5 березня відбулося відкриття виставки “Весна. Жіночі імена бойчукізму” у Українському Домі. Виставка присвячена художницям школи Михайла Бойчука та зосереджується на поверненні до історії українського мистецтва імен мисткинь, чий внесок довгий час залишався маловідомим або витісненим з мистецького канону.
Експозиція об’єднує роботи 15 художниць-бойчукісток і розповідає про їхню роль у формуванні модерної української візуальної мови початку 20 століття. У центрі виставки – творчість Софії Налепінська-Бойчук, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Ярослави Музики, Марії Котляревської, Віри Бури-Мацапури та інших мисткинь, які працювали в колі бойчукізму.
Журналістка Ганна Задирайко відвідала виставку, щоб з’ясувати, як проєкт намагається відновити пам’ять про художниць, чия спадщина значною мірою була втрачена або знищена після радянських репресій. “Магія Українського Дому – це безкінечне коло. Виставка не має початку і не має кінця, вона триває у вічності”, – так співкураторка виставки Тетяна Гаук описує просторову ідею експозиції. Центральна зала атріуму Українського Дому відкриває експозицію і задає настрій усьому проєкту. Простір побудований як своєрідна “увертюра” до виставки: окремі підвішені кольорові блоки в пастельних тонах демонструють камерні живописні роботи мисткинь, про яких детальніше куратори розповідають в наступних залах. Ця інсталяція слушує водночас запрошенням в елегантно зібрану дослідницьку виставку і натяком на те, що тут не варто очікувати масштабних полотен чи монументальних за розміром робіт. Натомість ітиметься, зокрема, про історію “білих” плям.
Представлені тут роботи художниць одразу демонструють і ключові імена, і характерну стилістику напрямку. Серед них – “Жінка в гаремі” Антоніни Іванової, “Аля” Ярослави Музики, “Купальниця” Антоніни Іванової та твір Марії Юнак. Окрему увагу привертає стіна з репродукцією картини “Весна” Антоніни Іванової, що дала назву всьому виставковому проєкту. Сам оригінал роботи сьогодні вважається втраченим. Про нього відомо лише завдяки публікації французької журналістки, яка в 1928 році надрукувала репродукцію картини в одному з європейських мистецьких журналів. Це була єдина робота жінки-художниці, представлена у тому числі журналу. У листі авторка писала, що розмір цієї картини сягав приблизно чотирьох метрів. “Ця картина дуже добре показує синтетичну природу бойчукізму, коли митці поєднували різні стилі та вводили у модерністську мову українські, зокрема галицькі мотиви”, – пояснює куратор виставки Сергій Комберянов. Чимало експонованих робіт походять з його власної колекції.
Втрата “Весни” символічно відображає долю значної частини спадщини бойчукістів. Через політичні переслідування та історичні катастрофи багато творів було знищено або їхнє місце перебування невідоме. Водночас виставка наповнена ескізами та робочими матеріалами, які підкреслюють обсяги втраченого.
РЕКЛАМА:
Перший великий зал виставки, після центральної зали, присвячений виникненню бойчукізму та формуванню кола митців, які стояли біля його витоків.
Цей мистецький напрям зародився у Парижі, де на початку 20 століття працював Михайло Бойчук. Саме там він почав формувати власну художню систему, яка поєднувала різні культурні традиції: неовізантійське мистецтво, ренесансні композиції, давньоєгипетські мотиви та українські народні образи. “На фотографіях довкола Михайла Бойчука ми бачимо більше жінок, ніж чоловіків. Вони не були виключно його ученицями – вони були його першими колегами”, – звертає увагу на деталі фотографії Сергій Коберянов. Ключовою темою виставки є роль цих мисткинь у розвитку бойчукізму. Багато з них приходили до майстерні Бойчука вже сформованими художницями.
Наприклад, Антоніна Іванова до знайомства з Бойчуком навчалася у Миколи Реріха в Петербурзі і вже мала власний художній досвід. Саме ідеї Бойчука – створити нове українське монументальне мистецтво – врешті переконали її долучитися до цієї групи.
Згодом ідеї бойчукізму поширилися і в Україні: у Львові та Києві. Саме в Українській академії мистецтв сформувалося ядро художників, серед яких були Антоніна Іванова, Оксана Павленко, Софія Налепинська, Олена Трубіцька, Ярослава Музика. Вони працювали разом, навчалися один у одного і створювали нову художню мову. Однак поруч із цим розділом експозиції розміщений інший – із поетичною назвою: “Імперські хмари свинцеві збирались над цвітом української інтелігенції”.
Цей блок нагадує про трагічну долю бойчукізму. На стінах представлені архівні документи – виписки зі слідчих справ, протоколів допитів та інших матеріалів, що свідчать про жорстокі методи переслідування митців.
У 1930-х роках радянська влада оголосила цей мистецький напрям “націоналістичним”. Багато художників було репресовано, а їхні роботи – знищено.
Серед постраждалих були і бойчукістки. Деякі з них були арештовані, інші втратили можливість працювати, а частину творів художники знищували самі, щоб уникнути переслідувань. Цей розділ створює сильний контраст із попереднім: поруч із історією творчого пошуку з’являється історія насильницького переривання мистецької традиції. Трохи далі, прямо навпроти зали “Робітні”, з якої починалася історія бойчукізму, розташована зала “Хранительки”.
Тут одразу привертають увагу портрети трьох художниць – Оксани Павленко, Антоніни Іванової та Ярослави Музики. Саме вони стали підставою для назви цього простору. Розділ присвячений жінкам, які зберігали пам’ять про бойчукізм у часи репресій: документи, твори, листування та знання про школу Бойчука.
“Коли в Москві стригли нігті, тут відрубували пальці”, – згадує поширену фразу про радянський тиск кураторка виставки Тетяна Гаук, підкреслюючи масштаб репресій проти українських митців.
Попри це, художницям вдалося зберегти важливі документи та твори. Саме до них у період послаблення радянського режиму зверталися українські дослідники й мистецтвознавці, щоб відновити історію бойчукізму. У залі вперше представлені документи з архіву колекціонера і дослідника Ігоря Диченка – зокрема його листування з Оксаною Павленко. У цьому архіві збереглася навіть листівка, яку Михайло Бойчук надіслав їй із Берліна. Деякі твори, представлені на виставці, також походять із колекції Диченка.
Окремий елемент експозиції – реконструкція простору, де зберігалися роботи бойчукістів. Ярославу Музику заарештували та відправили до Сибіру, перед арештом частину творів вдалося сховати її чоловікові Максиму у вузькому проміжку між двома квартирами. На виставці відтворено цей невеликий простір: своєрідний прихований “коридор”, де колись стояв столик і були сховані роботи та документи. Саме завдяки такій обережності частина спадщини бойчукізму змогла пережити роки репресій і зберегтися до наших днів. У цьому ж просторі представлені портрет її чоловіка, Максима Музики, який художниця написала сама, а також фотопортрет самої Ярослави Музики. Піднявшись на другий поверх, відвідувачі потрапляють у велику кругову залу – центральний розділ виставки під назвою “Імена”.
Саме тут представлені всі художниці бойчукізму, чиї роботи увійшли до експозиції. У цьому просторі поєднані біографічні матеріали, архівні документи та твори мисткинь. Кожна художниця представлена окремо – з короткою історією життя і творчості. Це дозволяє побачити бойчукізм не тільки як мистецький напрям, а як мережу особистих історій. Темперні картини, графіка та ескізи дозволяють зрозуміти, чому мистецьке явище у 1920–1930-х роках вважалося однією з найсильніших художніх шкіл.
Цінність цих робіт у композиції, художники прагнули до максимальної виразності мінімальними засобами.
Наприклад, сцени українського сільського життя і просте збирання яблук або робота в полі – у їхніх роботах можуть поєднуватися з мотивами, що нагадують давньоєгипетські рельєфи, християніські ікони або ренесансні композиції. Однією з важливих тем виставки стало повернення до історії мистецтва робіт художниці Антоніни Іванової. Вона була однією з лише двох жінок, які представляли Україну на Венеційській бієнале 1928. Тоді українські митці вперше мали окрему залу в межах радянського павільйону.
Довгий час дослідникам було невідомо, яку саме роботу художниця представляла на бієнале. Картина вважалася втраченою, а наявні зображення були дуже низької якості.
Ситуація змінилася вже після повномасштабного вторгнення Росії, коли в Європі зріс інтерес до українського мистецтва. Під час підготовки виставки In the Eye of the Storm венеційські архіви оприлюднили фотографії експозиції 1928 року кращої якості. Саме завдяки цим знімкам вдалося розпізнати роботу Іванової.
Оригінал картини досі не знайдено. Водночас у архівах художниці, які після її смерті передали до Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького, збереглася її фотографія. Завдяки цьому вдалося встановити, яку саме роботу Іванова представляла на Венеційському бієнале.
Ще одним відкриттям виставки стали три роботи, які раніше приписували художнику Сергію Колосу. Вони зберігалися у його сімейному архіві.
Після оцифрування архівів Львівської галереї мистецтв дослідники знайшли фотографії цих творів із підписом Антоніни Іванової. Подальше дослідження показало, що після трагічної смерті художниці її роботи опинилися в родині Колоса, де зберігалися разом із його власними творами.
Багато років ці роботи залишалися поза увагою – не було ані виставок Сергія Колоса, ані досліджень творчості Антоніни Іванової. Лише тепер, завдяки оцифруванню архівів і новим дослідженням, вдалося повернути цим роботам їхнє справжнє авторство. Серед експонатів вирізняється скульптура “Голова селянки” Жозефіни Діндо – її роботи це єдина скульптурні твори, які представлені на виставці. За словами кураторів, її твори також рідко експонуються і мало відомі широкій аудиторії.
“Ця “Голова селянки” – надзвичайно сучасна і водночас дуже красива робота. Вона рідко виставляється, її мало хто мав змогу побачити. На жаль, більшість творів Жозефіни Діндо було знищено, тому до наших днів дійшло кілька її робіт”, – зазначають куратори виставки.
Значну частину з вцілилих робіт представлено саме на цій виставці. Окремий блок експозиції звертає увагу на те, що бойчукізм формувався в період революційних змін початку 20 століття. У ранніх роботах художників з’являються сюжети, пов’язані з політичним життям, зокрема зображення делегатських зібрань або громадських зборів.
Особливо показовою є робота Оксана Павленко, у якій зображено саме жіночі збори. У сюжеті відображається нова роль жінки у суспільстві та ідеї емансипації.
“Ми не планували відкривати виставку спеціально до 8 березня, але неможливо не помітити цей збіг. У цьому контексті особливо промовистою виглядає робота з колекції Національного художнього музею України, яка показує роль жінок у революційних політичних процесах того часу” ,– зазначає кураторка Тетяна Гаук.
Цей збіг дат лише підкреслює актуальність теми жіночої присутності в мистецтві та історії. Куратори також звертають увагу на сміливість художниць у роботі з матеріалами. Деякі твори, представлені на виставці, виконані навіть на газетному папері – як, наприклад, робота зі сценою зборів. Експозиція також демонструє різноманіття жіночих образів у творчості бойчукісток.
На цьому ж поверсі розміщені два останні розділи виставки – “Послідовниці” та “Школа Софії”.
Вони присвячені тому, як ідеї бойчукізму продовжували жити навіть після знищення самої школи. У розділі “Послідовниц”” представлені роботи художників наступних поколінь – зокрема митців-шістдесятників, які зверталися до бойчукістської традиції.
Серед них – Алла Горська та АРВМ, у рисунках останніх помітні композиційні рими з принципами руху у бойчукістів. Вони переймали характерну лаконічність лінії, монументальність форм і особливу роботу з композицією.
Останній розділ виставки присвячений педагогічній діяльності учениці та дружини Михайла Бойчука, Софії Налепинської-Бойчук. Вона була не лише художницею, а й видатною викладачкою. Саме Налепинська-Бойчук заснувала одну з перших в Україні шкіл книжкової графіки, де відроджувалася техніка деревориту. У цій залі представлені роботи її учнів, які демонструють, як передавалася ця традиція. Тут можна побачити, як студенти інтерпретували відомі композиції бойчукістів і створювали власні варіації. Назва виставки “Весна. Жіночі імена бойчукізму” має символічний сенс. Вона відсилає не лише до втраченої картини Антоніни Іванової, а й до ідеї відродження мистецької традиції, яка була перервана репресіями.
Куратори нагадують слова Михайла Бойчука про свою школу:
“Коли закінчується зима – розпускаються квіти. Їх небагато, але ми знаємо, що буде весна, і квітів стане тисячі. Ми маємо бути щасливими, що переживаємо початок весни мистецтва”.
Саме ця метафора стала ключовою для виставкового проєкту. Після десятиліть забуття та знищення робіт бойчукістів сьогодні їхні імена знову повертаються до мистецького простору.
“Ця виставка – про перемогу життя. Про те, що творчість жінок-бойчукісток буде повернута в мистецький простір, а їхні голоси знову будуть почуті”.
