Кожного ранку, коли президент Петро Порошенко приїжджає на роботу, в Адміністрації на Банковій його чекає зустріч з трьома людьми.
Перші двоє добре відомі широкому загалу: секретар РНБО Олександр Турчинов та глава АП Ігор Райнін.
Поруч з ними за столом сидить дехто третій. Невисокий коренастий чоловік, на вигляд дещо старший 40 років, майже лисий.
По суті, це одна з найбільш поінформованих фігур про справи Порошенка. Він знає, хто і по що приходив до президента, кому і що той обіцяв, та коли, з ким і де бачився. Він знає це з першоджерела, адже саме цей маловідомий широкому загалу чоловік організує Порошенку всі його зустрічі.
Звуть його Юрій Оніщенко, він – перший помічник президента України.
За іронією долі, людина, яка опікується “життєвим циклом” президента, має майже таке ж прізвище, як і мільйонер-утікач, який за останні роки наробив Порошенку чи не найбільше публічних проблем.
“Він Онищенко, через “и”, а я Оніщенко, через “і”, – посміхаючись пояснює помічник президента журналісту УП як він справляється з тим, що має такого однофамільця.
Невелика фонетична різниця мало кому чутна з першого разу. Саме через неї “Українська правда” стала учасницею кількох таких майже однакових діалогів:
– Ви знаєте Оніщенка? – цікавиться автор у чергового члена президентської команди.
– Онищенка? Ні! Я такого не коментую! – з обуренням відповідає той і збирається йти.
– Та я не про Олександра, я про Юрія, першого помічника президента.
– А, Юрка? Юрку знаю. Юрка – хороший, – миттєво міняється в лиці президентський соратник.
Що цікаво, фактично всі співрозмовники, до яких УП звернулася з питанням про Юрія Оніщенка, відгукнулися про нього винятково позитивно. Це було чи не вперше, коли люди з оточення президента говорили про людину з того ж оточення лише добре.
І це було ще незвичніше з огляду на посаду, яку Оніщенко обіймає. А це, без перебільшення, одна з легендарних позицій української політики.
Перших помічників президента в історії новітньої України було всього кілька. На самій зорі державотворення таку позицію займав Олександр Разумков.
У задумі цю посаду мав би займати такий собі альтернативний глава АП, який би відповідав за графік президента і за смислове наповнення його зустрічей та діяльності взагалі. Зрозуміло, що реальний глава Адміністрації не завжди міг миритись із таким конкурентом. Власне, через конфлікт з тодішнім керівником АП Дмитром Табачником Разумков у грудні 1995-го і пішов з Банкової.
Його тимчасово замінив Володимир Литвин, якого сам Разумков привів в АП, і який через кілька років очолить Адміністрацію. Правда, коли Литвин став головним на Банковій, він ліквідував посаду першого помічника, сконцентрувавши у своїх руках колосальну владу.
Пізніше, у 2002 році, Литвин пішов на парламентські вибори на чолі провладного блоку “За єдину Україну” і став спікером Ради. На його місце в АП президент Леонід Кучма вирішив посадити лідера СДПУ (о) Віктора Медведчука. Він мав стати кризовим менеджером для Кучми, чию владу періодично стрясали нові і нові скандали, починаючи від вбивства засновника УП Георгія Гонгадзе та “касетного скандалу” і закінчуючи “кольчужним” та акціями “Україна без Кучми”.
Кучма добре знав про вміння Медведчука вести апаратні війни і вирішив забрати в нього частину повноважень. Тоді чи не вперше в українській політиці голосно зазвучало ім’я іншого “злого генія” Сергія Льовочкіна, який і став першим помічником президента Кучми.
Як стверджує в розмові з УП один зі свідків тодішніх кадрових рішень,”Кучма зробив цей поділ, щоб було кому балансувати Медведчука”.
“Щоб у нього не було надмірної концентрації повноважень. Він їх тоді одразу розвів по повноваженнях. У Льовочкіна було все експертне середовище, реформи, виступи, забезпечення діяльності, формування робочого графіку Кучми – все що стосується поточної роботи і, умовно кажучи, ідеології. У Медведчука була вся регіональна політика, губернатори, оборона і безпека, силовики”, – розповідає співрозмовник з тодішнього оточення Кучми.
Власне, спайка Медведчука і Льовочкіна працювала аж до Помаранчевої революції.
Після першого Майдану Віктор Ющенко на другий же день свого президентства ліквідує таке явище як Адміністрація президента. Хоча на ділі це виявилося звичайним перейменуванням.
Про поверховість цієї “реформи” може свідчити і той факт, що фактичний поділ повноважень по схемі Медведчук-Льовочкін, залишився і в Секретаріаті Ющенка. Тільки прізвища головних сторін конфлікту замінилися на Зінченко та Третьяков.
Уже зовсім скоро це приховане апаратне протистояння стало надбанням громадськості. Восени 2005 року на фоні першого корупційного скандалу “помаранчевої” влади вся країна спостерігала за гучним з’ясуванням стосунків між головою Секретаріату Олександром Зінченком та першим помічником президента Олександром Третьяковим.
Під час цих розбірок на адресу останнього було висунуто низку звинувачень, головне з яких зводилося до спроби монополізувати доступ до Ющенка. Один за одним політики і чиновники почали скаржитися, що потрапити до президента можна лише через кабінет його помічника. Мовляв, Третьяков складає Ющенку графік, навіть не питаючи про те думки самого Ющенка.
Третьяков свою провину заперечував, але Віктор Андрійович вирішив рубонути з плеча та звільнити одразу обох – і главу секретаріату Зінченка, і свого першого помічника, ліквідувавши навіть таку посаду.
Коли Ющенко поступився президентським кріслом Віктору Януковичу, на Банкову повернулася стара Адміністрація. І буквально – у назві, і символічно – в особі Льовочкіна. Правда, колишній перший помічник Кучми не став відновлювати “свою” посаду, адже добре розумів її можливості. В Адміністрації Льовочкіна конкурента йому бути не мало.
Повернув посаду першого помічника обраний уже після Революції Гідності президент Петро Порошенко. При цьому Петро Олексійович знайшов людину на це місце ще не будучи офіційно на президентській посаді. З Юрієм Оніщенком Порошенко познайомився у 2009 році, коли очолював Міністерство закордонних справ, у якому Оніщенко керував секретаріатом міністра.
Після відставки Порошенка, Оніщенко залишився в МЗС, а ще через два роки став послом у Норвегії. Під час Революції Гідності українська громада Норвегії критикувала Оніщенка за те, що він не виступив відкрито проти політики Януковича.
Попри це Порошенко довірив йому місце одразу поруч з собою. Власне, вибір Оніщенка на посаду першого помічника міг би стати символом тієї зміни добору кадрів, яку в українську політику приніс Порошенко.
“Ключове уміння Оніщенка – це вміння розчинятися повністю. Може, він не супер яскравий і публічно впізнаваний, але він з усіма товаришує і нікому не заважає”, – характеризує першого помічника Порошенка один із його впливових соратників.
Приблизно такі ж характеристики в оточенні президента давали і чинному главі АП Райніну, коли він замінив на цій посаді медійного Бориса Ложкіна.
Сам Оніщенко в розмові з УП погоджується, що секрет його ефективності для Порошенка в тому, що він не прагне публічності чи політичного впливу. Навпаки, один із найбільш наближених до президента людей непублічний настільки, що навіть в інтернеті навряд чи вдасться знайти хоч якісь його коментарі чи заяви за останні чотири роки.
Тим цікавіше було “Українській правді” домовитись із ним про розмову. Від самого початку процес узгодження часу і місця зустрічі був проблематичним, адже побачитись із першим помічником президента можна лише у позаробочий час, тобто вночі. Врешті зустріч відбулась вдень, поки Петро Олексійович відлучився на годину на виїзну зустріч.
Як Юрій Оніщенко з дипломата став помічником президента, як витримує суперпрацездатність Порошенка, чи може впливати на рішення першої людини країни та чому цей з виду абсолютно флегматичний чиновник так любить слово “драйв” – читайте в його інтерв’ю УП.
“У Петра Олексійовича насправді унікальна працездатність. Буває, працюємо до 4 ранку”
– Коли Петро Олексійович пішов з МЗС, ви лишилися на дипслужбі. Ви товаришували після цього, якось підтримували зв’язки?
– Я б не сказав, що ми товаришували, але спілкувались. Я ще якийсь час після його відставки працював в Києві в МЗС, а потім був призначений послом у Норвегії і поїхав з країни. Але періодично я приїжджав до Києва. І ми часом зустрічалися з Петром Олексійовичем, якщо вдавалось узгодитись з його графіком. Так само ми зустрілись у Києві в другій половині травня 2014-го. Тоді вибори президента вже відбулись, але інавгурація ще не пройшла.
– І тоді ж він запропонував вам нову роботу?
– Так. Він запропонував, а я погодився.
– А чому Порошенко, як ви думаєте, обрав саме вас? Навколо нього ж тоді крутилася маса народу.
– Це треба в Петра Олексійовича запитати. Я, насправді, до кінця і сам не знаю.
– Вам взагалі комфортно з ним працювати?
– Цікаво. Мені по роботі завжди подобався такий стиль, як би це сказати – постійний драйв. Коли я в ООН працював у Нью-Йорку, то це ж місто, яке ніколи не спить. І сама ООН теж така, що там і несподівані нічні засідання, і у вихідні буває щось стається – маса позапланової роботи. Але всі вони додають драйву.
– Тепер вам би мало вистачати драйву – у президента ж сталого графіку як такого не існує.
– Я з таким ще не стикався. У середньому – це робота з 10 ранку до години першої ночі. Цього місяця, скажімо, днів десять було, що ми закінчували роботу о другій ночі. Це нормально вже.
– Ви спостерігали Порошенка і на посаді міністра, і тепер на посаді президента. Як він змінився? Чим Порошенко 2009 року відрізняється від Порошенка 2018-го?
– Знаєте, зараз значно ширший фронт діяльності. Фактично, президент відповідає і за безпеку, і за міжнародну роботу, і досі більшість людей адресують саме до президента якісь свої сподівання на реформи. Відповідно тепер у Петра Олексійовича значно більші можливості реалізовувати свої задуми.
У МЗС мені що одразу кинулось в очі, то це його манера працювати. У Порошенка був абсолютно новий стиль і бачення роботи. Порошенко приніс певний драйв у роботу міністерства. Він звик ставити конкретні завдання і чекає їхнього виконання.
Тобто класичні бюрократичні відмовки, що “от ми комусь написали листа і тепер це не наша відповідальність”, не проходять взагалі. І тоді це давало результат. Скажімо, коли ми працювали над звільненням наших моряків з полону. Порошенко дуже активно був залучений у цей процес. І всі мусили так само конкретно працювати з ним.
Зараз же масштаб ще більший. Хоча війна накладає свій відбиток. У 2014-2015 роках левова частина всієї роботи стосувалася саме безпеки, а вже потім усього іншого.
Ну і в Петра Олексійовича насправді унікальна працездатність. Буває, що ми працюємо і до 4 ранку.
– Деякі політичні партнери Порошенка часом скаржаться, що він любить призначити зустріч на вечір, коли всі вже втомлені, і вимотувати людину до ранку, поки вона не погодиться на його умови…
– Це все маніпуляції. Самі ж ці “партнери” просять ставити зустрічі на вечір, щоб вдень займатись іншими справами. Вони самі завжди просять, щоб зустрічі були не раніше восьмої вечора. У президента точно таких звичок немає – зустрічатися пізно, щоб когось виснажити.
І взагалі, скажу вам так, якщо послухати всіх, хто розповідає, що був у президента, і скласти, скільки часу вони начебто провели там, то в дні часу не вистачить. Багато хто любить просто поманіпулювати.
– До речі, а організація зустрічей так званої “стратегічної дев’ятки” – це ваша відповідальність? Чи президент сам запрошує Авакова, Яценюка і решту?
– По ситуації. Буває, що він сам їм телефонує. Буває – просить мене зібрати всіх. Тут нічого особливого немає.
– А який функціонал у вашої посади тепер?
– З одного боку він широкий, а з іншого – це чисто організаційні речі. Ведення графіку президента, планування зустрічей, підготовка матеріалів до зустрічей. Ясно, що я сам усі матеріали не готую, але контроль лежить на мені.
– Під Льовочкіним, коли він був першим помічником, була вся експертна структура АП і цілі експертні установи, які, фактично, займалися всією ідеологією і стратегічним плануванням Кучми. У вас такий же ресурс?
– Звичайно, лишилося певне стратегічне планування, але воно трохи іншого стосується. Моя зона відповідальності – скажімо, скільки закордонних візитів ми плануємо на місяць, скільки разів до нас приїздять іноземні лідери, участь у зустрічах, нарадах чи, скажімо, регіональні візити.
От все це узгодити і збалансувати – це моя робота. Плюс – проконтролювати підготовку матеріалів, проконтролювати виконання досягнутих на зустрічах домовленостей.
– Як саме і яких?
– Ну, наприклад, була зустріч, президент домовився з партнерами зідзвонитися через місяць і звірити графік виконання якоїсь домовленості. От я відповідаю, щоб ця розмова відбулась. Або домовилися, що до якоїсь дати має бути готова до підписання певна угода. І вона має бути готова, я це контролюю.
– У часи, коли першим помічником президента Ющенка був Олександр Третьяков, інші чиновники і політики скаржилися, що до Ющенка можна потрапити тільки через кабінет Третьякова. Тоді був величезний скандал з цього приводу. А який ваш вплив на графік президента? Ви можете, скажімо, переносити зустрічі на інший час чи взагалі їх скасовувати? Запросити когось без попередньої домовленості?
– Ні, що ви, поза домовленостями я нікого не запрошую. Ми ж графік затверджуємо з президентом. Посувати в часі можу. Наприклад, людина телефонує і каже, що не встигає. Можемо перенести на пізніше. Чи навпаки якась термінова міжнародна розмова з’являється, і тоді все інше треба посунути оперативно.
А так, щоб я якісь маніпуляції з цими речами робив, то ні. По-перше, мені таке не цікаво. А, по-друге, у президента є достатньо важелів, щоб такі речі перевірити. Тобто, якщо президент обіцяє кому зустріч, то вона відбудеться, і навряд чи хтось зможе президентом маніпулювати.
– А які у вас стосунки в плані ухвалення рішень? Ви виконавець завдань Порошенка, чи, скажімо так, партнер з правом дорадчого голосу? У вас є вплив на президента?
– Знову ж, я думаю, це тільки Петро Олексійович може сказати. Порошенко така людина, яка завжди готова вислухати пораду, якщо вона слушна. Йому завжди це було і є цікаво. Але для мене головне, що якщо рішення прийняте, то воно має бути точно і вчасно виконане.
– А в межах нинішнього складу АП у вас є якісь вороги? Бувають конфлікти на ґрунті, скажімо, боротьби за доступ до Порошенка?
– Ні, слава Богу, у мене ні з ким немає жодних конфліктів, ні щодо впливу, ні щодо якихось повноважень. Мені працювати в цьому плані максимально комфортно.
– Ви присутні на всіх зустрічах президента? Який у вас, умовно кажучи, рівень доступу? Є якісь зустрічі, на яких вам не дозволено бути?
– Я вам скажу інакше: я не дуже прагну на всі зустрічі ходити. Спочатку, звичайно, намагався бути присутнім на всіх. Але тепер, враховуючи обсяги завдань, які накопичились за ці роки, я намагаюся за час зустрічей виконувати іншу роботу. Тобто я присутній тією мірою, якою є потреба. А обмеження моєї участі є хіба ті, коли відбувається міжнародна зустріч у форматі тет-а-тет.
– А в чому конкретно полягає ваша робота на зустрічах? Що з потоку інформації, яка звучить на них, адресоване вам?
– Частково це залежить від того, хто ще сидить за столом. Якщо на зустрічі присутній, скажімо, профільний заступник глави АП, то я інформацію з його зони відповідальності можу не фіксувати. Але є речі, які не можуть загубитись, які мені треба буде проконтролювати чи перевірити, і їх я обов’язково фіксую в будь-якому разі.
Наприклад, домовляються про зустріч чи розмову, і я мушу одразу визначити, чи можлива така розмова у відповідний час. А раптом ми десь за кордоном будемо чи в регіональній поїздці…
– А які взагалі ваші професійні чи політичні амбіції? Вони у вас є?
– Скажімо так, я нічого не виключаю. Але мені цікаво розвиватися, не стояти на місці. Я, наприклад, змінив дипломатичну роботу на нинішню, бо бачив для себе багато нових викликів.
Якщо ви питаєте, чи я хотів би якусь конкретно посаду, то такої немає. Мене цікавить, щоб був рух, щоб було цікаво, щоб драйв був від роботи. Для мене важливо, що президент робить вкрай потрібні речі для подальшого розвитку нашої країни, і я йому в цьому можу допомогти.
Джерело: УП
