Редакція Onview продовжує започатковану серію публікацій «Руйнація міфів» з метою висвітлення найбільших міфів нав’язаних нам ззовні. В основі публікацій – роботи відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
Міф про те, як Ленін «прирізав Україні кілька російських областей»
Безліч кривавих конфліктів, які упродовж століть незмінно супроводжували всі спроби переділу територій, призвели до того, що зараз на Землі, напевно, вже немає сусідніх (і не тільки!) держав, які за бажання не могли б висунути одна одній якихось претензій. Та, нарешті, в людства вистачило здорового глузду, аби зрозуміти, що позитивного рішення в цьому питанні просто нема і що навіть сама постановка цих питань виводить лише на один шлях — шлях самознищення. Тому схаменулися і, набравшися мужності, підписали гуртом угоди, котрими відмовилися від самої постановки питань про будь–які територіальні претензії. На тому, як кажуть, і порішили.
Та з нашою великою і, як наголошувала іспанська «Ель Паїс» (Хмара… — 1993), «не завжди передбачуваною у своїх діях» північною сусідкою навіть у, здавалося б, вирішених питаннях важко розраховувати на якусь певність. Так було і з посталою враз проблемою територіальних претензій: «старша сестра» то висувала їх у різний спосіб, то, після різко негативної реакції, заспокоювала «нерозумну молодшу» черговим договором «про поважання територіальної цілісності одне одного». Ось тоді відомий спеціаліст з питань національних відносин с. Старовойтова в одному із досить частих тоді своїх телевізійних інтерв’ю й запропонувала вирішувати такі спірні питання щодо тих чи інших територій, «виходячи з їх історичної належності». Що ж, справді Соломонове рішення!
Тільки про одне змовчала визнаний фахівець у цих складних справах — якою глибиною дослідження історичної належності вона збирається обмежитися? Бо так, зопалу, недовго і колишньої периферійної резиденції київських князів Кучково–Москви позбутися. Певен, що на таку глибину дослідження годі розраховувати. Але й у не далекі від нас часи, як відомо, наша «старша» не особливо церемонилася у питаннях відрізання українських земель. Ось що, зокрема, писав про це московський часопис «Столица» (Коваленко, 1992): «…Уже невдовзі після приєднання України до Росії російським власникам були передані величезні угіддя із українських державних (військових) земель». Може, й ці землі замірилися повернути пріснопам’ятні поборники справедливості? Що ж — помагай Боже, коли так! Та неважко переконатися, що такий намір їм і на хвору голову не приверзеться!
Глибоке розуміння заторкнутої проблеми продемонстрував і О. Солженіцин, котрий, як видно із його інтерв’ю американському журналові «Форбс» (Выбраться… — 1994), бажав би бачити Україну «в її реальних етнічних кордонах». Цим Олександр Ісайович вніс, нарешті, повну «ясність» у наболіле питання демаркації українсько–російських кордонів — Росія вперто затягує його офіційне вирішення навіть після укладення так званого повномасштабного договору про дружбу та співробітництво з Україною. А ось іще приклад того, що справді–таки, як слушно підмітили (Стадниченко, 1994) автори аналізу згаданої статті, «не все гаразд із правди силою у господіна Солженіцина», який сподобляється вряди–годи переставити все догори ногами: «нічтоже сумняшеся» цей шановний добродій заявляє, що, «придушуючи в 1919–му Україну, Ленін, розраджуючи її самолюбство, прирізав до неї декілька російських областей, що ніколи в історії не належали Україні: східні та південні області нинішньої України».
Складається враження, що або відомий «облаштовувач» тримає усіх за дурнів, або — що більш вірогідно — діє у повній відповідності до згадуваних уже настанов іншого метра імперської ідеології д–ра Геббельса. Що не кажи, а полюбляє Олександр Ісайович робити безапеляційні висновки, не надто переймаючись необхідністю наведення бодай якихось аргументів. І у шановного автора ця криза, схоже, стає хронічною — пригадайте, як дещо раніше він не менш амбіційно заявив, що на землях так званої Новоросії «зроду старої України не було», і що з цього вийшло при більш серйозному розгляді такого «постулату».
Та що йому до того — як і раніше він пережовує все ту ж антиісторичну, позбавлену елементарної логіки жуйку, що поступово перетворилася у вульгарну імперську маячню. Наприклад, у передрукованих київською «Политикой» в числі 21(94) за 1998 р. під назвою «Олександр Солженіцин: Слов’янська трагедія» чергових одкровеннях «пророк», слушно наголошує редакція цієї, як зазначається в передмові до згаданої статті, «опозиційної газети», у своєму нав’язливому намаганні «викорчувати» український націоналізм і вкотре накинути «комуністичну ідею слов’янського братства» не помітив, «що майже увесь народ став націоналістом», позаяк «з державним, а не з васальним (“братським”) розвитком пов’язує свої надії».
То як же ж було насправді із цим «прирізанням»? Автор статті у поважному московському журналі В. Коваленко (Сосед… — 1995), спираючись на конкретні архівні дані, розкриває «кухню» цього процесу. «Російський читач, якому вже навіяли, що “кордони були проведені під час громадянської війни, аби улестити українців”, буде, ймовірно, здивований, якщо повідомити йому, що размежування кордонів між РРФСР і УРСР проводилося головно у 1924–1925 рр. союзно–паритетною комісією ЦВК СРСР. Саме українська сторона наполягала на етнічному принципі… за яким до України відійшли б території з 2050956 осіб населення, з яких 69 % були українці. Замість того Москва нав’язала проект, за яким до української сторони відходила територія лише з 236 тис. осіб населення, з яких тільки 53,5 % були українцями… В результаті близько 2 млн українців зосталися за межами України… Тож, ухопившись за висловлювання Солженіцина, я запропонував би йому, — зазначає В. Коваленко, — нехай візьме підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 року (найбільш повний та чесний перепис за увесь радянський період) і проведе російсько–український кордон строго за етнічною ознакою — тоді до України відійдуть половина Брянської, Курської та Білгородської областей, майже вся Воронезька й Ростовська області, Краснодарський край повністю та Ставропольський край частково». Думаю, що українська сторона не заперечувала б…
Та й на цьому, як показує М. Дністрянський (1992. — с. 96–97), втручання московського центру в територіальні справи України не скінчилося. Черговим порушенням її територіальної цілісності стало утворення в 1924 р. Молдавської автономної республіки, до якої відійшли Рибницький, Бірзульський, Олексіївський, Ананьївський, Ставровський райони, частини Крутянського, Балтського і Валегуцулівського районів Балтської округи, а також Дубосарський, Григоріопольський, Тираспольський і Слободзейський райони Одеської округи (дещо пізніше до МАСРР було приєднано й місто Балту та її околиці), де переважало українське населення. Цей процес «державного» творення проходив не знизу, а був цілковито інспірованим із Кремля. Нова територіально–політична одиниця повинна була стати плацдармом для подальшої зовнішньополітичної боротьби Москви за Бессарабію, яка до 1917 р. перебувала в складі Росії. Таким чином, процес «збирання земель» Москвою й далі супроводжувався узвичаєним безжальним шматуванням української землі…
А ось який «критерій» пропонує інший відомий русофіл Е. Лімонов (справжнє прізвище — Савченко): території, на яких мешкає більш як 50 % представників якоїсь нації, мають належати відповідній національній державі. А тому, робить висновок означений ім’ярек, нині українські Донеччина та Харківщина, де більшість становить російськомовне населення, мають належати Росії. Але ж ще у 1913 р. Харківщина, як наголошував у своєму виступі у Думі Г. Петровський (1974. — с. 11–12), була «чисто українською», та десятиліття брутального зросійщення не проминули безслідно. Спробуймо, однак, скористатися пропонованим «критерієм Лімонова–Савченка». Як зазначав у згаданій статті М. Скрипник, у 31 із 38 волостей Воронезької губернії переважають українці, причому «в половині з них українське населення сягає 75 відсотків і більше», у 8 волостях Курської губернії українське населення перевищує 50 %, «при цьому в деяких з них цей відсоток здіймається значно вище у наприклад у Велико–Троїцькій волості — 83,8, в Гайворонській — 86,2, Красно–Яруській — 88,3, та й у північно–західних округах Північно–Кавказького краю (Донецький, Донський, Таганрозький) із загальної кількості в 21 район у 9–ти українці становлять понад 75 відсотків, а в значній кількості решти районів — більш як половина загальної кількості населення». То чом же у цього добродія не викликає обурення той факт, що радянська Росія фактично анексувала ці землі?
Ще й інших щедро ними наділяла: вже сумнозвісне Андрусівське перемир’я 1667 р. між Росією та Польщею, за яким Правобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви, розшматувало Україну, що небавом започаткувало трагічний період цілеспрямованої руйнації Української держави. Це правило — розплачуватися за власні невдачі українськими землями — надалі «братній» імперії просто перейде у звичку. Так, наприклад, за свою поразку у російсько–польській війні 1920 р. більшовицька Росія розплатилася з Польщею Західною Волинню та Західним Поліссям. А ось із яким самозахопленням Ленін розказував активу Московської організації РКП(б) (виступ на зборах 6 грудня 1920 р.) про те, як їм вдалося відвернути увагу німців від Радянської Росії, фактично нацькувавши їх на «братню» Україну (ПСС, — т. 42. — с. 57): «Ми зробили величезну поступку німецькому імперіалізму і… [тим] загородили себе. Німеччина не могла зайнятися придушенням Радянської Росії ні економічно, ні політично, їй не до того було». Що ж, власне, сталося? А ось що: «Ми їй віддали Україну, звідки, скільки хочеш, можна взяти хліба і вугілля, звісно, якщо уміти взяти…»
Дуже швидко більшовики–ленінці покажуть, що вони самі справді–таки — куди тим німцям! — «вміютьузяти». Спочатку московський вождь покропить землю крокодилячими слізьми щодо підступних намірів згаданих «імперіалістів», які, виявляється, «хотіли вивезти з України 60 мільйонів пудівхліба», але, слава Богу, зуміли вивезти «всього тільки 9 мільйонів», і на додачу, єхидствує Володимир Ілліч, «вивезли таку штуку, якої їм не перетравити, — вивезли більшовизм». Ні, не те, звісно, проймає його, що німці намірилися обібрати — і обібрали! — українських селян, адже, як він пише, «запаси хліба на Україні величезні», а тим лише, що той хліб уже бачився йому в московських засіках. І шкодує тільки, що «не можна… взяти все відразу» (В. Ленін, 1997. — ч. 2. — с. 175–176). А ось і перша реальна спроба запустити руку в українську комору (з телеграми О. Шліхтеру 19 березня 1919 р.): «1) Чи одержали Ви на Україні директиву ЦК (про 50 мільйонів [пудів хліба] до 1.VI)?.. 3) Що думаєте? Скільки надішлете (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)?.. 5) Якщо не підвезете до 1.V або 1.VI — ми пропадемо всі. Ленін» (там само. — с. 180). А вже за два тижні, виступаючи на надзвичайному засіданні пленуму московської ради повідомить задоволено: «На Україні у нас є (! — М. Л.) 259 мільйонів пудів хліба, зяких 100 мільйонів пудів уже пущено в розверстку» (там само. — с. 182). Створюється враження, що прагматичний кремлівський «мрійник» заповзявся будь–що з’ясувати на практиці, наскільки ж у дійсності «величезні» оті запаси в Україні? Тож побори весь час зростають.
З телеграми Сталіну в Харків (Укртрударм) від 18 лютого 1920 року: «Дуже радий, що взяли помірну розверстку — 158 [млн пудів]… мобілізувати зараз же частину харківських і донецьких робітників для роботи як продарміїразом з полками й ескадронами; вимірювати роботу Укртрударму щоденно кількістю підвезеного хліба, вугілля, ремонтом паравозів» (там само. — с. 317–318). Але і це ще далеко не межа, бо наситити північного «брата», схоже, просто неможливо — наступного року, 18 травня, він телеграфує вже М. Фрунзе: «Тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий. Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас (скільки не вигрібають хліба, а й досі — «питання життя і смерті». — М. Л.), — зібрати з України 200–300 млн пудів…» Зіткнувшись із такою зажерливістю «братів», український селянин, певно, не раз згадав добрим словом «німецьких імперіалістів» із іхніми, майже смішними, 60 мільйонами пудів — та й то у самих тільки намірах.
Та вже невдовзі вождь і фюрер порозуміються між собою, і та змова матиме важкі наслідки для України: етнічні українські території в межах СРСР були «обгризені» московським центром майже по усьому периметру. Так, за рішення Сталіна приєднати до СРСР і Литву, яка попервах, за домовленістю із Гітлером, мала бути віддана Німеччині, СРСР, жодним чином не погодивши це з Україною, «залишив» на німецькому боці українські Лемківщину, Холмщину та Підляшшя. Однак і на цьому злочинне гендлярство Кремля не припинилося: як «документально дослідив» згадуваний уже генерал–історик Д. Волкогонов (1997. — с. 109–110) уже незабаром, «з початком катастрофічних провалів на фронті», Сталін «доручив Берії зв’язатися з агентом НКВС болгарським послом Стаменовим. Було вирішено увійти в контакт з Берліном і запропонувати “віддати гітлерівській Німеччині Україну, Білорусію, Прибалтику, Карельський перешийок, Бессарабію, Буковину за припинення воєнних дій” (АПРФ. — ф.З.— Oп. 24. — с. 463. — Арк. 33, 72). Ціною цих поступок та поневолення десятків мільйонів людей Сталін хотів випросити у Гітлера миру». Як і Брестське замирення, наголошує дослідник, «потенціальна можливість ще однієї такої “угоди” лежить на совісті “ленінського Політбюро”».
Та «непередбачуваній» сусідці, вочевидь, все ще мало цієї довготривалої наруги над українською землею і її народом — не забракло сорому у нею ж обкраденої України ще й вимагати повернення буцімто «відрізаних» від Росії земель. Може, Росія, обумовлюючи якусь особливу позицію й у цім питанні, відмовилася підписати згадані Гельсінські угоди, а отже — не визнає їх? І підписала, і визнає. Але дуже своєрідно. Ось тільки одне потвердження цього.
Варто було суверенній Латвії лише натякнути на те, що від неї, тоді Латвійської РСР, були відібрані — ні про яку законну передачу тут і мови не могло бути, оскільки після визнання сумнозвісного пакту Ріббентропа — Молотова Латвія скваліфікувала своє приєднання до СРСР як незаконне, окупацію (зараз ідеологи «нової Росії» оте «групове засудження пакту Ріббентропа — Молотова» невдоволено іменують (Россия: опыт… — 1994. — с. 112) «пресловутим»…) — кілька населених пунктів, котрі стали частиною Псковської області, як… Ви, читачу, певно, очікуєте, що після цієї заяви Латвії про пограбування Росія стала у смиренну позу і засоромлено, наче застигнута на чомусь не зовсім порядному молодиця, промовила: «Ну що ж, як ваше, тоді — забирайте». Та нічого подібного! Саме такої реакції очікують тільки від України. А Латвії нотою–громовицею швиденько розтлумачили, якою неприпустимою порушницею усіх існуючих угод вона себе виставляє перед світовою громадськістю, зазіхаючи і на світовий гельсінський процес, і на територіальну цілісність та недоторканість кордонів Росії, проголошених нею власним Актом про незалежність. Що ж тут заперечиш, дотримання гельсінських домовленостей — дуже важлива для усього людства справа. Але!..
Чому б з такою ж принциповістю не вивірити і власну позицію? А справа тут у простому — у залишеній собі у спадок від імперської минувшини двоякості підходів. До того ж багато у чому позиція РФ практично така ж: наприклад, самочинно проголосила себе «правонаступницею» усього нажитого спільно в Союзі — і, як мовиться, доводьте тепер усьому світові, що ви не верблюд, що у вкраденому союзному клунку є і ваші кровні…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України».
