Режисер Олександр Денисенко
Режисер Олександр Денисенко два з половиною роки працював над історією дівчини, яку втрата кохання та тягар поколінної підневільності доводять до відчаю. Проте вона ламає нав’язаний сценарій жертви й обирає життя – без обіцянок легкості, але з гідністю та свободою. Це історія про свободу, що народжується з відповідальності, і про світанок після найтемнішої ночі. “Перед світанком” став приводом говорити про звичку жити “як жертва” й право на свій вибір під час війни.
Головну героїню у фільмі грає польська акторка Каміла Ужендовська, яка за ці два роки стала однією з помітних зірок свого покоління. Народну пісню “Вже сонце низенько” у стрічці виконує співачка й акторка Юлія Донченко.
Повна зала, емоційна тиша під час обох фільмів і жива дискусія після. Від щирого захоплення до вимогливих запитань — ця суміш емоцій показала, що історія потрапила в нерв часу. Кіноесе розширило розмову короткого метру: від особистої історії героїні — до ширшого питання, як суспільство вчиться замінювати жертовність відповідальністю.
Те, що ламалося цього вечора, — лише техніка. Історія стрічки вже “пройшла випробування вогнем”: “Перед світанком” відібрали понад 70 міжнародних кінофестивалів, фільм здобув понад 20 нагород, серед яких — “Найкраще європейське музичне відео” на ÉCU в Парижі та номінація “Найкраща історія” на Berlin Music Video Awards — поруч із роботами Sabrina Carpenter, Lady Gaga, Drake, Travis Scott.
Антагоністом цього вечора стало звичне для нас відчуття безсилля — від особистих історій до колективної пам’яті. Стрічка пропонує рух від ментальності жертви до вибору жити й діяти. Прем’єра у Львові стала приводом говорити не лише про фільм, а й про потребу змінювати власний менталітет — особистий і національний. Формула вечора проста: ми не лише страждаємо, ми беремо відповідальність за своє завтра.
Ми поговорили з режисером Олександром Денисенком про те, як змінюється людина, коли два з половиною роки тримає в руках одну історію, і чому “вибір жити” — це не гасло, а ремесло й акт спротиву.
— Чи були моменти, коли хотілося все кинути й сказати: “зараз не час для кіно”?
Так, і не раз. Фраза “зараз не час для кіно” звучить дуже переконливо, коли навколо — новини про обстріли, втрати, поранених. У якийсь момент я сам ловив себе на думці: чи варто витрачати стільки сил на фільм, коли країна живе в режимі надзвичайного стану.
Продовжити змусило усвідомлення простої речі: якщо ми самі відміняємо культуру “до кращих часів”, то цих кращих часів може й не бути. Тоді простір сенсів просто займуть інші — у тому числі ворог. Армія тримає небо й землю, а культура тримає сенси. Для мене цей фільм став формою служіння — зробити свою роботу на межі можливостей.
— Що у вас як у людини змінилося за ці два з половиною роки роботи над одним твором?
Я інакше ставлюся до слова “вибір”. Раніше це звучало як красиве гасло. Зараз для мене вибір — це дуже конкретні дії: залишатися в процесі, коли хочеться все кинути; визнавати помилки, коли зручніше зробити вигляд, що їх немає.
І ще одне. Я перестав сприймати себе як “жертву обставин”. Війна, брак грошей, втома — це реальність, але всередині неї все одно лишається маленький простір свободи. Цей фільм став для мене доказом, що навіть у складних умовах ти можеш зробити щось чесне й своє, якщо не перекладаєш відповідальність на світ.
— Як ця стрічка говорить про сьогоднішню Україну — не як про новини з фронту, а як про людей у виснаженні й провині “я роблю замало”?
Героїня фільму — не “образ нації”, а звичайна молода людина, яку втрата й успадковане безсилля довели до межі. Вона живе в тому самому напівтемрявому стані, в якому зараз живуть тисячі українців, які працюють, підтримують інших, донатять — і водночас відчувають, що в них самих щось згасає.
“Перед світанком” говорить про Україну як про простір маленьких, але радикальних рішень. Коли ти, попри виснаження й страх, обираєш не зламатися, а зробити свій дуже конкретний крок — без героїчного пафосу й великих слів. Це країна, яка втомилася, але не здалася. І саме про це, по суті, наш фільм.
— Чому ви взяли саме “Вже сонце низенько”? Який діалог між минулим і сучасністю хотіли запустити цією піснею під час повномасштабної війни?
“Вже сонце низенько” для мене — це не просто “красивий фольк”. Це пісня на межі дня й ночі, життя й розлуки. В ній уже є відчуття переходу, коли ще не темрява, але світло от-от зникне — і треба вирішити, що ти робиш далі.
Після початку повномасштабного вторгнення я почув її зовсім інакше. Це перестала бути романтична сцена, натомість стала розмовою людей, які не впевнені, що побачать одне одного завтра. Звідси і з’явилася ідея: а що, якщо ця пісня — не про “колись”, а про нас сьогодні?
Мені хотілося запустити діалог між двома Українами: тією, де цю пісню співали в полі й на вечорницях, і тією, де її слухають між повітряними тривогами. Показати, що наші страхи й вибори не такі вже нові — просто контекст став жорсткішим. І що зі старої мелодії може народитися нова історія про відповідальність за своє “після ночі”.
— Що для вас було принциповим у зображенні героїні: не зробити з неї “ідеальну сильну українку”, а залишити живою, вразливою?
Наша героїня має право на слабкість. Вона не народжується “сильною українкою”, вона доходить до межі, де їй реально хочеться вимкнутися. Її сила — не в тому, що вона все витримує без сліз, а в тому, що в найтемніший момент вона все-таки робить маленький, але свій крок у бік життя.
Мені було важливо, щоб глядач бачив у ній не “символ”, а людину, якій можна повірити. Бо якщо на екрані живуть тільки бездоганні герої, звичайний втомлений глядач дивиться й думає: “це не про мене”. Я хотів, щоб люди впізнавали себе — зі своєю втомою, розгубленістю, провиною — і, можливо, теж дозволили собі цей крок.
— Умовний читач — людина, яка працює, волонтерить, виховує дітей і живе між тривогами та нескінченним скролом новин. Навіщо саме їй подивитися “Перед світанком”?
У сьогоднішніх реаліях дуже легко втратити відчуття, де в усьому цьому ти. “Перед світанком” — це запрошення на коротку паузу, в якій можна подивитися на свою втому, провину й безсилля так, щоб вони хоч трохи розплуталися.
Це історія про людину, яка теж на межі. Вона не стає “супергероєм”, але робить один внутрішній крок — натискає свою кнопку “жити”. Якщо після фільму глядач вийде з думкою: “я теж можу зробити бодай щось маленьке для себе й для країни” — значить, ці хвилини були не марними.
