Українська історія реформ – це не хроніка стратегічного розвитку, а радше серія вимушених рішень, продиктованих браком ресурсів. З 1992 року, коли я вперше опинився в урядовій структурі, я спостерігав, як змінювалися прем’єр-міністри, політичні конфігурації, зовнішнє середовище, але незмінною залишалася логіка: фундаментальні зміни відбувалися лише тоді, коли інших варіантів не було.
Від перших урядів до макроекономічного краху
Перший уряд незалежної України під керівництвом Вітольда Фокіна працював у спадку радянської економіки без грошової системи, з величезною інфляцією, розривом зв’язків і зростаючим соціальним тиском. Уряд Леоніда Кучми продовжив лінію адаптації, зіткнувшись з гіперінфляцією та бартерною економікою.
Обов’язки прем’єра певний час виконував Юхим Звягільський, намагаючись утримати базовий контроль над господарством. Реальне усвідомлення необхідності зовнішньої допомоги з’явилося за уряду Євгена Марчука.
У 1995 році була укладена перша серйозна програма з МВФ з умовами, які вперше зачепили енергетику, тарифну політику та державні фінанси. Проте спроби реформуватися були непослідовними: уряд Павла Лазаренка, хоч і продовжив співпрацю з донорами, не мав політичної волі для виконання зобов’язань.
У 1998 році російський дефолт оголив уразливість України, і уряду Валерія Пустовойтенка довелося реструктуризувати борги, рятуючи країну від дефолту.
Перші успіхи і втрачений темп
Уряд Віктора Ющенка (2000-2001 роки) став винятком: саме тоді відбулося перше свідоме виконання програми МВФ. Валютна стабільність, боргова реструктуризація, перші ознаки економічного росту – усе це стало можливим завдяки поєднанню професійної команди та зовнішнього тиску.
Проте з приходом урядів Анатолія Кінаха та Віктора Януковича (2001-2004 роки) темп реформ знизився. Політична система почала повертатися до інерційного управління, поки не втрутилася глобальна фінансова криза.
Читайте також:
Яких реформ нам не вистачає? Що і чому Штати просять змінити в Україні
Після Помаранчевої революції зростали очікування, але не результативність. Уряд Юлії Тимошенко (2005 рік) переглядав приватизацію, кабінет Юрія Єханурова намагався стабілізувати ситуацію, але не мав простору для нових ініціатив.
Другий уряд Януковича (2006-2007 роки) спирався на зростання доходів та ігнорував міжнародні механізми.
Кризи як каталізатор
2008 рік – глобальна криза. Уряд Тимошенко отримав значну програму МВФ (понад 12 млрд дол.), яка дозволила втримати банківську систему. Проте виконання умов було фрагментарним. У 2010-2013 роках уряд Миколи Азарова відмовився від співпраці з МВФ і робив ставку на угоди з РФ. Короткостроковий ефект стабільності був досягнутий ціною згортання реформ, адміністративного контролю та популістських рішень. Усе це завершилося економічним крахом у 2013 році.
Реформування з-під тиску
Уряд Арсенія Яценюка працював в умовах війни, економічного колапсу і втрати територій. Програма МВФ 2015 року відкрила шлях до серйозних змін: банківська чистка, тарифна реформа, запуск Prozorro, нова бюджетна політика. Це був період найглибших трансформацій за всю історію незалежності України, але не внаслідок політичного консенсусу, а через нагальну необхідність.
Володимир Гройсман продовжив курс на стабільність: пенсійна й освітня реформи, децентралізація. Усе – у тісній координації з МВФ та міжнародними донорами.
Після 2019 року в умовах пандемії та великої війни уряди Олексія Гончарука і Дениса Шмигаля перейшли в режим зовнішнього бюджетного утримання. Безпрецедентні обсяги міжнародної допомоги (гранти, пільгові кредити, макрофінансова підтримка) стали основою виживання. Як і раніше, донори супроводжували підтримку вимогами: прозорість, підзвітність, контроль витрат.
Висновок
Нинішня практика ухвалення рішень під тиском міжнародних партнерів – не нове явище для України. На превеликий жаль, більшість глибоких внутрішніх перетворень – і у сфері економіки, і в системі управління – не були результатом суспільного запиту або консенсусу політичних еліт. На відміну від країн Центральної Європи, зокрема Польщі, де ринкові й демократичні реформи були усвідомленим вибором і частиною національного проєкту, в Україні вони були вимушеним кроком, продиктованим бідністю та нестачею ресурсів.
Україна не мала стабільної ресурсної ренти, як Росія чи Казахстан. Вона не отримувала системних субсидій, як Білорусь. Тому шлях розвитку виявився іншим: складним, непослідовним, але таким, що не дозволив законсервуватися в авторитарній моделі. Це не історія добровільних змін, це історія реформ від бідності. Проте саме ця обставина дала шанс Україні зберегти демократичні механізми, відкрити економіку і рухатися в бік справжньої державної спроможності.
Питання лише в тому, чи зможемо ми нарешті перейти від реформ під тиском до реформ з волі.
