“Гот” на зв’язку. Пам’яті журналіста і військового Олександра Машлая

Із “пластових” вишколів – до прифронтових вишок Желанного під вогнем ворога. Зі студентських таборів “Національного Альянсу” – до позицій біля Авдіївки.

Це історія Олександра Машлая – журналіста, активіста, “пластуна”, талановитого макетувальника; чоловіка та батька. Людини, яка знала, звідки йде, за що воює і чому не має права сидіти склавши руки. Людини, яка загинула на другий день Великодня 2024 року.

Зв’язківець

Оріхове, 2022. Початок повномасштабного вторгнення.

– Ну, чого ж ти не вчив? – тяжко зітхає Гот. Повернувшись із чергування, він щойно заснув, та ось уже розплющує очі й сідає на ліжку.

Це Андрій Захарченко прийшов будити Гота з черговим запитанням. І йому страшенно соромно: Гот щойно з нічної зміни, має повне право відпочивати, а його вкотре тривожать. Але іншого виходу немає – Андрій не знає, що робити, і знову змушений турбувати того, хто, здається, розуміється на військовій справі куди краще.

В Ужгороді на полігоні новобранцям не ставили бойових задач, була тільки базова підготовка. І коли більшість новомобілізованих благополучно била байдики за відсутності вказівок зверху, Олександр Машлай на позивний “Гот” сидів із ноутбуком – вивчав зв’язківську справу.

Олександр у війську

Коли 25-го окремий штурмовий батальйон 47 окремої механізованої бригади “Маґура” передислокувався в Запорізьку область, під Оріхове, почалися чергування. Спершу 12 годин через 12, а потім навіть 4 через 4, без вихідних. І дуже швидко в батальйоні стало зрозуміло, хто чим дихає. Чимало людей виявилися менш підготовленими за передбачливого Гота – часто щось дуже важливе випадало зробити серед ночі, а Андрій поняття зеленого не мав, як саме. І часу дізнаватись катма, бо ціна помилки – чиєсь життя.

Тому практично кожного чергування Андрій мусив будити Гота, який, здавалося, знався на всьому. Гот умів як прошивати рації, так і давати раду з ретрансляторами; розумівся на технічних нюансах, параметрах, частотах і кодуваннях.

“Гот” знався практично на всьому, що стосувалось зв’язку

Одне із головних завдань зв’язківця – забезпечити зв’язок у нових точках, коли підрозділ перекидають з однієї ділянки фронту на іншу. Якщо військові переходять із Запоріжжя на Авдіївку, то поки основна колона ще в дорозі, Гот виїжджає одним із перших – разом із командиром взводу, кадровим військовим. Шукають позиції для антен, визначають, де буде розташування підрозділу, де укріплення, а де лінія оборони. І тоді, задовго до приїзду інших, налаштовують зв’язок.

Олександр виставляє антени, прошиває радіостанції, запускає кодовані канали. Піхота без зв’язку – як без очей і вух. Не буде зв’язку – не буде координації. Не знатимуть, куди йти, звідки загроза, чи свої це, чи ні, звідки летить дрон і який саме. Олександр відповідає за те, щоб цієї сліпоти не було. Він із командиром лазить з антенами, міряє висоти – що вище, то кращий радіус покриття. Тільки тоді решта підрозділу вже підтягує техніку й добудовує мережу. Без таких, як Гот, армія мовчазна. А значить – беззахисна.

Без зв’язківців армія мовчазна – а значить беззахисна

Тому й цього вечора, попри повне право зігнорувати Андрія і законно спати після чергування, Гот встає і йде допомагати тому із завданням. Саша ніколи не бурчить і не злиться. Сідає поруч і пояснює все по пунктах – що, навіщо, як. І лише після цього йде досипати. Жодного разу Андрій не почув від Гота: “Слухай, та відчепись”.

Сам Олександр ніколи не ляже спати, поки не закінчить роботу – ніколи не скаже доробляти її наступному військовому на зміні й не перекине своє завдання на іншого. Гот примудряється домовитися навіть з “аватарами”.

Спокійно він відповідає й дружині Валентині – замість “++”, прийнятого у війську, вона одержує розгорнуті ніжні повідомлення. Навіть із комами, правильно виставленою пунктуацією – Гот сміявся, що коли дружина філолог, то падати обличчям у граматичну грязюку якось не з руки.

Націоналіст

У день весілля Машлаїв прохолодно – накрапає дощ. Попри це, усі гості чемно приходять у вишиванках. У 2025-му цим нікого не здивуєш, але на початку 2000-х весілля в українських традиціях дуже впадає в око.

Весілля в українському строї

Наречені, Валентина і Олександр – в українських строях; серед друзів – багато націоналістів, тому на святі звучить лише українська музика. Навіть якщо хтось із гостей чи родичів просить троїстих музик виконати щось російське – це принципово заборонено. Зараз, коли національне в моді, ці музиканти виступають у дорогих луцьких ресторанах. Проте коли Валентина випадково їх десь зустрічає, вони тепло кажуть їй: скільки весіль пройшли, та хоч і минуло 17 років – а ваше пам’ятаємо.

***

2005, Карпати

Хоч вони й були заочно знайомі раніше, вперше Валентина зустріла Сашу наживо на карпатській вечірці до Нового року. Голова рівненського осередку “Національного альянсу” виявився єдиним хлопцем у компанії дівчат.

“Національний альянс” – всеукраїнська молодіжна організація, що на початку 2000-х об’єднала активістів націоналістичних рухів і молодь із проукраїнською позицією. Після Помаранчевої революції до неї долучилося багато патріотично налаштованих людей зі всієї країни – і Валентина зокрема. Уже тоді організація проводила патріотичні табори, фестивалі та навчання – завдяки членам “Альянсу” з’явився перший всеукраїнський “фестиваль українського духу” “Бандерштат”.

Олександр у юності

Щороку 1 січня, у перший день Нового року і день народження Степана Бандери, “Альянс” влаштовував святкування в Карпатах. Спершу всі разом ішли в гори, потім – у музей Бандери. Пізніше Гот скаже Валентині, що закохався у неї з першого погляду.

За давньою повстанською традицією, в “Альянсі” всі отримували позивний. Сашко мав довгий чорний шкіряний плащ і ділився спогадами про свій період “неформалу” в 2000-х – так і вийшов “Гот”.

Олександр з дружиною Валентиною

Після цього зимового сходження вони почали спілкуватися – попри те, що Олександр пішов на строкову службу в армію, де був начальником радіостанції. Інтернет у 2007-му ще не був аж такий доступний, тому писали одне одному паперові листи від руки. Такий спосіб ближчого знайомства надавав спілкуванню якоїсь епістолярної романтики – Валентина чекала листів і збирала для Олександра підшивку газети “Правий поступ”, яку він видавав до армії.

Олександр в армії

Пізніше хлопець використає ці газети як привід побачитись і запропонувати зустрічатися. Знову напише листа, тільки тепер із “варіантами” відповіді – “так” і “так”.

Правий Поступ

“На початку 1990-х, коли ми лише робили свої перші кроки як незалежна держава, багато експертів пророкували Україні світле майбутнє. За п’ять, ну, максимум десять років ви будете жити не гірше, ніж в Англії! І тоді в це вірилося. Справді, ми маємо найродючіші землі – славнозвісні чорноземи. Ми маємо потужну індустріальну базу, залишену нам радянською системою, маємо достатні запаси корисних копалин та людей, які в нас не ліниві, а працьовиті, роботящі.

Хоча довгі роки Україна боролася з інфляцією, рекетом, вчилася “робити” бізнес, – та економічний добробут усе не приходив. Нам політики казали: “Люди, та ж ви просто не того вибрали президентом! Оберіть мене – і я зроблю Україну заможною та європейською. Я знаю дорогу в Європу!”. Ми обирали, але ситуація не змінювалася.

Ми вперто чекали, ми спали і бачили євроінтеграцію. Проходили вулиці, занурені в пітьму ночі, й думали: “Нам уже майже дали ПДЧ, а там, дивись, приймуть у Євросоюз, і під’їзди стануть такими, як у Берліні. Ось тоді й заживемо”.

Для того, щоб наші діти були гідними членами європейської сім’ї, ми за хабарі влаштовували їх у найкращі вітчизняні виші. А потім за хабарі планували працювати лікарями, вчителями і держслужбовцями. Смішно і водночас сумно, що в такий спосіб сприяємо розвитку хабарництва в державі. Але ж іще трішки, і скоро ми будемо в Європі – а там, як відомо, корупції ж немає.

Ми двадцять років чекаємо, коли ж закінчимо, як у Європі. Коли станемо багатими і заможними. Коли нас почнуть поважати у світі й коли ми поважатимемо одне одного. Ми все чекаємо, чекаємо, чекаємо…”

Випуск “Правого поступу” за серпень 2010. Колонка редактора Олександра Машлая

“Правий поступ” був періодичним виданням, яке з 2005 до 2010 рр. видавав “Національний альянс”. Газета мала чітко виражену націоналістичну позицію – була простором, де регулярно з’являлися тексти про український націоналізм, ідеї ОУН, боротьбу УПА, підпілля, репресії, локальні історії спротиву. Водночас писали й про сучасні події: вибори, мовну політику, громадські кампанії, просвітницькі ініціативи.

“Правий поступ”

Особливе місце посідала тема мови – редакція критикувала культурну байдужість, писала про важливість україномовної музики, кіно, книжок, ділилася оглядами й рекомендаціями.

Для Олександра “Правий поступ” був не просто бюлетенем новин, а виданням, у якому молоді люди намагалися осмислити, як протиставити сучасній русифікованій культурі історичну пам’ять та ідеї спротиву.

Посвідчення Олександра у “Правому поступі”

Олександр мав за плечима цілу історію активізму: у “Пласт” він пішов ще у 9 років із двоюрідним братом Ігорем, який згодом теж стане журналістом і піде у військо. Далі – “Молодий Рух”, “Молодіжний націоналістичний конгрес” і, зрештою, осередок “Національного альянсу”, який він сам організував у Рівному.

Родина Гота постраждала від радянського режиму після приходу більшовиків у Західну Україну. Тому вибір “Пласту” був природним – частиною родинної пам’яті про героїв і мучеників, репресованих радянською владою.

Валентина ж іще вчилась на українській філології, проте просто викладати мову їй було мало – тому їй подобалось, що з “Альянсом” можна було організовувати покази українських фільмів, збирати українську літературу для шкіл на сході країни, записувати диски з українською музикою й закликати ставити її на шкільних дискотеках. Російський інформаційний простір у 2000-х домінував з імперським розмахом – і проукраїнські люди хапалися за будь-яку доступну форму спротиву.

***

Мінськ, 2005. Спецприймальник “Окрестіно”

Примітка авторки. У 2005 році Олександр Машлай разом із побратимами з “Національного альянсу” взяв участь в опозиційній акції в Мінську на підтримку білоруських демократів. За це їх затримали, побили, а згодом – після втручання українських політиків – депортували з Білорусі. Нижче – реконструкція подій на основі спогадів і фактів того часу.

Саша тримається добре.

Кілька днів тому його з Ігорем Гузем, побратимом по “Національному альянсу”, побили білоруські силовики – і в райвідділі міліції, і під час транспортування разом із білорусами. Десять днів, як вони голодують – п’ють тільки воду і сік.

За що вони тут? За участь в акції “Чорнобильський шлях”, яка проходила в центрі Мінська, організована опозиційними до режиму Лукашенка політичними й громадськими силами. “Національний альянс” підписав угоду про партнерство з білоруською організацією “Молодий фронт”, і вони приїхали підтримати “сябрів”.

Проте під час проведення акції працівники ОМОНу затримують українську делегацію. Далі – дев’ять діб арешту в спецприймальнику “Окрестіно”.

Більшість їхніх розмов із Гузем стосується ідеології – вони читають літературу, яку їм передали з України – зокрема, Бандеру (“Перспективи української революції”), Ярослава Стецька (“Дві революції”).

Їх випускають далеко не одразу – після протестів, організованих побратимами в Києві біля білоруського посольства. Аж тоді до ситуації долучається тодішній Президент України Віктор Ющенко, який публічно закликає Лукашенка звільнити українську делегацію.

Зрештою, це було зроблено. Щоправда, з умовою: українцям заборонили в’їзд до Білорусі на наступні п’ять років.

Макетувальник

Із 2010 року Олександр був секретарем правління політичної партії “За Україну!” У 2012 році працював у виборчому штабі побратима Ігоря Гузя – керував інформаційним напрямом. У 2014 р. пройшов Революцію Гідності – був і в Луцьку, і частково в Києві. Гот встигав і брати участь у революції, й інформаційно висвітлювати події, багато знімав для пресслужби Гузя.

***

У 2017 році у подружжя народився молодший син – і майже відразу Валентина потрапила до лікарні. Олександр залишився вдома сам із десятиденним немовлям, яке постійно плакало і потребувало їжі кожні три години. Батьки подружжя теж не могли допомогти. А ще ж треба було доглядати старшого, все ще маленького сина і працювати.

Олександр працює онлайн; зі старшою дитиною на руках, готує суміш для молодшого, годує та заспокоює. Коли Валентина повернулася, вона ще не могла годувати грудьми через антибіотики. Вставала вночі до дитини – але чоловік зупиняв її і вставав готувати кашу сам.

Олександр з дітьми

Коли Валентина захотіла повернутися до роботи, а в садок малого не брали, Олександр залишився з дитиною вдома – на рік. Не поспішав розповідати друзям і знайомим, бо хвилювався, що замовники можуть не довіряти завдання чоловікові, який “сидить удома” з немовлям.

У пригоді стало те, Олександр був дуже хорошим макетувальником – на фрілансі надавав послуги з макетування, графічного оформлення газет і найрізноманітніших видань: макетував прописи, книжки про АТО і ООС, підручники, посібники видавництва “Зірка”, робив передвиборчі матеріали та газету для Смідинської громади Волині.

Часто макетував книжки – зокрема християнську літературу для видавництва “Левит”. Нерідко знаходив у них щось таке, що його надихало. А потім порівнював із текстами для ортодоксальних євреїв, з якими теж працював.

Родина Машлаїв

Коли чоловік мобілізувався до війська у 2022-му, Валентині телефонували з Ізраїлю й запитували, як допомогти Олександру. Він тоді сказав: “Я не можу більше просто працювати. АТО нас якось оминуло, але зараз я мушу йти”. Валентина прийняла рішення чоловіка.

Зараз Валентина згадує багато його висловів – про ставлення до людей, які тебе образили, до тих, хто просить допомоги: “Треба не просто давати, а розуміти й радіти, що ти по інший бік потреби – і, значить, можеш допомогти”.

Олександр у війську

Після 24 лютого він почав багато читати Біблію – у своїй родині ще раніше започаткував традицію ходити до церкви щонеділі. Його не цікавили зовнішні обряди, він казав: “Треба розуміти суть віри”.

Олександр загинув на другий день Великодня 2024 року. У перший день мав трохи вільного часу, і навіть утомлений – слухав всенощну Великодню службу.

Загинув він разом із двома іншими побратимами внаслідок удару російського дрона-камікадзе, коли їхав на обслуговування зв’язкової вишки.

Це сталось у прифронтовій зоні, вже після окупації Авдіївки та “Коксохіму”, який Гот захищав у найбільш пекельних боях. Район Благодатного, де раніше було відносно безпечно, на той момент фактично став лінією бойового зіткнення. Вишка мобільного оператора, яку треба було обслуговувати, стояла за селом – техніки не було видно, усе маскували.

Машлай і двоє побратимів їхали вночі – у цей час зазвичай пересувалася техніка, зокрема танки. У той момент над районом кружляв російський “Ланцет” – баражувальний боєприпас, що шукає ціль у повітрі. Ймовірно, не виявивши важкої техніки, дрон націлився на їхню машину. Вибух знищив авто вщент – усі загинули миттєво.

Із собою на війну Гот узяв молитовник – старенький, потріпаний, ще з армії. Він повернувся додому разом із його речами.

Була в Гота також маленька ікона Божої Матері, подарована колись на Майдані. Її він випадково залишив удома – єдина річ, яку він планував, проте все ж забув узяти з собою.

Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).