Александр, позивний “Ювелір” — доброволець із Білорусі, який приїхав до України, щоб боротися проти російської агресії. Спочатку служив на медеваку — вивозив поранених із передової. Щоденне балансування між життям і смертю, втрата побратимів і посестри призвело Ювеліра до рішення стати розвідником. Навіть важке поранення та десятки операцій не зламали його переконання: боротьба за свободу України — це й битва за майбутнє Білорусі. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Протягом свого життя Александр спробував чимало різних професій, і кожна з них по-своєму сформувала його характер. Десь він навчився терпінню, десь — відповідальності, а десь — краще розуміти людей. Тож і його позивний виник не випадково:
“Я працював ювеліром. Їздив на заробітки в інші країни. Потім влаштувався до психіатричної лікарні й близько десяти років відпрацював там санітаром. Останнім часом, оскільки добре знав місто, працював у таксі”.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Александр знаходився в Білорусі. Він спостерігав за подіями здалеку, але в його думках уже визрівало рішення діяти:
“Мене розбудили телефонні дзвінки. Кажуть: увімкни телевізор, подивися новини, інтернет. Я думав, що йдеться про “ДНР” — ну, все це їхнє так зване. Але навіть уявити не міг, що ракети полетять на Київ. Я одразу подзвонив, щоб віддати машину, бо зрозумів: працювати далі вже не зможу. Навіть у Мінську люди були трохи приголомшені. Ніхто не міг повірити”.
Ювелір розумів, що не зможе мовчати. Однак, вийшовши на протест із плакатом, він гарантовано б опинився у в’язниці. Тому вирішив, що принесе більше користі в Україні, де зможе взяти до рук зброю. У нього була шенгенська віза, тож він мав можливість виїхати з Білорусі. Довелося їхати через росію, через Калінінград. Подолавши дев’ять країн, білорус спочатку опинився в Будапешті, а згодом — в Україні:
Після цього Александр довго тренувався з іншими добровольцями. Була спроба створити батальйон “Пагоня”. Потім, за власним бажанням, перевівся до Першої інтернаціональної роти спеціального призначення імені Івана Богуна, і зрештою до новоствореного Другого інтернаціонального легіону оборони України:
“Мені сподобалося, що іноземці привносять щось нове. Я побачив цю підтримку — підтримку людей абсолютно різних національностей. Я потрапив у взвод із грузинами і був просто в захваті від того, скільки дізнався про Сакартвело.”
На думку добровольця, сама структура Інтернаціонального легіону — це довіра, взаємодопомога і взаємопідтримка. Він переконаний, що саме на цьому має будуватися вся українська армія:
“Наприклад, у моїй групі були американка, два індуси, грузин, білорус і українці. Усі могли замінити одне одного, і все це відбувалося з усмішкою. Навіть коли ми не дуже добре знали мову, ми все одно знаходили спосіб порозумітися — допомагали одне одному, домовлялися. Я й досі відчуваю себе частиною цієї родини”.
Спершу Ювелір долучився до команди медеваку. Працював у Чернігівській області, Бахмуті, Серебрянському лісі. Щодня допомагав вивозити поранених із передової, іноді бачачисмерть побратимів на власні очі:
“Коли вдалося відкачати людину і вона оживає, відчуваєш величезний приплив сил, енергії. Але ці гойдалки між життям і смертю… це дуже, дуже важко. Особливо забирати “двохсотих”. І ще важче, коли ти їх знаєш. Забирати хлопців, які ще вранці стояли поруч зі мною — разом курили, розмовляли, жартували.”
З часом Ювелір вирішив і сам виходити у бойові завдання – проводити розвідку. Під час одного з таких виходів загинув його побратим Мінськ, а сам Александротримав важке поранення:
“Нас помітили й почали стріляти. Я не міг вибратися і наказав йому відступати. Він відкрив вогонь, відволікаючи їх на себе. Я одразу не усвідомив, наскільки серйозні мої поранення. У мене були поранені обидві ноги, перебиті кістки, і я не зміг піднятися. А він загинув від одного поранення. Йому просто не встигли надати медичну допомогу”.
На щастя, Ювеліра вдалося евакуювати у безпечну зону. Після цього його боротьба продовжилася — але вже не на передовій, а в лікарняних палатах. Попереду були п’ять місяців реанімації, десятки операцій і тривалий шлях відновлення:
“Стан був дуже важкий. Мова йшла навіть не тільки про те, чи вдасться врятувати ногу — шансів вижити мені теж давали небагато. На жаль, для декого, але на щастя для багатьох — я живий. Позавчора мені зробили 87-му операцію. Велика подяка всім лікарям, що вони просто не опустили руки.”
Перебування в госпіталі стало для Ювеліра часом, коли він особливо гостро відчув підтримку волонтерів і просто небайдужих українців. Люди різного віку приходили допомогти, підбадьорити, поговорити. І саме в ці моменти він ще раз зрозумів, заради чого ведеться ця боротьба:
“Я побував у багатьох лікарнях, у різних містах. І допомога приходила від дуже різних людей. Від школярів, які самі приходять у неділю, збирають гроші і приносять мені маленьку пляшку коли — просто поговорити, послухати, чому я пішов воювати. І тих людей, які серед тижня пишуть у Facebook чи Instagram, просять задонатити, а потім приїжджають до нас, підтримують, піднімають настрій. Це ще раз доводить мені особисто, що я був там недаремно. Що я недаремно воював за цей народ. Таке єднання — це величезна річ.”
Усе, що пережив Александр на цій війні, назавжди залишиться з ним — спогади про передову, втрати побратимів і власну боротьбу за життя. Та навіть до найтяжчого і найболючішого досвіду він ставиться зі стоїчною витримкою:
“Моє життя поділилося на два періоди: до 24 лютого 2022 року і після. І тепер, бачачи всі жахи цієї війни, я не розумію людей, які кажуть: “Давайте не будемо говорити про політику”. Бо тоді про що взагалі говорити? Це наше життя. І війна — це не політика. Війна — це життя, в якому ми зараз живемо.”
Для Александра політика — це передусім те, як до тебе ставиться держава. Його “хрещення політикою” відбулося ще у 1990-х роках. У цьому контексті Ювелір згадує “Чорнобильський шлях” — масштабну акцію пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, що відбулася в Мінську з нагоди десятої річниці аварії на ЧАЕС:
“Це було дуже давно — 1996 рік. Я тоді також відсидів за участь у мітингах. До речі, проводив пікет на підтримку українців, які приїхали до нас на “Чорнобильський шлях”. Українці приїхали, бо Чорнобиль — це те, що торкнулося обох наших країн. Але їх просто затримали — лише тому, що вони українці.
Я вийшов на протест проти того, що українців утримують під вартою. Їм намагалися навіть інкримінувати якісь кримінальні статті — ледь не спробу повалення державного ладу. А я бачив, що вони робили — нічого поганого. Вони були без зброї і точно не намагалися нікого повалити. Тим більше, що це відбувалося на мітингу, який був офіційно дозволений. Тож так сталося, що Україна в моєму житті відіграла дуже велику роль”.
Александр довів не словами, а власними вчинками, що гідний бути частиною вільного суспільства. Його шлях — це шлях вибору, відповідальності і боротьби. Та війна ще триває, і кожен її день вимагає витримки. І саме усвідомлення того, заради чого ведеться ця боротьба, розуміння її кінцевої мети, дає сили рухатися вперед:
“Потрібно просто продовжувати боротьбу до кінця — заради хлопців, які загинули поруч зі мною. Щоб перемогти і здійснити їхню мрію — жити у вільній країні. І в Україні, і в Білорусі.”
Дізнатися більше про те, як живуть та воюють Легіонери Вільного Світу, а також доєднатися до хоробрих, можна на офіційному сайті: https://ildu.mil.gov.ua/uk
Текст: Дмитро Толкачов
Фото, відео: Володимир Патола, Олександр Лось
