У головному залі Залізничного вокзалу Києва з’явилося велике полотно – рух ескалатора і людей на ньому. Над картиною, що закриває 21-метрове вікно над реальним ескалатором головної пасажирської зали, працювала художниця й співзасновниця групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір) Леся Хоменко.
Напередодні урочистого відкриття картини журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала імпровізовану майстерню, на яку художниця перетворила залу очікування та поговорила з мисткинею про роботу в публічному просторі, універсальну мову абстракції та зображення, які не вилікують.
Реклама:
“Як тебе не любити, Києве мій” лунає на весь Залізничний вокзал – приїхав потяг “Інтерсіті”. Люди курсують з валізами вперед і назад. Серед залів очікування всередині з’явилася одна особлива, нині повноцінна художня майстерня – Червона зала.
Високі стелі зали в стилі “сталінський ампір” з радянськими розписами створюють цікаву акустику для залізничного шуму. Чутно, як дикторка оголошує наступний потяг, як бубонять пасажири, і як шурхотить величезними паперами з ескізами Леся Хоменко.
Майстерня велетки
“Тут я себе почуваю діснеївською принцесою!”, – із захватом розповідає Леся про свою гігантську майстерню. В ній вона працює з липня майже без вихідних, слухаючи музику: “У мене зараз є олдскульний плейліст з Лет Зепелін і Ролінг Стоунс. Два тижні працювала під качові пісні Blur, а ще на повторі кілька днів слухала новий альбом “Кургана і Агрегата”!”.
РЕКЛАМА:
Леся одразу зачинає розмову, не звертаючи уваги на підлогу. На ній все устелено чорним поліетиленом. Реставраторка Ірина Іванівна готує два стільці для інтерв’ю, але мисткиня зовсім не проти погуляти довкола полотен і розповісти про деталі своєї колосальної роботи.
На чорній захисній плівці лишилися мазки фарби з полотна 21 на 12 метрів. Леся обходить кут робочої поверхні й показує екран телефону.
“Отак я працювала: у нас була така стійка з шестиметровою палицею, складеною з різних швабр. Ми прикрутили зверху GoPro-камеру, яка передавала зображення на планшет. Це було трохи дивно, навіть неконтрольовано.
Коли я заходила в коло цієї камери, то виглядала маленькою фігуркою, меншою, ніж один мазок. Я дивилась і думала: що це за пилинка? А це ж я.
Реклама
Навіть ця 15-метрова робота, здавалося, вислизає з-під контролю. Якщо фігура 5 метрів, я її не бачу повністю – вона вже зникає за мій горизонт”, – розповідає художниця.
Вже напередодні монтажу художниця запросила друзів. Друзі ж принесли з собою FPV-дрон, який випустили під стелю і так, хоча б частково, Леся змогла перевірити чи все з полотном гаразд.
Під вікнами лежать саморобні пензлі і ціла мітла, якою Леся писала мазки на картині, ніби то пензлем вимальовував усе велетень.
“Я працювала віниками й спеціальними пензлями на довгих палицях. Їх зробив мій батько, художник Віктор Хоменко. Він завжди надихається знайденими предметами, сам робить інструменти. У нього багато таких авторських речей. Я використовувала ці пензлі, але найбільше – віник, бо хотіла робити дуже великі мазки”.
Реклама
Леся Хоменко зазвичай працює з фігуративним живописом. У її полотнах легко впізнати постаті людей, ландшафти, архітектуру. Вона розмірковує про пролетарського героя, пострадянський простір, радянські монументи. Усе це завжди подається крізь іронію: герої втрачають урочистість, архітектура – пафос, а простір набуває неоднозначності.
Але в роботі для цього простору довелося змінити підхід. У публічному місці, де щодня проходять тисячі незнайомців, фігуративність виявилася б занадто прямолінійною, а радянські мотиви буквальними. Монументальне мистецтво, навіть критично переосмислене, не витримувало перенесення у такий контекст. Тому художниця відійшла від звичної манери й обрала іншу манеру – абстракцію:
“Виглядало б як справжній соцреалізм. Тому я шукала інший метод. І знайшла – ескалатор”.
З одного боку, він прив’язує роботу до цього місця. З іншого – це метафора руху, плинності часу, неможливості схопити момент. Герої теж у русі, змінюються, зливаються. Як усі ми змінюємо свої ролі: хтось йде до війська, волонтерить, вчиться домедичній допомозі або возить автівки на фронт, хтось переїздить в безпечніше місто, хоч такого й нема. А хтось і зовсім не змінюється.
Зблизька величезна картина здається абстракцією, її персонажі зчитуються з відстані. А головні глядачі – мандрівники, що спускаються з ескалатора.
Реклама
“Ми робили реальну фотозйомку: запросили військових, ветерана, фотографку, залізничників, лікаря, цивільних, дітей, волонтерів. Навіть бариста — бо без кави ніяк. Це реальні люди, які стали моделями. І це тільки фрагмент — екскаватор нескінченний, ми всі в цьому русі”, – згадує мисткиня.
Показуючи кадри відзначає й двох персонажів: залізничника з песиком та художницю з полотном, згорнутим у рулон. Й ті й інші рятуються від війни, рятують інших та рятують своє.
Розкладені траншеї
“Коли я працюю з темою війни, я часто йду в бік абстракції. Це частково пов’язано з моїм теперішнім досвідом у Нью-Йорку, де дуже сильна традиція абстрактного живопису. Ця візуальна мова вже універсальна, зрозуміла без перекладу. Мені цікаво поєднувати її з нашою українською традицією, яка завжди була більш фігуративною. Це для мене спосіб сформувати нову, універсальну мову мистецтва”.
Поки полотно з ескалатором монтують, Леся Хоменко працює над картинами-траншеями, які розклала на підлозі. На тому ж чорному поліетилені вона формує окопи. Поряд зібрані власноруч колажі.
Реклама
Ці образи покажуть глядачам вже на наступній виставці у PinchukArtCentre. На виставці представлятимуть роботи художниці з 2006 року до сьогодні. І “сьогодні тут постає буквально”, адже останні полотна вона дописує саме в Червоній залі цими днями.
Два полотна по 15 метрів Леся розписує кадрами з операцій Третьої штурмової бригади, пильно роздивляючись кожен крок і зупиняючи кожен кадр, щоб відобразити рух військових. На одному з таких відео росіяни пробралися в посадку й хлопці намагалися їх звідти вибити.
“Гарно перемикатися на альтер его розслідувача, в якому я маю розібрати кожен кадр з відео військових. Щоб не впустити нічого у полотні і передати це все в історію”, – веде далі художниця.
“Це особливий феномен: ми вперше маємо таку кількість документальних свідчень, зроблених випадковими очевидцями. Я використовую кадри з боїв, “прильотів»” зіткнень і складаю з них довгі композиції-таймлайни, які дозволяють побачити одночасно і початок, і кінець події”.
Реклама
Хоча більше Леся зосереджується не на ідеї мистецтва як терапії чи втечі, не боїться травмувати глядача, що зануриться в динаміку бою у “стерильних” білих стінах галереї. Радше на спробі розгледіти саму природу війни – її зацикленість у часі, постійну присутність навіть на відстані і дистанцію глядачів по цей бік:
“По суті, я просто демонтовую вимір часу з цього документу. Мені здається, він є додатковим тригером – ніби часова петля, у якій ми застрягаємо, переглядаючи ці травмуючі відео. Тут немає терапевтичної мети. Моя ідея в тому, щоб через деконструкцію осмислити саму природу свідчень війни. Деконструкція завжди дає певну дистанцію, завдяки якій ми можемо краще оцінити побачене. Адже коли ми всередині цього потоку, у «big data», де забагато документів і ми в них розчиняємось, вони стають частиною нашого життя. І це вже – біг у траншеї.”
Леся долучила до роботи над цими полотнами реставраторку Ірину Іванівну. Їй захотілося зробити цю зазвичай невидиму працю реставраторів видимою. Вона показує на 15-метровий лист і жестом показує, де Ірина Іванівна “підсилила роботу”. Підсилення в реставрації дозволяє реанімувати старе або пошкоджене полотно. Та тут у співпраці техніку гіперболізували до єднання кількох частин в один шлях.
Вони склеїли два полотна, залили їх клеєм, додали сітку. Так вийшла гнучка площина, яку Леся Хоменко перетворює на траншею. Поряд лежать колажі, з яких потім художниця перетворює на абстракції, накладаючи один на один, створюючи стереозображення.
Реклама
На “курилці” – непомітному виході з червоної зали, Леся часто бачить ветеранів й військових, з якими в неї складаються нові історії. Художниця показувала свою абстрактну роботу, на якій зображена траншея й раділа, коли у здавалося б, розмитих силуетах чоловік підтвердив: усе там так і виглядає.
Наша розмова завершується обговоренням прощання з Давидом Чичканом. “Спочатку прощалися анархісти, потім військові, а потім митці. Нас це визначає як дуже сильних людей, якщо ми все це можемо об’єднати, прощаючись з тих, хто захищав національну ідею і цінності”. Під шум пасажирів, які все ще невпинно курсують проходами й коліями, ми прощаємося. Леся ще має багато роботи.
Читайте також :
Фото
Голосно, актуально, деколоніально. Як Пітер Дорошенко перезавантажив Український музей в Нью‑Йорку
