потрібно їхати саме сьогодні”.

Сім’ї захисників приїхали на місце зустрічі полонених

Фото: Олександр Чекменьов

Хтось був уже багато разів, щоразу сподіваючись достукатись, докричатись, але, на жаль, не зрозуміло до кого.

Анастасія чекає чоловіка, який понад 1 рік і 3 місяці перебуває у статусі “безвісти зниклий”. Куди б вона не зверталась, куди б не писала листи, відповідь одна – не можуть підтвердити, чи серед живих він, чи серед мертвих.

Родини захисників очікують на місці зустрічі полонених
Фото: Олександр Чекменьов

Іванка чекає нареченого, який пропав безвісти 28 вересня 2024 року – за два тижні до їхнього весілля. Офіційно він “безвісти зниклий”.

“Приїжджаємо, може хтось бачив у полоні, щоб мати хоч маленьку надію. Аби тільки знати, що він живий. І будемо жити з іншою надією і будемо чекати”, – каже дівчина.

Найбільш напружена мить

Протягом дня всі очікували будь-якої інформації – чи буде зрештою обмін і коли. Під вечір люди почувалися втомленими, неквапливо пересувалися територією, але сумлінно чекали.

Аж тут в натовпі почувся гучний крик, а потім і плач, і сміх. Родичам почали приходити сповіщення, що “захисника звільнено з полону”. Трохи згодом почались і перші дзвінки від звільнених полонених. Хтось вперше за кілька років почув голос батька, чоловіка, сина. Обмін відбувся.

“Боже, у мене так серце калатає, я не уявляю, як у вас”, – каже жінка з натовпу, звертаючись до дівчини, яка отримала довгоочікуване повідомлення.

Далі було дуже багато обіймів, сліз і слів підтримки. Ті, хто все ще продовжував чекати, щиро радів за інші родини, які от-от возз’єднаються.

Родини з фотографіями їхніх рідних захисників зустрічають військових з полону
Фото: Олександр Чекменьов

Коли заходиш у натовп з десятків людей, потрапляєш у вир емоцій. Через високу концентрацію їм неможливо не піддатися, і сльози накочуються самі.

“А в нас буде можливість їх побачити, поговорити? Нам хоча б 20-30 секунд”, – питає дівчина у представників Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Фінальні миті очікування на звільнених захисників минають найдовше. У повітрі – напруження, збудження, піднесення.

“Ми чекали майже два роки! Вже якось зачекаємо ті пів години”, – вигукує жартома молода жінка, яка чекає чоловіка.

Маленька дівчинка у вишиванці тримає велике серце з написом “Я мрію, щоб тато відвів мене у перший клас”. Вона з мамою та сестрою вперше приїхали на обмін. І саме цього разу вони почули ті самі заповітні слова.

Дівчинка чекає батька з полону

Фото: Олександр Чекменьов

“Вітаємо вдома!”: як родини зустрічали військових

За деякий час почалась підготовка до зустрічі з полоненими. Люди ставали вздовж дороги і поступово затихали, наче намагалися вловити кожен звук.

Спершу прибули карети “швидкої” з важкохворими і тяжкопораненими. Хоч всі наче розуміли, що звук машин із сиренами буде чутно здалеку, хтось періодично визирав із натовпу, прислухався.

Коли ж нарешті почули “швидкі”, всі знову активізувались, розправили прапори та фото рідних – було напоготові до зустрічі. Зі “швидких” поволі, обережно почали виходити військові.

“110-та (бригада – авт.) є? А 47-ма є?” – вигукували люди, з надією знайти своїх рідних та знайомих.

Десь за годину нарешті неквапливо під’їхали автобуси з іншими звільненими захисниками. Усі присутні скандували “Вітаємо! Слава Україні”. Військові в автобусі визирали у вікна, махали у відповідь і міцно стискали український прапор.

Полонені щойно прибули після обміну до лікарні
Фото: Олександр Чекменьов

Люди бігали між автобусами, шукаючи в якому ж з них сидять їхні рідні. Вони викрикували імена своїх близьких. Здавалось, що сильнішого і по-хорошому відчайдушнішого вигуку ти ніколи в житті не чув. Сльози лилися по щоках.

Далі захисників повели у приміщення лікарні. Їхні близькі мали лише лічені секунди, щоб побачити їх, дотягнутися, спробувати обійняти.

Через великий натовп не всім вдалося протиснутись до рідних. Військові визирали з вікон, люди підсаджували маленьких дітей, щоб ті нарешті могли обійняти своїх батьків.

На фоні емоційного перенапруження люди втрачали свідомість. Ті, хто були поруч, миттєво підхоплював їх, приводили до тями, тримали за руку і плакали разом з ними.

За ці кілька секунд Світлана встигла побачити свого чоловіка. Він віддав їй листи та дитячі малюнки, які раніше отримав і зберіг. Жінка розгортала їх тремтячими руками, вчитувалась у рядки, які сама ж і писала. Її чоловік був в полоні 3,5 роки.

З іншого боку стоїть родина, яка на цьому обміні дочекалась сина Михайла. Він потрапив у полон з Чорнобильської АЕС на початку повномасштабного вторгнення. Разом з батьками на військового чекав його товариш.

Товариш Михайла обіймає його близьких

Фото: Олександр Чекменьов

“Я з самого ранку відчував, що сьогодні його обміняють. Я кожен день і кожну хвилину уявляв цю зустріч”, – розповідав Микола, батько захисника.

Та все ще багато хто не дочекався близьких. Дружини, діти, батьки, друзі живуть надією – а раптом хтось бачив їхніх рідних. Вони показують звільненим полоненим фото, просять журналістів сфотографувати, розповсюдити інформацію про їхніх близьких.

“Візьміть у когось маркер, напишіть на фото ім’я, номер телефону і показуйте військовим, може хтось впізнає”, – радять дівчині Ліані, яка шукає свого брата.

Звільненому полоненому показують фото військового, якого шукає родина

Фото: Олександр Чекменьов

***

Українська сторона не розповідає, скільки людей повернулися в рамках цього обміну. Водночас російська делегація повідомила, що з кожної сторони обміняли приблизно 250 осіб. Наймолодшому звільненому захиснику виповнилося 27 років, найстаршому – 66.

Серед визволених на цьому обміні – військовослужбовці ЗСУ, а також бійці Державної прикордонної служби, Національної гвардії та Національної поліції України.