Вийти на пенсію і не зависнути в телевізорі – часом справжній виклик для людей за 60. Адже якщо раніше ти був у турботах – телефонних дзвінках, розмовах, чаюваннях, святкуваннях іменин, тривожився щодо роботи – то з виходом на заслужений відпочинок такого ритму багатьом бракує.
Особливо така зміна дається взнаки містянам, які живуть у багатоповерхівках та не мають, куди піти. І тоді вони потихеньку “згасають”: відчувають себе одинокими, втрачають інтерес до життя, зосереджуються на хворобах.
Реклама:
Повернутися до активного соціального життя старшим людям нині пропонують в університетах третього віку – об’єднаннях за інтересами з активним навчанням у групах. Такі діють у різних регіонах України, аби допомогти людям поважного віку адаптуватися до нового способу життя.
“УП. Життя” поговорила з кількома студентками Університету третього віку, що працює при центрі соціальних служб і послуг у Вараші на Рівненщині, аби зрозуміти, як таке об’єднання допомагає не залишитись на самоті після виходу на пенсію.
“Коли ми разом, нам легше”
РЕКЛАМА:
Варашанка Любов залишилася сама з початком повномасштабної війни – діти та внуки поїхали за кордон. До університету третього віку долучилася через подорожі, організовані в об’єднанні – якось їй запропонували поїхати разом.
“Коли лишаєшся наодинці з собою, ти вільний, можеш куди хочеш мандрувати. Я стала їздити з колективом університету третього віку, познайомилася – вони вже рік на той час займалися. Вони мене запросили до себе, я стала з до них ходити. І оце я так і ходжу досі”, – пригадує Любов.
Спочатку жінка ходила на фітнес, але через проблеми зі здоров’ям не склалося. Тож аби і надалі зустрічатися з подругами, обрала для себе заняття із мнемотехніки (тренування пам’яті).
“Там у нас є і кулінарія, і скандинавська ходьба, і співають, мистецький факультет є. Я не ходжу більше нікуди, лише на мнемотехніку, бо маю роботу, яка у мене займає багато часу, – 13 років малюю крапковим розписом. Але з нашими дівчатами з університету ми вже як рідні”, – розповідає вона.
Любов обрала для себе заняття із покращення пам’яті
Фото: Світлана Пашко
Реклама
Жінка радить тим, хто вийшов на пенсію, не зволікати і шукати себе у якомусь занятті, чи то творчість, чи городництво. Якщо з цим складно – кілька разів відвідати заняття університету третього віку. Тим, хто має якісь складнощі у житті, теж пропонує пересилити себе і прийти у такі групи – каже, тут точно можна знайти підтримку. У неї племінники на фронті, один з них вважається зниклим безвісти:
“У мене нема страху смерті. Прийде час, коли потрібно буде піти, хочемо ми того чи ні. Але ми не живемо такими пригніченими, постійно про це думаючи, а стараємось проживати життя яскраво, аби так страшно не було. Всім важко, але ж коли ми разом, нам легше”.
“Я б сама по собі не пережила б цю втрату ніколи”
67-річна Олена відвідує заняття університету третього віку чотири роки. Вона не може назвати себе самотньою, адже нині живе разом з чоловіком, донькою із сім’єю, а ще понад 40 років доглядає за донькою з інвалідністю. Також вона очолює місцеву громадську організацію. Олена прийшла одного разу на заняття університету третього віку на запрошення очільниці центру соцслужб і послуг Світлани Пашко, відтоді й залишилась. Не кинула університет і тоді, коли у її життя прийшла непоправна втрата – на фронті загинув син.
“Мені і зараз дуже важко, але оті перші дні, три, чотири, було дев’ять днів, і я знову пішла в університет на заняття. Йду і думаю: хоч би до мене не дуже чіплялися, не дуже щось говорили. Коли я зайшла, мовчки всі мої дівчата обняли, ніхто не сказав ні слова. Просто обняли, а в очах їхніх я бачу біль, бо це ж не тільки в мене діти, багато таких дітей. І тоді я просто сама собі сказала: “Яка я молодець, що не тягнула, а пішла, не сиділа вдома”, – ділиться жінка.
Реклама
74-річна Олена розповідає, що не пережила б втрату сина наодинці
Фото: Світлана Пашко
Зі слів пані Олени, у складну мить їй тут дуже допомогли. Тож не жалкує, що прийшла до Університету третього віку – є чого навчитися, з ким розділити біль та добре слово, побути серед рівних. Жінка розповідає, що до смерті сина на фронті була активнішою, більше спілкувалася з людьми, хоч і переживала за свою дитину:
“Знала, що він там в окопах, кожен день і кожну ніч молилася, але я знала, що він є. Я бігла, я була весела, активна. Я люблю спілкування з людьми. Зараз я вже не така. І боляче мені, і не раз хочеться плакати, але я йду до людей, відкриваюся, говорю з ними. Дівчата мене підтримують. Я б сама по собі не пережила б цю втрату, певно, ніколи”.
Пані Олена пояснює, що окрім людяного щирого спілкування, тут є можливість почути різних фахівців, наприклад, психологів. А ще – спробувати себе у різній творчості, діяльності.
“Я не можу добрати таких слів, щоб сказати, наскільки такі заняття потрібні. Хто ходить, той відчуває це.. Інколи здається, ніби мої колежанки по університету тут другу молодість проживають”, – каже жінка.
Тим, хто проживає втрату дитини, Олена радить не закриватися. А тим, хто поряд, не говорити пустих слів:
Реклама
“Якщо біда в людини, і вона до вас йде, не сюсюкайтеся, не кажіть: “Ой-ой-ой” для галочки – це так ранить душу дуже. Краще просто обійміть”.
Пані Олена каже, що заради дітей та внуків не хоче постійно плакати, адже вони мають проживати своє життя:
“Я кожен день на кладовище, кожен день до банера йду, і там сину своєму завжди кажу: “Синку, я не буду плакати, буду триматися, бо нікому мої сльози не потрібні. І так нам всім важко, а як я ще буду капати на голову, що буде далі?” Я отак вийду з ним і говорю”.
“Це був бальзам на рану. Вони мене підняли”
73-річна Любов вимушено переїхала до Вараша у квітні 2022 року з рідного Херсона. Місто не було для неї чужим, але серце було прив’язане до рідної домівки.
Реклама
“Я постійно плакала, – розповідає жінка. – Привітатись ще могла, а як хтось щось запитає – плакала”, – пригадує жінка.
У серпні випадково вона потрапила до місцевого центру дозвілля і записалась на заняття петриківського розпису – давно мріяла такого навчитися, бо і в Херсоні малювала та ходила на навчальні заняття.
У групі була разом із місцевими дітьми, але жінку це не тривожило – заняття були єдиною її розрадою. Одного разу у місті відкривали етнокімнату, і пані Любов дуже хотіла туди потрапити, навіть домовилася пропустити улюблене заняття. На відкриття трохи спізнилася, але люди ще були. Оглядаючи одну з експозицій, вона почула розмову двох жінок приблизно одного з нею віку про спортивні заняття з фітнесу. І вона схопилася за це, як за соломинку – у рідному Херсоні ходила на спорт тричі на тиждень.
“Я просто почула слово “спорт” – і я йду за ними. Боже мій, мені так соромно. А вони вийшли з цієї будівлі і розбіглися в різні сторони. Я погано ходжу, то я догнала ту, що повільно йшла, бо вона не поспішала. Доганяю її, забігаю попереду і кажу: “Ви мені вибачте, я підслухала вашу розмову. Розкажіть, будь ласка, що це і де це”, – розповідає пані Любов.
Їй дали телефон тренерки з фітнесу університету третього віку. Попри те, що на вересень групи вже були набрані, коли Любов розповіла, що вона приїхала з Херсона, її відразу взяли. Так почалося її знайомство з університетом третього віку у Вараші – з людьми, з якими вона почала знову дихати.
“Мені було трохи страшно, звісно. Я ж розуміла, що відрізняюсь від дівчат. Але ніхто на мене ніякими очима дикими не дивився. Мене сприйняли так, ніби я тут 100 років жила. Єдине, що в мене було, я розуміла українську, але говорити не могла – не було практики абсолютно”, – ділиться жінка.
Реклама
73-річна Любов переїхала до Вараша з Херсону
Фото: Світлана Пашко
Сьогодні пані Любов говорить українською вільно настільки, що часом знайомі дивуються. Тоді ж відчувала себе затиснутою і розбитою.
“Я постійно плакала. Тренерка з фітнесу щось розказує, а в мене сльози. А звертатись до мене взагалі не можна було, так було важко”.
Згодом у місті почалися планові відключення світла, а жінки з групи фітнесу почали активно волонтерити: при свічках розплітали старі светри на нитки, а з них плели шкарпетки захисникам. За спільним заняттям роззнайомилися, розповідали свої історії.
“І це працювало, і для мене це був такий бальзам на рану. Вони і співали там потихесеньку і розмовляли. Боже, Боже. Вони мене підняли. Я не знаю. Я не можу собі уявити, що було б, якби їх не було. Розповідаю, а в мене в очах сльози. Скільки дівчата мені допомагали, приносили, давали. Розумієте, я ж виїхала з маленьким рюкзачком”, – пригадує вона.
Спілкування в об’єднанні за інтересами Університету третього віку у Вараші
Фото: Світлана Пашко
Реклама
Нині пані Любов вже не відвідує фітнес через хворі ноги, хоча й дуже сумує за заняттями, бо любить спорт. Проте продовжує відвідувати заняття університету, вчиться шити, а ще продовжує разом з іншими волонтерити – плете сітки та кікімори шість днів на тиждень. Попри поважний вік, до смерті жінка ставиться раціонально:
“Була у мене нещодавно розмова з молодими поліціянтами під час візиту до Херсона. Кажуть, у нас же одна мрія на всіх – аби Путін здох. А я їм кажу: йому 73 роки, ми з ним майже ровесники. Гляньте на мене. Я сьогодні помру? Ну, якщо дроном не приб’ють, або ракетою, або осколком. А з ним інститути геронтології працюють, доглядають, годують, поять, тиск міряють. Вони на мене дивилися, як на якийсь ексклюзив. Науявляли щось собі. От я недоглянута, необстежена, я не кажу, що зовсім здорова. Але ось так. Це про моє ставлення до смерті”.
“Поки ніхто ще звідси не йшов”
Пенсіонерка Ольга потрапила до університету третього віку за рекомендацією. Поміж напрямками англійської мови, кулінарної справи, фітнесу, скандинавської ходьби, швейної та комп’ютерної справи для себе обрала перші три. Жінкам, які разом з нею відвідували напрям кулінарної справи, настільки сподобалось, що про завершення курсу ніхто і знати не хотів. Тож Ольга викликалася бути волонтеркою та вести заняття:
“Мені подобається готувати. Особливо цікаво з автентичними стравами з різних регіонів нашої України. Кожне наше заняття – це ніби нагода поспілкуватись за чашкою чаю, показати свої вміння, навчитись нового. Отак збираємося, обговорюємо, готуємо, і тут же смакуємо”, – розповідає Ольга.
Ольга веде заняття із кулінарії на волонтерських засадах
Фото: Світлана Пашко
Реклама
Зі слів жінки, тут разом з колежанками вчаться і волонтерити тим, що уміють: готують солодощі та власноруч приготовані чаї із сушених ягід, місцевих трав та фруктів. Готові пакунки передають через волонтерів для захисників. А до Всесвітнього дня хліба пекли різну здобу, яку передавали тим, хто перебуває під опікою Вараського центру соцслужб і послуг. Жінка переконана, що такі активності дуже корисні для людей поважного віку, а тому час від часу розповідає про університет третього віку знайомим та запрошує долучитися.
“Нема чого боятись, треба йти, дуже багато пішло знайомих моїх, яким я рекомендувала. Просто кажу: посидьте, прийдіть один день, не сподобається – ніхто ж не триматиме. Ну, поки ніхто ще звідси не йшов”, – радить жінка.
Вихованиці Університету третього віку за приготуванням смаколиків
Фото: Світлана Пашко
Ольга розповідає, що через такі заняття знайшла багато людей спільних цінностей, з якими подружилася. Родина підтримує жінку у її активності в університеті третього віку, бо розуміє, що це про необхідність.
“Мені дуже багато чого ще хочеться встигнути, дуже багато незавершених справ ще маю. Тому, коли думаю про смерть, стає страшнувато, але й хочеться активніше проживати своє життя”.
