“Батько, матір, хоч Папа Римський – ніхто не має право застосовувати силу до дитини”: історія правозахисниці, яка опікується дітьми із досвідом війни

Через її серце пройшли тисячі невигаданих дитячих історій. Про страх бути голодним, наляканим та покинутим, коли все, що тобі можна – це прикинутися тінню у темному кутку кімнати, спостерігаючи, як батьки тонуть в алкоголі. Про булку з магазину, яку якщо не поцупиш сьогодні з магазину, то завтра дуже сильно болітиме живіт. Про мрію отримати тепле взуття і щоб мама не била.

Усі ці історії у різних варіаціях переживала разом із дітьми правозахисниця, а нині співзасновниця фонду “Голоси дітей” Олена Розвадовська. “УП. Життя” поговорила з нею про те, від чого насправді потрібно захищати дітей, до Міжнародного дня захисту дітей, який цьогоріч вперше відзначаємо 20 листопада.

Навіть зараз багатьом треба пояснювати, що діти – не щось маленьке, що крутиться під ногами

Фото: БФ “Голоси дітей”

“Господи, як я жила раніше?”: як робота із сенсом перетворилася на справу життя

У юності Олена Розвадовська ніколи не прагнула працювати з дітьми. У неї не було особливих почуттів до них, вона не мріяла про власних дітей, навіть думала, що при створенні сімʼї лишатиметься у статусі чайлдфрі.

“У мене економічна освіта, я любила писати, мріяла бути журналісткою, телеведучою. Про те, щоб захищати права чи допомагати дітям, я не думала. Не те, що я їх не любила. Просто це взагалі було поза зоною мого інтересу”, – пригадує правозахисниця.

Вона з 17 років працювала на різних роботах, проте одного разу пережила особисту кризу, яка й змусила її шукати щось більше, зі змістом.

“Я була в якійсь кризі сенсів. Це був період, коли не розуміла, навіщо ходжу на роботу, що вирішую. Я втратила себе. Гроші ніколи не були для мене мотивацією працювати, я не шукала кар’єрного зростання. Для мене була важлива якась зміна”, – розповідає Олена Розвадовська.

Олена не вірить у випадковості, проте саме у той час зустріла знайому, яка розповіла, що в Україні відкривають новий Офіс уповноваженого з прав дитини та шукають прессекретаря. Це був 2011 рік. Її запевнили, що для цієї роботи треба лише наполегливість і трохи емпатії. Так, без жодного уявлення про пресслужбу, дітей та їхні права, але з бажанням змін Олена потрапила у сферу захисту дітей, чим живе і нині.

“За два місяці я просто вивчила все з нуля. І мені здається, я була просто кращим прессекретарем уповноваженого ever. Я їздила у всі поїздки, познайомилася зі сферою, дуже глибоко вивчила тему – від дитячих виховних колоній до усиновлення, бо я мусила журналістам розповідати, куди ми їдемо і що будемо робити. І коли я потрапила у цю роботу, подумала: “Господи, як я жила раніше? Ось же те, що реально має сенс в моєму житті”, – ділиться правозахисниця.

Вже за кілька місяців Олена зрозуміла, що підіймає пласт того, про що у її дитинстві не було й мови – ніхто ніколи не пояснював їй, що дитина теж має якісь права, а не лише обов’язки.

“Я думала, що це нормально, коли на мене не зважають, коли в школі б’ються. Я думала, що це просто норма життя, і не знала, що з цим можна боротися. І я, як дитина, теж мала право на власну думку. Я тоді це усвідомила через персональний досвід і сказала: “Якщо в мене буде дитина, я хочу той для неї той світ, в якому зроблю все, щоб вона мала свої права”, – пригадує жінка.

У процесі роботи вона познайомилася з купою дітей, яких ображали найрідніші – і ніхто не міг їх захистити.

“Я побачила дітей, які просто помирали, тому що батьки про них не дбали, або вони не навчалися, тому що їм не було, що їсти, – і вони крали. І тому вони в виховній колонії. Або батьки зловживають алкоголем, а діти сидять в інтернаті і страждають. Тоді я усвідомила, що це конкретні наслідки вчинків дорослих, які можуть чинити інакше. Діти не народжені для тюрем, інтернатів. Вони народжені для гри, дитинства, любові. Тому їх треба захищати”, – зауважує Розвадовська.

Олена вважає, що навіть зараз багатьом треба пояснювати, що діти – не щось маленьке, що крутиться під ногами, яке можна побити, а потім ще й дивуватися зауваженню чи покаранню. Діти надто залежать від дорослих, які мали б брати на себе відповідальність. Проте у житті не завжди все так, як, здавалося б, має бути.

“Діти не народжені для тюрем, інтернатів. Вони народжені для гри, дитинства, любові. Тому їх треба захищати”

Фото: БФ “Голоси дітей”

Поїздки у прифронт, аби зрозуміти дитинство у контексті війни

Через якийсь час після російського вторгнення у 2014 році Олена почала їздити на прифронтові території, бо розуміла, що нічого не знає про дітей, які живуть біля лінії зіткнення, та чого вони потребують. Поняття дитинства враз змінилося. Попри постійну небезпеку, жінка пригадує ці часи як найкращі роки її життя – бо, каже, могла дуже тісно спілкуватися з дітьми та обмінюватися з ними щирістю та любов’ю.

“Пам’ятаю, коли почалось АТО, я взялася за факультативний протокол до Женевської конвенції щодо захисту дітей у збройних конфліктах. Перечитала все. Там було написано, що забороняється перешкоджати евакуації, обстрілювати об’єкти дитячої інфраструктури. Тобто війна має правила, написані кров’ю, ціною життів, на основі багатьох воєнних конфліктів”, – пригадує Олена.

Проте згодом вона зрозуміла, що ми воюємо не з тим ворогом, який дотримується правил. Тож і потреб дітей, які опинилися в зоні конфлікту, ніхто не розуміє.

“Я сиділа в офісі у 2015 році і думала, що не розумію, чому з прифронтового села матері з дітьми не виїжджають, адже все так об’єктивно. Танки йдуть – ти виїжджаєш. А ні, життя – це зовсім інша штука. І я зрозуміла, що нічого не знаю про війну, про дітей війни, які завтра виростуть”, – розповідає правозахисниця.

Читайте також :

“Дивлюсь на них і розумію, що все зробив правильно”. Історія закарпатця, який став прийомним батьком для трьох дітей

Неможливо знати потреби дитини, якщо ти з нею не перетинаєшся

Попри багаторічну роботу з дітьми, Олена Розвадовська каже, що не знає світу дитинства достатньо добре, адже він постійно змінюється.

“Неможливо вивчити все про дитинство. Не кажучи про війну, діти просто змінюються. Наприклад, вони вже повністю в онлайні, спілкуються зі штучним інтелектом. Вони з народження бачать екран смартфона. Я ж дитина, яка побачила екран смартфона в 20 плюс – ми зовсім інші. Тому дитинство – це те, що пізнаєш впродовж життя, постійно тримаючи руку на пульсі і перебуваючи в контакті з дітьми”, – зазначає жінка.

Вона каже, що знати потреби дитини, якщо ти ніколи не перетинаєшся з нею – нереально. Та сама історія з одноразовими поїздками до дитячих закладів на свята, фестивалі, офіційні заходи.

“Людина, яка не спілкується з дітьми, не проводить з ними багато часу, не може нормально якісно працювати задля дітей. Це моя абсолютно принципова позиція. Захист дітей – це не просто виконання закону, Женевської Конвенції ООН про права дитини. Це не формальність, а жива матерія. Тому мені так важливо було цю живу матерію бачити і мати з нею контакт”, – пояснює Розвадовська.

Знати потреби дитини, якщо ти ніколи не перетинаєшся з нею – нереально

Фото: БФ “Голоси дітей”

Як з’явився фонд “Голоси дітей”

Олена Розвадовська ніколи не думала про те, що опікуватиметься дитячим фондом, що допомагає дітям у скрутному становищі та який знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Все, чого вона хотіла у далекому 2015-му – за 2-3 місяці вивчити дитячі потреби у селах прифронту, аби допомагати дітям не на паперах. Проте все склалося інакше.

“Стало зрозуміло, що це все надовго. Коли я вперше зіткнулася з війною, зрозуміла, що це назавжди – це нова фаза життя, бо війна залишає дуже глибокі душевні рани для родини”, – розповідає правозахисниця.

Пригадує, як ходила у прифронтових селах до дітей під снайперськими обстрілами, без бронежилета, каски, бо мала бути на рівні з ними.

“Якщо вони не в касках, то чому я маю бути?” – каже Олена.

Тоді їй було важливо зрозуміти, як дитині далі жити з досвідом війни: ходити в школу, будувати стосунки, розмовляти з подругою, батьки якої з “ДНР”, а твої батьки за Україну? Як вони далі будуть дружити, про що говорити?

“Як дитина взагалі має зрозуміти, чому ця війна відбувається? Скільки я чула запитань від дітей “чому війна”, “чому війну не можна закінчити”. Це все я чула від дітей різного віку під час моїх волонтерських поїздок у прифронт”, – пригадує жінка.

Вона дивувалася щирості і сміливості дітей, їхньому не за роками дорослому мисленню, і вже не бачила себе деінде, як поруч з ними. Щоб мати ресурси для життя у прифронті, правозахисниця стала тренеркою з мінної безпеки – вчила дітей в школах, як не померти від гранати в лісі. “Я фізично відвідувала всі ці села, мала контакти і розуміння, що відбувається. Так зустрілася з Азадом Сафаровим, який хотів зняти документальне кіно та просив допомоги із локацією на сході”, – зазначає Розвадовська.

Азад Сафаров та Олена Розвадовська – співзасновники фонду “Голоси дітей” та подружжя

Фото: БФ “Голоси дітей”

Згодом фільм, який знімали у центрі психосоціальної допомоги у Лисичанську, номінували на Оскар. А Олена здружилася з Азадом. Проте через постійну волонтерську роботу, на яку жінка самостійно шукала гроші, підробляючи по змозі в різних організаціях, вона пережила кілька періодів “вигорання”.

“Мені скидалися часом на бензин або ще щось. А так я все за свій рахунок, жила в волонтерських квартирах – понад 5 років на сумках. Їздила на подарованих машинах 90-х років – могла з будь-якого поля виїхати”, – пригадує правозахисниця.

Життя було непростим, хоч саме спілкування з дітьми приносили жінці багато щастя. Проте в якийсь момент вона задумалась, що ж буде далі.

“Я думала, повернуся в Київ, продовжу свій правозахисний шлях в якійсь організації. А Азад мені каже: “Давай, реєструй своє”. Я кажу: “Ну, давай, якщо ви підете разом зі мною, то зареєструю”. І так ми з Азадом стали співтворцями фонду “Голосу дітей” – придумали назву і почалася наша історія”, – ділиться Олена.

Заняття дітей, які мають досвід війни, з психологом

Фото: БФ “Голоси дітей”

Нині фонд займається психологічною підтримкою дітей через індивідуальні й групові консультації, арттерапію та роботу мобільних бригад психологів. Тут створюють безпечні простори для навчання, відпочинку й творчості, втілюють профорієнтаційні програми, творчі майстерні, організовують кемпи для дітей, які мають досвід війни.

І це не про роботу зі щасливими дітьми – зазвичай все навпаки, тож фахівцям доводиться місяцями лише налагоджувати контакт, аби дитина повірила, відкрилася, розказала про всі свої рани та болі. У фонді підсилюють голос дітей, просуваючи законодавчі зміни, виступають на міжнародних майданчиках, впливаючи на рішення щодо їхнього захисту. “Голоси дітей” мають осередки по всій Україні, допомагаючи тим, хто найбільше цього потребує.

“Зараз психологічної допомоги катастрофічно не вистачає, біда зі спеціалістами у прифронтових громадах. Ми повинні готувати нове покоління, яке замінить тих психологів, які зараз на передовій. Покоління фахівців, які повернуться до деокупованих територій і працюватимуть з дітьми, адже у багатьох з них важкий воєнний досвід: адаптація, розставання з родиною. Наш фонд нині працює над тим, як розширити можливості доступу дітей до психологічної допомоги”, – пояснює Розвадовська.

Психологи фонду займаються із дітьми різного віку та з різним досвідом

Фото: БФ “Голоси дітей”

“Допомагати дітям – моя місія”

Так каже Олена Розвадовська про все, чому присвятила своє життя. Бо для неї робота з дітьми – це не про виконання посадової інструкції. Це спілкування, співчуття, переживання, думки, де взяти гроші, аби допомогти з елементарними потребами тим, хто чомусь нікому не потрібний.

“Я не можу не відчувати дітей. Попри багаторічну роботу з ними та купу історій, які часом не повертається язик розповідати, я все ще чутлива до них. І ні, це не про гроші. Я давно могла б знайти собі щось набагато менш виснажливе та більш оплачуване. І ні, я не можу сказати, що я чимось жертвую – це просто моє покликання, місія.

Я хочу змінити на краще життя дітей там, де можу це зробити. І готова це робити – ризикувати життям, не мати ніякої вигоди, і не бути при цьому жертвою, яка вигоріла. У мене надзвичайно багато сили і ресурсу саме на цю справу. Я не знаю, ці сили і ресурс мені дає, мабуть, Бог

Я не можу собі уявити, що поміняю сферу, тому що я розумію, чого хочу від України. В мене зараз дочка, якій чотири місяці, і я знаю, якої хочу держави, коли їй буде 18″, – пояснює правозахисниця.

Жінка переконана, що коли робиш щось за покликанням – не можна перегоріти. Так, можна втомитися фізично, але нині Олена вже знає, як з цим справлятися – спорт, сеанси масажу, контрольоване емоційне навантаження, психотерапевт. Через досвід різних дитячих історій її вже важко здивувати, тож вона не витрачає час на зайві емоції.

“Це не означає, що я нічого не відчуваю. Я просто навчилася працювати з горем. Це як хірург, який не втрачає свідомість при кожному розрізі. Ти просто вчишся працювати з дуже-дуже тонким матеріалом – багатогранними проблемами, де завжди багато спілкування: з батьками, які не хочуть тебе чути, якимись організаціями на місцях”, – ділиться Розвадовська.

Олена Розвадовська через специфіку роботи не була у декреті у класичному понятті – не ходила до фонду тижні 2 після народження донечки, проте вже за тиждень регулярно була на зустрічах у зумі.

“Попри постійні тривоги, активне соціальне життя, для якого потрібно ще й тримати себе у формі, навчатися, прогнози блекаутів та інші стресові ситуації, материнство зараз – найпрекрасніше, що зі мною ставалося. Досвід материнства дуже збагачує моє життя силою, енергією, кардинально новими думками, тому це одне з найважливіших рішень у моєму житті”, – тішиться жінка.

Через специфіку роботи Олена не була у декреті у класичному розумінні

Фото: БФ “Голоси дітей”

Діти живуть повноцінно там, де дорослі впадають в депресію

Олена каже, що пам’ятає кожну історію дитини, з якою доводилося хоч раз зустрітися у процесі роботи, вони не зникають з часом і не вивітрюються, залишаються на все життя.

“Я їх знаю сотні. Ці історії просто перетворюються в якусь таку нескінченну повість наших літ, у якій мене вражає сила дітей, яких я бачила в прифронтових селах. Якось я приїхала в село, поділене навпіл: частина – під “ДНР”, частина – під Україною.

Пізня зима, все було сіре і похмуре, хотілося вмерти. Мені здавалося, що я перетнула межу з потойбіччям. Все заросло, дороги немає, більшість жителів виїхали. І я думала: “Боже, і тут живуть діти, що вони бачать? Зараз повиходять тобі назустріч голодні, холодні, з синяками під очима”. А вони вибігають і до мене: “Лєна, пішли кататися на гірку!”. Кажу: “Як я кататися? Щойно стріляли за посадкою!”. А вони мені “Так, то не в тій стороні. І взагалі – сніг випав, пішли кататися”, – пригадує жінка.

У той момент вона зрозуміла, як життя бачать діти і як дорослі. Там, де дорослий склав руки і втратив надію, дитина побачила гірку.

“Це стало для мене свідченням надзвичайної сили дитинства. Бо діти інакші. Вони все бачать інакше, хоча так само страждають від війни. Але граються і сміються”, – дивується правозахисниця.

Тож Олена їздила до дітей у прифронтові села просто гратися. І це, каже вона, допомагало більше їй, ніж вона тим діткам.

Читайте також :

Мають схожий ефект: вчені визначили вплив вербального та фізичного насильства на дітей

“Хочеться втекти від того всього, що на тебе суне. А тут діти граються, знаходять на це час, сили, ресурс. І в цьому стільки багато сили! Вона в тому, щоб не посипати голову попелом раніше часу і не вмирати, а триматися”, – пригадує жінка.

Тоді вона зрозуміла, що дитина на війні – не жертва, хоча й постраждала від війни. І дорослим так багато треба зробити для того, щоб допомогти дітям впоратися з усім тим, що сталося в їхньому житті. Попри це, каже Олена, діти спроможні, сильні, в них багато розуміння, що відбувається навколо.

Діти все бачать інакше, хоча так само страждають від війни. Але граються і сміються

Фото: БФ “Голоси дітей

Мамі, тату, хоч Папі Римському – не можна вчиняти насильство над дитиною

Олена розповідає: аби дитина почувала себе щасливою, потрібно дотримуватися відповідальності на різних рівнях.

“Що робити батькам, щоб дитина відчувала себе захищеною і щасливою? Розмовляти, бачити, приймати, мати контакт з нею. Дитина розуміє все, що не сказано”, – пояснює правозахисниця.

Ситуації можуть бути різними, каже вона. У родині зі скромним доходом, але з люблячими відкритими батьками дитина щаслива. А в родині з мільйонами, де дизайнерські пелюшки, але емоційно холодні батьки, дитина страждає. А може бути навпаки.

“Щаслива дитина – це та, яка може жити своє дитинство, не страждаючи, не тривожачись. У якої є час і місце для гри, контакт з важливими для неї дорослими – батьки, брати, сестри, дяді, бабусі, дідусі. Бо зв’язок – це трошки інше, аніж прийшов додому і тебе погодували”, – пояснює Олена Розвадовська.

Навіть під час війни дитина може почуватися безпечно, коли важливі для неї дорослі розмовляють, дають відповіді на запитання, дарують обійми, любов і тепло. Звісно, матеріальні речі теж важливі – дитина має мати своє ліжечко, тепло, одяг, бути ситою. Але якщо йдеться про щастя – це про зв’язок із батьками.

“Я бачила багато нещасливих дітей, у яких не було зв’язку з батьками. Я стільки бачила ситуацій, коли самі батьки є насильниками, агресорами до дітей. Батьки для дитини – усе, а тут вони ще ті, хто її кривдить. Це найважче”, – каже Розвадовська.

Держава ж на своєму рівні має просто виконувати закон: забезпечувати освіту, медицину, доступ до послуг, дозвілля, інклюзію. Зі слів жінки, державі варто стати більш дитиноцентричною.

“Потрібно більше пандусів, більше послуг для дітей з інвалідністю, щоб мама не мала прощатися зі своєю кар’єрою назавжди через постійний догляд. Діти – не про виплати і зобов’язання, але і про розвиток. Спортивні секції, клуби, позашкілля – все, що допомагає дитині відчути своє дитинство на повну, має розвиватися”, – пояснює жінка.

Вона звертає увагу й на елементарну едукацію, наприклад, про насильство щодо дитини.

“Батько, матір, хоч Папа Римський – ніхто не має право застосовувати силу до дитини. Це має перестати бути нормою. І в цьому якраз може бути роль багатьох звичайних людей, які не будуть заплющувати на це очі, робити зауваження, соромити таких людей, просвітництвом займатися”, – резюмує Розвадовська.

Інтернати ламають дітей та роблять їх нещасними

Олена – противниця будь-якої інтернатної системи виховання дітей, бо природною для дитини є сім’я. Неважливо, яка вона: рідна, з всиновлювачами та опікунами. Жінка переконана: будь-якій дитині потрібний свій дорослий.

“Зараз я повністю присвячую себе своїй 4-місячній дитині. Так, я працюю, в нас є няня, але мого дня немає без неї. Я не сплю вночі, з нею, я годую, у нас купа гаджетів вдома, щоб дитині було добре. Тобто скільки всього я роблю навколо однієї дитини. І уявіть собі будинок дитини, в якому 50 таких дітей і одна-дві няні. Що вони можуть дати?” – пояснює правозахисниця.

Зростати без емоційного зв’язку з конкретним дорослим – майже катастрофа для дитини, каже Олена. Адже діти потребують обіймів, фізичного контакту, спати на ручках. В умовах інтернату це неможливо.

“Няня о 6 вечора зібралася, пішла додому, прийшла інша. Для мене це жахливе усвідомлення, що є діти, які зростають без людського тепла. І не треба розказувати, що в сиротинці є прекрасні няньки. Якщо в інтернаті так добре, то чому своїх власних дітей туди не ведуть всі, хто захищає цю форму? Вдома – власне ліжечко, постіль, іграшка. А є інтернат, де одна тумбочка, спільні іграшки, ванна, няня. Для розвитку дитини – це жахливо”, – переконує правозахисниця.

Олена Розвадовська пояснює, що інтернати – це штучні форми виховання дітей, які виникли після Другої світової війни. Проте, каже вона, фінансувати інтернати в час, коли паралельно йдуть розробки штучного інтелекту – принаймні дивно.

“Уявіть собі: вам п’ять, вас привели в дитячий садок і там залишили, ніколи більше не повернулися. І ви живете в дитячому садку. Ось ваше ліжечко, ось ваша нянечка, вихователька, вас вивели шеренгою побавитись на вулиці, завели, погодували, поклали спати. Це грубий приклад, звісно, бо з садка ми знали, що повернемось до мами”, – резюмує правозахисниця.

Очевидно, що мають існувати певні форми закладів, куди дитина екстрено забирається з небезпечної ситуації. Проте далі для дитини має бути знайдене рішення: це можуть бути якісь будинки сімейного типу чи інші форми, які наближені до сімейних форм виховання.

“Бо у закладах, в яких 150 дітей, нема щасливих. Я не бачила там таких”, – пояснює Олена Розвадовська.

Діти під час мистецьких кемпів фонду

Фото: БФ “Голоси дітей”

Як робота з дітьми впливає на світобачення

До роботи з дітьми правозахисниця не розуміла, що насильства, педофілії так багато. Думала, що все можна зробити за маршрутом “вчинив злочин – покараний”. А насправді так буває не завжди.

“Коли починаєш працювати з реальними кейсами, де батько ґвалтує дитину і його не можуть посадити, тому що в нього є зв’язки – це просто пекло, найбільше, яке я бачила на цій землі. В пеклі живуть ті діти, з яких знущаються власні батьки, і яким ніхто не може допомогти. Бо погано працює система реагування”, – каже Олена.

До фахівців фонду звертаються діти і заявляють про сексуальне насильство щодо них, про що вони одразу повідомляють поліцію. Проте правоохоронці не завжди вчасно і правильно реагують.

“Бо раптом мама скаже, що це брехня? А для поліції потрібна заява мами. А ми б мали знати, куди цю дитину вилучити, як їй допомогти, забезпечити психологічну реабілітацію на місцях – а все це не розвинуте. І тому багато ситуацій просто вручну розрулюються: налагоджуємо контакти, підключаємо адвокатів”, – пояснює правозахисниця.

Олена каже, що дуже добре розуміє дітей, коли вони говорять про біль, образу, з перших хвилин бачить брехню та маніпуляцію. Каже, що з будь-якими дітьми їй спілкуватися легко.

“Бо я їх дуже люблю і поважаю. Мені здається, повага до дитини – це ключове, що дозволяє налаштувати та довіру. Часто ми ставимося до дітей зверхньо, бо що вони можуть знати? Але вони все розуміють. Я обожнюю дітей в їхній щирості і безпосередності. Ти можеш скільки завгодно клеїти з себе їхнього друга, але вони знають”, – розповідає правозахисниця.

У дітей вона вчиться бути вірною, не йти на компроміс з собою і не вдавати з себе когось іншого. Для неї ідеальне дитинство – це коли ти можеш вільно гратись, досліджувати світ без страху, коли можеш розповісти про все, що тебе турбує і дізнатися відповіді на запитання.

“Думаю, кожному варто пам’ятати про свій досвід дитинства, бо кожен дорослий був дитиною. Інколи ми несвідомо починаємо відтворювати поведінкові стереотипи, які нам самим в дитинстві у дорослих не подобались. Але виростаємо і стаємо такими ж дорослими. Тож важливо запитувати себе: а мені малому подобалось би, якби зі мною вчиняли отак?” – радить Олена Розвадовська.

Onview