«Onview.com.ua» продовжує започатковану редакцією сайту серію публікацій «Руйнація міфів» за матеріалами праць відомого історика М.Лукінюка.
Міф про утворення Україні Радянської республіки в 1917 році
У всіх підручниках з історії КПРС–СРСР, у всіх енциклопедичних і наукових, а також у незліченних художніх та художньо–документальних виданнях колишнього СРСР, ба навіть у численних підручниках з історії України, видрукуваних уже після проголошення незалежності нашої держави, можна прочитати проте, що 25 (12) грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну «Республікою Рад». Насправді ж це виявилося тільки одним із багатьох міфів, удосталь напродукованих більшовицькою пропагандою. Як зазначає доктор історичних наук Я. Дашкевич (1993. — с. 43), він так настирливо пропагувався, що в громадській свідомості (та й в історичній науці України) перетворився у певний стереотип, ба більше — в аксіому, що вже не потребувала жодного доведення.
Та розглянемо бодай коротко справжній перебіг подій тих буремних часів, використовуючи, зокрема, дослідження згаданого історика. Почнемо з того, що жодної необхідності проголошувати Радянську владу (тобто владу Рад) в Україні просто не було, а тим паче аж після жовтневого заколоту в Росії, оскільки тут ще від 17 березня 1917 р, існувала Центральна Рада (російська політична практика і наука, звертає увагу Я. Дашкевич, ніколи не перекладала термін «Центральна Рада» як «Центральный Совет» — тоді одразу б стало явним ошуканство із встановленням так званої «советской власти» в Україні: на біса ж її встановлювати, коли цей «Совет» і так перебуває там на чолі подій!), визнана як іншими Радами, так і Тимчасовим урядом Росії, з яким вона вела переговори.
За даними самих більшовиків, наголошує дослідник, на березень 1918 р. у Центральній Раді з 792 депутатів 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської Ради військових депутатів, 100 — Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 — інших Рад робітничих і селянських депутатів, тобто представники різних Рад становили понад 65 % особового складу Центральної Ради. Але російських більшовиків ця українська Радянська влада, ясна річ, аж ніяк не влаштовувала, позаяк основна маса Рад, що існували в Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримала російської окупації.
Та іншого годі було й сподіватися, адже ще під час виборів до розігнаних пізніше тими ж таки більшовиками Установчих зборів Росії саме в Україні останні, як партія, що позивалася виступати єдиним виразником трудових верств, зазнали повного політичного банкрутства. Ось як оцінювали результати тих виборів більшовицькі історики. «Цікаво зіставити, — зазначає знаний у ті часи більшовицький історик М. Попов (1933. — с. 116), — цифри (а вибори, як наголошує автор, відбувалися «через три тижні після Жовтневої революції», яку автор часто–густо називає «переворотом», а отже, «вже після видання декрету про землю». — М. Л.) по окремих українських і по окремих великоруських губерніях. У Волинській губернії за більшовиків голосували 4 %, у Київській — 3 %, у Полтавській, більш наближеній до Росії, — 6 %, у Харківській (де наявний сильний пролетаріат і близькі зв’язки з Росією) — 11 %… у цілому по Україні — 10 %. Абсолютно іншу картину дають нам великоруські та білоруські губернії: по Володимирській за більшовиків проголосувало 56 %, по Московській — 56 % (та це — губернії промислові), по Мінській (промисловості майже ніякої нема) — 63 %, по Смоленській — 55 %, по Тверській — 54 %. Із цих цифр як двічі по два ясно, що на Україні за більшовиків голосували головним чином робітники (виділено М. П. — М. Л.)». Останні ж, як відомо, були переважно поросійщеними. А кому ж віддав свої голоси електорат, як нині модно називати виборців, революційної України? Згаданий історик наводить «дані про те, скільки [голосів] отримали по Україні українські есери: по Київській губернії — 71 % (більшовики — 3 %), у Полтавській, де більшовики отримали 6 %, за один список УПСР (ця партія, яку М. Попов вважає найбільшою партією Центральної Ради, виставила там два списки: у першому українські есери виступили окремо, а в другому частина їх виступала «спільно з російськими есерами». — М. Л.) голосувало 60 %, у Чернігівській — 60 %…» Тож, як бачимо, український народ віддав практично абсолютну перевагу своїм прихильникам революційних перетворень, а не московським зайдам.
Більшовиків–ленінців таке «завертай голоблі», звісно, не влаштовувало. Тоді вони організували в Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (відбувся 5–12 липня 1918 р.), який виступив проти «неправильних» Рад в Україні, оголосивши їх «так званими Радами» — російським більшовикам були потрібні не просто Ради як форма влади, а Ради, зрадницькі щодо інтересів українського народу і цілком віддані кремлівським вождям.
А коли навіть І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що зібрався в Києві 17 грудня 1918 р. у складі близько 2500 осіб, висловився за підтримку Центральної Ради та її лінії на незалежність України і з обуренням відкинув ленінський ультиматум, яким, формально визнаючи Українську Народну Республіку, кремлівські «братчики» не визнавали Центральної Ради, прозоро натякаючи на необхідність її зміни, новоявлені провісники «нового порядку» у чужій державі в узвичаєному стилі вікопам’ятних московських «дяків» роблять черговий хід конем. Невелика групка депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад — російські біл ьшовики та десятків зо два їх поплічників, усього 124 особи від 49 Рад [загалом на той час в Україні було створено 300 Рад (Білас, 1994. — Кн. 1, — с. 42)], що разом становило 5–6 % депутатів цього з’їзду — перебігають із Києва до Харкова, де в цей час відбувався III з’їзд Рад Криворізько–Донецького басейну (неправочинний, до речі, навіть для цієї частини української території, оскільки на ньому були делегати лише від 46 Рад із 140 існуючих у цьому регіоні).
За командою з Росії, цей абсолютно неправочинний щодо волевиявлення всього українського народу «з’їзд» проголошує 25 грудня 1917 р. встановлення Радянської влади в Україні (що важливіше для зверхників червоного заколоту — проголосив її федеративною частиною більшовицької Росії, а отже, підпорядкував її дії ленінських декретів), зовсім не звертаючи уваги на згадані «процедурні» тонкощі — влада диктатури «пролетаріату» жодним чином не обмежувала себе будь–якими законами [так свого часу московський цар, для котрого всі піддані, незалежно від їх стану, були усього лише рабами, «не відчував себе зв’язаним законом» (Федотов, 1991. — т. 2. — с. 284)], керуючись виключно «революційною доцільністю». Тим часом офіційний репрезентант поглядів кремлівської влади більшовицька «Правда» завчасно розпочала всіляко нагнітати обстановку навкруги ненависної «Рады», поступово переходячи до коротких закликів–команд. «Чому насувається зіткнення з Радою?» — запитує той, за відомим висловом вождя, «партійний організатор», і сам же пояснює: тільки тому, що ця «неправильна» Рада обдурює український народ, та найгірше — «у всій Росії хоче встановити режим буржуазної влади». А тому — «долой засевших в Раде пособников Каледина!». До тих же, кому таких коротких пояснень–вказівок недостатньо, аби повірити в те, що Кремль клопочеться виключно про інтереси українських трударів, «Правда» звертається із обширним зверненням (Воззвание… — 1917), у якому, зокрема, йдеться: «…Брати українці. Вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це — брехня. Ані на мить не помишляємо ми зазіхати на права України», ба більше — саме «революційний» пролетаріат Росії «зацікавлений у тім, щоб усім націям було забезпечено право на самовизначення, аж до відділення… Українські селяни. Ви не побачите землі, ви не побачите волі, якщо відділитесь від робітників і солдатів Росії». На цьому коротка, але енергійна підготовка революційної ситуації в Україні завершується, і вже 23(10) грудня на звичному місці розміщено зовсім короткий і зрозумілий заклик чи, радше, команду: «геть Раду!» Що ж, партія сказала: «Треба!», чи то пак «геть!», значить — «геть», і «український» більшовик — навіть у 1918 р. серед них «українці становили лише 3 відсотки» (Залізняк. Нариси… — 1994. — с. 237) — дисципліновано відповівши «єсть!», невідкладно взявся до руйнації осоружного «старого» світу, не підозрюючи, що незабаром сам впаде жертвою цього руйнівного процесу. Тож уже невдовзі «Правда» захоплено вітала проголошення «советской» влади на, власне, ще від березня радянській Україні.
«Ми були певні, — аж захлинається від радості «Правда» (Советская… — 1917), — що революційні робітники, солдати, селяни йдуть за українськими радами (в оригіналі, звісно, «советами». — М. Л.), що стоять на одній платформі і діють заодно із [центральним] урядом, утвореним всеросійським з’їздом робітників, солдатів і селян. Для нас не було жодних сумнівів, що за Радою йде меншість трудових українських верств… І тому ми закликаємо українських робітників і солдатів (селяни вже почали «випадати» — московське керівництво завжди косо дивилося на українського селянина… — М. Л.), їх ради притягти до відповідальності петлюрівську Раду… І от учора отримали звістку, що блискуче виправдала наші надії… У Харкові відбувся всеукраїнський з’їзд Рад Робочих, Солдатських і частини Селянських Депутатів, на якому обрано новий Ц. В. К. Рад України, який взяв владу в свої руки і оголосив стару Раду скиненою». Уже з перших заяв цього «Ц. В. К.» «центральним» більшовикам стало «ясно, що нова Радянська влада, що утворилася на Україні, піде нога в ногу з Радою Комісарів» у Кремлі. Тож Україна — наша! А тому «нехай донські калединці змовляються з українськими калединцями з Ради», торжествує рупор російського більшовизму — тепер, коли українські хліб та сало, як мовиться, у більшовиків у кишені («якщо вам потрібні харчі, — з цинічною відвертістю заявив 15(2) січня 1918 р. у тій же «Правде» М. Радек, — кричіть: “Смерть Раді!”»), намагання «схопити за горло фронт і Росію кощавою рукою голоду… не страшні», а «розпочата ліквідація української контрреволюції та її агента Ради буде доведена до кінця».
Тож московська «Правда» небезпідставно раділа з приводу «блискуче виправданих надій», а вже фальсифікаторська радянська історична наука в подальшому доклала всіх зусиль, аби твердо вкарбувати в громадську свідомість міф про те, що 25 грудня 1917 р. — це день проголошення Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Та якщо навіть залишити поза увагою те, що харківський «з’їзд» не мав жодного права репрезентувати український народ і виступати від його імені, то й тоді це пізніше твердження радянської історичної науки — не більш, аніж груба фальсифікація: у вже існуючій УНР, державі, що отримала визнання багатьох держав, серед них і більшовицької Росії, відбувся, по суті, переворот, бо оголошено про насильницьку зміну влади — місце Центральної Ради з її урядом займає утворений Центральний виконавчий комітет, який формує новий уряд. Однак, наголошує Я. Дашкевич (назв. пр. — с. 48), «жодної УРСР в Харкові створено не було… Ніхто не оголошував створення УРСР. Було застосовано грубий камуфляжний трюк: у вже існуючій УНР, державі, що отримала міжнародне визнання (очевидно, не лише від червоної Росії, а й від держав Антанти), відбувається ніби заміна влади. Місце президії (так званої Малої) Центральної Ради з її урядом займає Центральний виконавчий комітет (утворений у Харкові 25 грудня 1917 р.), який формує уряд (отже, для світу відбувається переворот: в УНР міняється законодавча і виконавча влада, та й тільки)». Характерною ознакою цього новоутвореного «уряду» було те, що, складаючись із певної кількості «міністрів», він не мав власного голови — той був абсолютно не потрібен, оскільки згадані «міністри» беззаперечно виконували розпорядження, що надходили безпосередньо з російського Центру за підписами В. Ульянова–Леніна або його підручних.
Згадаймо, що під час окупації Франції гітлерівською Німеччиною там існував уряд маршала А. Петена, який автоматично виконував вказівки А. Гітлера. І Петена, і його міністрів пізніше судили як німецьких колаборантів. Але якщо ті французькі міністри, незважаючи на власного голову уряду, — колаборанти, то хто ж такі члени харківського «уряду»? Висновок однозначний — колаборанти найнижчого і найгіршого ґатунку, а сам «уряд» — маріонеткове утворення більшовицького російського уряду.
І останнє щодо цього питання. Аби такий «уряд» бодай якось тримався на поверхні — його вкрай необхідно підтримати відповідною військовою потугою, себто армією. Головнокомандувачем цієї армії УНР був Ю. Коцюбинський, однак армії як такої не було — важко назвати армією різношерстий неповного складу полк Червоного козацтва В. Примакова. Тому основна військова сила — відповідно до принципу «міжнародної солідарності трудящих» — прийшла з Росії: у Харкові, на території чужої держави, — невимушено, наче у своїй «вотчині» — нараз вигулькнув головнокомандувач групи військ «для боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії» (для Леніна, як і для Жириновского, Україна — усього лише «південні губернії» Росії) В. Антонов–Овсієнко з п’ятьма полками балтійських матросів і начштабом цієї групи військ М. Муравйовим.
[До речі, цікава деталь. Взагалі–то, Ленін, дійсно, був не надто схильний визнавати окремішну національну своєрідність українства, вважаючи (ПСС. — т. 38. — с. 182), що Україна від Росії «була відділена… тільки умовами» і що «національний рух не пустив там глибоко коріння». Та коли більшовиків в Україні добре припекло саме через те, що вони діяли надто прямолінійно і, за виразом вождя, гнули «спрощену лінію», він почав закликати своїх емісарів проводити там гнучкішу лінію (до цього ж, згадаймо, закликав більшовицьких агітаторів і Троцький). Зокрема, й конкретизував, як саме (ПСС. — т. 50. — с. 50): «рішуче і безумовне перелицювання розміщених на Україні наших частин на український манер — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим–Овсієнком, — він мусить тепер називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (? — М. Л.), якщо він зостанеться на посаді, та інших». А пізніше навіть змушений був взяти тимчасовий курс на українізацію України, за що уже в наші дні йому добряче дісталося, зокрема від О. Каревіна…]
Ну, а Муравйов по дорозі на Київ у Полтаві (на той час вона була уже цілком радянським містом, щоправда, з одним невеличким «дефектом»: владу Рад там встановив український лівий есер А. Заливчий) вирізав поголовно так звану буржуазію, що, втім, було лише прелюдією до майбутньої жахливої різанини у Києві.
Подальші «визвольні» дії муравйовських полчищ призвели до спроби відірвати від України — через неспроможність приєднати її цілком — вельми пристойні шматки у вигляді так званих Одеської радянської республіки та Донецько–Криворізької. Тут уже й сам верховода змушений був дещо остудити експансіоністський запал своїх опричників — у телеграмі до Орджонікідзе від 14(1).03.1918 р. Ленін, зокрема, наголошував (там само): «Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам Васильченку, Жакову та іншим, що, як би вони не ухитрялися вичленувати із України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, однаково буде належати Україні».
Ось так насправді виглядав день 25 грудня 1917 р. та дні, що настали за ним у невпинній круговерті буття. А та перша спроба окупації України закінчилася для Росії цілковитим військовим і політичним крахом, бо договір, укладений між Росією та Центральними державами 3 березня 1918 р., встановлював (Документы… — 1957. — с. 122), що «Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Болгарія та Туреччина. — М. Л.). Територія України негайно очищується від російських військ та російської Червоної гвардії. Росія припиняє всіляку агітацію чи пропаганду проти уряду та громадських організацій Української Народної Республіки».
Та хіба ця тимчасова поразка могла зупинити кремлівських інтернаціоналістів? Поставлена мета «так чи інакше повернути Україну Росії», оскільки, як наголошувалося, «без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може», ніколи не знімалася з порядку денного — лише тимчасово відкладалася…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
