Редакція Onview продовжує започатковану серію публікацій «Руйнація міфів» з метою висвітлення найбільших міфів нав’язаних нам ззовні. В основі публікацій – роботи відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
Міф про безперешкодний марш радянських військових по Україні
Безперечно, найбільш небезпечним виступом проти більшовицького владарювання в Україні слід визнати збройну боротьбу створеної ОУН Української Повстанської Армії. Не ставлячи собі за мету бодай якоюсь мірою висвітлити це унікальне явище нашої історії, зробимо лише кілька коротких зауважень. Навряд чи комусь спаде на думку заперечувати, що це був найбільш тривалий (1942–1951 pp.), найбільш потужний [у різні періоди змагань чисельність УПА коливалася від 35–40 до 60–80 тис. бійців; ця кількість могла б бути й значно більшою, та, маючи на меті «обмежити число жертв», її командування змушене було навіть «провести часткову демобілізацію» (Косик, 1993. — с. 445)] і найбільш відчутний — лише з 5 січня по 5 квітня 1944 р. загони НКВД, що вели бої в районах Костополя, Дубна, Крем’янця, Бердичева і в лісах Житомирщини, втратили 850 бійців убитими — для радянської влади опір її експансіоністським зусиллям.
Згідно з офіційною статистикою радянської історіографії (Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 167), «за весь період опору повстанцями було знищено 30 тисяч радянських громадян» (читачі ще матимуть змогу переконатися, що значна частина цих втрат припадала на так звані спецгрупи МДБ, які, за визнанням радянського керівництва, діяли «під виглядом бандитів “УПА”», широко застосовуючи запроваджений Леніним принцип «потім на них і звалимо»). Того самого часу, як засвідчують документи НКВСУРСР (там само. — с. 181), тільки за неповні два роки — 1944 та 1945 — «вбито бандитів 103313», а коли сюди додати заарештованих та депортованих, то маємо погодитися із висновком доктора юридичних наук І. Біласа про те, що «репресії режиму проти народу були неадекватними і в десятикратних розмірах перевершували дії ОУН–УПА, що стояли на захисті народних інтересів та виборювали право на національну державність». Але чи можна було сподіватися чогось іншого від окупаційного московського режиму? Ні, звичайно. А ось те, що наша Верховна Рада, прийнявши Декларацію про державний суверенітет України (1990) та Акт проголошення незалежності України (1991), положення яких цілком відповідають цілям та програмі національно–визвольних змагань ОУН–УПА, так і не спромоглася хоча б прирівняти вояків УПА до ветеранів Великої Вітчизняної війни (затверджений у квітні 1991 р. закон про реабілітацію І. Білас вважає «не тільки недосконалим, а й жорстоким стосовно людей, котрим ми повинні вклонитися») — прикро і гірко…
Подібні збройні виступи того періоду не обмежувалися самою лише Україною. Такі ж звірства кремлівські можновладці чинили й у інших регіонах СРСР після їх визволення з–під німецького чобота, зокрема на Північному Кавказі, де окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель. Ось, зокрема, що пише про це московський часопис «Утро Россіи»: «У лютому 1944–го війська НКВС, блокувавши чеченські й інгушські аули, розпочали широкомасштабну операцію з виселення їх мешканців, звинувачених у “співробітництві з гітлерівцями”, якого не було й бути не могло. В Казахстан і Сибір було відправлено 640 потягів, увесь вайнахский народ. Половина загинула під час депортації. Ще трагічніше склалася доля тих, кого було надто клопітно гнати до найближчої станції. Страшним символом часу стала чеченська Хатинь — аул Хайбах. 27 Лютого 1944 року загін НКВС зібрав у декількох навколишніх аулах і в самому Хайбасі усіх, кого не було вигнано під час масової депортації 23–24 лютого — хворих, старих, дітей, пастухів, що відстали від сімей, — їх загнали до конюшні й спалили живцем (!!! — М. Л.). Серед загиблих були троє старих у віці 100, 108 та 110 років і два новонароджених хлотики–близнюки» (Охендушко, 1995). А ті, хто взимку 1944 р. чудом вціліли від депортації та винищення, «мстилися ще двадцять років, тож для боротьби з партизанами владі аж до початку 60–х років довелося тримати у Чечні кілька дивізій внутрішніх військ», наголошується у згаданому часописі…
Узагалі–то, мали цілковиту рацію і Г. Гриценко, і згадані члени УРДС, вважаючи, що більшовицький режим «ворожий інтересам робітників і селян». Хоч більшовицькі зверхники завжди і всюди наголошували, що інтереси трудящих є альфою і омегою самого існування їхньої влади, насправді оті трудящі зі своїми інтересами тільки прикро дошкуляли їм. Навіть розм’якшена знаменитою хрущовською «відлигою» «влада трудящих» панічно боялася тих інтересів, що наочно засвідчили трагічні події, які сталися 2 червня 1962 р. у Новочеркаську.
На той час, розповідає «Комсомольская правда» (Новочеркасск… — 1989), «уже минув пік “відлиги”… На очах біля магазинів росли черги по м’ясо та масло», які, разом з багатьма іншими промисловими, а надто продовольчими товарами, невдовзі зовсім зникнуть із повсякденного обігу радянських людей — СРСР практично уже не зможе вийти із затяжної економічної кризи. І от робітники Новочеркаського електровозобудівного заводу, згадує його тодішній головний інженер С. Йолкін, «стали запитувати у директора Курочкіна, як же тепер зводити кінці з кінцями». А той рубонув з суто пролетарською прямотою: «Нічого, на пиріжках з лівером переб’єтесь». Дійсно, погодимося з «Комсомолкою», «грубо сказав, образливо для робітників». Не врахував зопалу, що не з «гнилою» інтелігенцією справу має, а, як не кажи, з «гегемоном», а той від подібного панського ставлення до своєї особи вже встиг відвикнути.
Тож, як і буває у подібних ситуаціях, з’явилися гарячі голови (чи провокатори?), що кликали до непокори. Однак «робітники швидко зуміли провокаційні настрої загасити. Зійшлися на тому, аби вранці з червоними прапорами, портретом Леніна йти усім разом до міськкому партії— виголосити свої вимоги. А машина, налаштована на приборкання “безпорядків”, уже працювала повним ходом. Рано–вранці заарештували найактивніших промовців. До міста ввели війська». Як бачимо, «пролетарська» влада навіть не намагалася порозумітися з тими, чиїм іменем вона майже піввіку правила у величезній країні. А вони, ображені бундючністю заводського партноменклатурного царька, безперечно, задовольнилися б самим лише співчутливим словом та, можливо, якимись традиційними обіцянками «навести порядок». Влада ж, що панічно боялася будь–яких проявів справжнього прозріння мас, була налаштована зовсім на інше…
Згадує Герой Радянського Союзу, генерал–лейтенант у відставці М. Шапошников, у 1962 р. — перший заступник командувача військ Північнокавказького військового округу (там само): «По радіо доповів генералові Плієву (а перед тим «прийняв рішення й наказав своїм частинам: автомати та карабіни розрядити, набої — здати…» — М. Л.), що багатотисячна колона робітників іде з червоними прапорами до центру міста.
— Затримати, не пропускати! — прокричав той у мікрофон.
— Половина колони вже пройшла міст через ріку Тузлов; та й сил у меня не вистачить, аби затримати таку потужну колону.
— Надсилаю у ваше розпорядження танки».
Шапошников заперечив: «Я не бачу перед собою такого супротивника, якого варто було б атакувати танками». Та генерал Плієв уже не слухав…
А ось результати того, що замість переляканих партійних керівників із «ходоками» за правдою заговорила зброя: «Внаслідок застосування зброї було вбито 22 чи 24 особи, серед них і хлопчика шкільного віку, поранено 30 осіб. Наступного ранку я дізнався, що вбитих потай поховали». Та, може, хоча б після цього влада відчула власну вину та спробувала її загладити? Ще чого! Більшовики не звикли розпускати слину — вони завжди були непохитними у своїй принциповості та непогрішимості. Тож довели справу до логічного кінця: в серпні судом «булорозглянуто справу 14 найбільш активних “організаторів” заворушень. Сім з них засуджено до розстрілу».
Не знаю, як вам, читачу, а мені наведений тут перебіг тих трагічних подій одразу ж нагадав відому з дитинства оповідь про так звану «криваву неділю». Тож я спеціально розшукав цю розповідь (Наумов, 1967): «В 1900–ті роки в Росії спалахнула економічна криза. Нужда й бідування широких народних мас різко посилилися… Наприкінці грудня 1904 р. дирекція Путилівського заводу звільнила чотирьох робітників. Путилівці стали на захист своїх товаришів. Але вимоги робітників не було задоволено… Піп Гапон (провокатор, «зв’язаний з поліцейською охранкою», наголошує автор. — М. Л.) запропонував робітникам піти до Зимового палацу і подати царю петицію, у ній викласти свої нужди… Рано–вранці 9 січня на заводських околицях почали збиратися величезні юрби народу. Разом із робітниками прийшли жінки, діти, батьки. З хоругвами, портретами царя, зі співом молитов і царського гімну рушили робітники у центр Петербурга, до Зимового палацу. То була мирна, беззбройна маніфестація». Наслідки відомі: «беззбройних людей» безжально «розстрілювали» повсюдно (для цього завчасно «було викликано додаткові військові частини») — «коло Адміралтейства, біля Двірцевого мосту, на Невському проспекті, на Шліссельбурзькому тракті… Більш ніж 4600 убитими та пораненими постраждало в той день». Стріляли й у дітей — на огорожі Олександрівського саду «повисли маленькі тільця». У відповідь «страйки протесту охопили всю країну… Так починалася перша російська революція».
Збіг, як бачимо, просто вражаючий. Однак, незважаючи на те що «народна» влада повелася зі своїм народом не краще, аніж царська, у нашому випадку до революції чи хоча б до більш–менш відчутного «протесту» не дійшло — вихований революційною владою під орудою «батька народів» радянський пролетаріат, схоже, начисто втратив свою революційність.
Вияви протесту пролетарів у повоєнний час траплялися й на теренах України — за неповними підрахунками (Русначенко, 1998. — с. 229) «за період з 1956 по 1983 роки відбулося 70 страйків». Географія страйків охопила дві третини областей України. Найбільше виступів сталося «в Києві чи біля нього — 9 випадків, стільки ж — у Донецькій і Харківській областях», серед галузей «найбільша кількість припадає на машинобудування, будівництво, вугільну галузь, легку промисловість»; різною була й тривалість страйків: «від 2–3 годин до кількох діб». А от причини виступів робітників були «типові»: пов’язані «з реформуванням системи оплати праці, введенням нових норм і розцінок, що мали на меті підвищити і ефективність виробництва, і заробітної плати», тобто «гегемон» явно не бажав працювати краще. При цьому, зазначає автор, у страйках брали участь «і члени партії — робітники» (там само. — с. 233–235).
А от революційність інтелігенції, особливо молодої, навпаки, зростала, позбавляючи спокою перейнятого своїми нагородами, званнями, автомобілями та застіллями нового генсека Л. Брежнєва, відомого мисливця й ловеласа. Стався навіть такий собі флотський мікрозаколот: було вчинено спробу демонстрації невдоволення радянськими порядками — правда, у значно м’якшій формі, ніж то було півстоліття тому в Кронштадті. До речі, визрів він теж на Балтфлоті, під ту пору вже двічі Червонопрапорному. А сталося ось що. На другий день святкування «листопадових свят», себто 8 листопада 1975 р., замполіт великого протичовнового корабля «Сторожевой» капітан третього рангу В. Саблін, зачинивши командира корабля у носовому відсіку, вивів свій ВПК із парадного строю кораблів у Ризі й спрямував його у відкрите море.
Як з’ясувалося, пише автор начерку «Последний парад» М. Черкашин (1990), він мав на меті «привести корабель у Ленінград — і в ефір: «Всім! Всім!! Всім!!! Говорить вільний корабель “Сторожевой”… І далі — правду про стан в країні…» Зі слів його молодшого брата і друзів, за вдачею Валерій був надзвичайно життєрадісним, захоплювався різними видами спорту, непогано малював. Після військово–морського училища (батько й дід теж були військовими моряками) — служба на есмінці Північного флоту. І — перша спроба прорвати блокаду радянського лицемірства: «написав лита М. С. Хрущову, у якому виклав свої думки щодо чистоти партійних рядів». То була дійсно щиросердна турбота про реальний стан справ у СРСР, та «на практиці все обернулося жорстким повчанням, смисл якого розгадати не важко». Ідейно «виправлений» Саблін «з головою занурився в корабельну службу» і згодом його вже «пророкували в командири корабля». Та, мабуть, він так і не відмовився від свого наміру — немало «здивував усіх, відпросившись поступати до Військово–політичної академії імені Леніна». З його конспектів праць фундаторів марксизму–ленінізму, наголошує М. Черкашин, «добре видно, як визрівала його рішучість…» І ось — 58–ма річниця Великого Жовтня. Підтриманий частиною екіпажу — на його бік стали «близько дюжини» моряків, «в основному матроси», як розкажуть пізніше учасники тих подій, — він спрямовує захоплений корабель на Ленінград..
Та вже «десь у Ірбенській протоці» (при зніманні з якоря, пояснює автор начерку, «вистрибнув за борт якийсь мічман» і повідомив командування про наміри Сабліна; за спогадами матросів, учасників тих подій, Валерія Петровича «зрадили» усі три офіцери, які перед цим погодилися йти з ним) швидкісні бомбардувальники наздогнали ВПК, і попереджувальна черга крупнокаліберного кулемета «прошила димову трубу…». На цей раз «повчанням» не обійшлося — 3 серпня 1976 р. В. Сабліна розстріляли. У прощальному листі він пише малолітньому синові: «Я тимчасово розлучаюся з вами, аби свій обов’язок перед Батьківщиною виконати… У чому мій обов’язок перед Батьківщиною? Боюся, що зараз ти не зрозумієш глибоко, та підростеш і все стане ясно».
Попри всю його несподіваність, це все ж таки був протест одинака — такими систему не зміниш, навіть не злякаєш. А от організовані — і то вже невдовзі після припинення опору УПА — дошкуляли окупаційній владі в Україні значно більше. Уже в 1959 р. була утворена Українська робітничо–селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Л. Лук’яненком, а в 1964 р. — Український національний фронт (УНФ) історика Д. Квецька та філолога З. Красівського. На відміну від збройного періоду національно–визвольної боротьби, участь у якому брали переважно мешканці сіл та містечок, «у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво».
Звичайно, кількість опозиціонерів не йшла у жодне порівняння з розмахом незалежницьких змагань попереднього етапу, та все ж була доволі пристойною — «дослідник української історії з Канади Б. Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалося 975 імен»; інші джерела теж вказують близько тисячі учасників — особливо коли взяти до уваги жорстокість та надзвичайну широкомасштабність вчинених режимом репресій. Змінилася географія боротьби: «головні сили опозиції зосередилися в Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %), на Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %)», далі йшли «Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5». У решті областей налічувалося від одного до трьох учасників. Основними течіями опозиційного руху в Україні 50–80–х років XX ст. були «самостійницька, яку представляв, зокрема, національно–визвольний рух підпільних груп; національно–культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті» (Історія… — 1996. — с. 364–365). Докорінно змінилися і форми опору: не маючи сил для збройних методів боротьби, її учасники намагалися діяти мирними, конституційними засобами.
Та жорстокість репресій практично не зменшилася. І, звичайно, найбільш жорстокому переслідуванню піддавалася самостійницька течія руху, представники якої, успадкувавши традиції національно–визвольної боротьби 40–50–х років XX ст., відстоювали ідею державної незалежності України. Так, лише за «виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР» (там само. — с. 369). У тому ж році молоді львівські робітники утворили підпільну організацію Український національний комітет (УНК) на чолі з Богданом Грициною. У розрахованій на 10 років програмі УНК, зокрема, передбачалося «готувати свідомих людей–пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати націю». Організація налічувала понад 150 членів. Вони мали облікові картки, сплату внесків засвідчували штампом. У лісі під Львовом почали будувати власну друкарню (там само. — с. 373).
Але за умов жорстокого переслідування розраховувати на такий тривалий термін існування та ведення боротьби проти режиму, що володів надзвичайно потужним репресивним апаратом, не доводилося — хвиля репресій практично не вщухала. У березні 1959 р. розгромлено Об’єднану партію визволення України, що існувала у Станіславі (теперішній Івано–Франківськ) з 1953 р. У 1960 р. розгромлене об’єднання «ОУН–Північ», утворене п’ятьма членами ОУН, що вже відбули терміни ув’язнення. У січні 1961 р. заарештовано членів УРСС, а вже у травні рішенням Львівського облсуду І. Кандибу засуджено до 15 років, С. Віруна — до 12, В. Луціва та О. Лібовича — до 10 років таборів, Л. Лук’яненка — до розстрілу (Верховний суд замінив на 15 років ув’язнення). У січні 1962 р. той же суд засудив до розстрілу членів УНК Б. Грицину, І. Коваля, В. Гнота та Р. Гурного (лише двом останнім Верховний суд замінив смертну кару на 15 років ув’язнення). У 1967 р. розгромлено УНФ.
Одночасно з цим піддавали репресіям і «неорганізованих», себто не об’єднаних в організації патріотів. Радянський режим не обмежувався самим лишень судовим переслідуванням — для покарання усіх інакомислячих не вистачало тюрем і таборів — широко практикувалися й позасудові переслідування (арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з лав КПРС, зі Спілки письменників, різні адміністративні покарання). Ще однією ланкою цього карального ланцюга можна вважати вбивства за нез’ясованих обставин, об’єктивно вигідні режимові, як, наприклад, сталося з обдарованою художницею А. Горською. На думку дослідників, репресії 60–х років XX ст. не лише не відвернули противників режиму від політичної боротьби, а навпаки, «надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги». А наприкінці 60–х років до активного суспільно–політичного життя почали повертатися ті, хто відбув терміни ув’язнень. Наприклад, І. Гель відразу ж після повернення у Львів організував підпільне видання книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», праці В. Мороза «Серед снігів», поезій І. Калинця, писав власні статті. Загалом, опозиція «підготувала ґрунт для подальшої боротьби за демократизацію суспільства, звільнення України від колоніальної залежності та повернення її народу в лоно світової цивілізації» (там само. — с. 380–381).
Після «зміцнення» Москвою керівництва КДБ УРСР на початку 70–х років XX ст. прокотилася нова потужна хвиля репресій (у цей час в СРСР, як визнав у лютневому 1999 р. інтерв’ю київській газеті «Бульвар» М. Горбачов, «розгорнулася запекла боротьба з інакодумством… почали дисидентів у тюрми саджати», країну огорнула «смуга політичної реакції»), особливо серед інтелігенції, кількість заарештованих в Україні вже перейшло на сотні, хоча повідомлялося про одиниці. Було зорганізовано широкомасштабні ідеологічні погроми, спрямовані на приборкання національної інтелектуальної еліти, які зачепили академічні інститути, вузи, творчі спілки Києва, Львова, Житомира, інших міст України. Чистка не обминула навіть Вищу партшколу при ЦК КПУ, де «звільнили 34 викладачі включно з ректором» (там само. — с. 384–385).
Однак, незважаючи на жорстокі переслідування, хвиля спротиву режимові не вщухала. Навпаки, початок 70–х років XX ст. позначився виступами робітників: відбулися страйки в Дніпропетровську, Кам’янці–Подільському, Дніпродзержинську (тут «унаслідок сутички страйкарів із міліцією були людські жертви»). Погроми 1972–1973 рр. змусили учасників руху опору, що залишилися на волі, вдатися до пошуків нової тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, яким керівництво СРСР перед очима світової громадськості взяло на себе певні зобов’язання, зокрема й щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.
Тож 9 листопада 1976 р. в Україні була створена група сприяння виконанню Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінських Угод — Українська Гельсінська Група, яка ставила своїм головним завданням, як наголошувалося у Декларації про створення УГГ, «ознайомлення урядів країн–учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, що їх прийняла Гельсінська Нарада». УГГ знаменувала поворотний етап у боротьбі зі злочинами режиму проти українського народу. Незважаючи на постійні переслідування та репресії, кількість її членів зростала і на початок 1990 р. (7 липня 1988 р. на базі УГГ було утворено Українську Гельсінську Спілку) УГС налічувала близько 1,5 тисячі офіційних членів. Вони взяли участь у створенні в 1989 р. Народного Руху України, а в квітні 1990 р. УГС перетворилася в Українську республіканську партію. Як наголошують дослідники, «опозиційний рух 60–80–х років в Україні — унікальне явище національно–визвольної боротьби українського народу, її невід’ємна складова частина. Здійснюваний у нових історичних умовах лише мирними, конституційними засобами, рух опору окупаційно–комуністичному режимові засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції — інтелектуальної еліти народу». Багато кращих синів та дочок українського народу поклали свою волю, здоров’я, а часто й життя (серед тих, кого маємо завжди пам’ятати, — В. Симоненко, А. Горська, Г. Снєгірьов, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус та багато інших) на олтар свободи своєї Батьківщини (Історія… — 1996. — с. 383–400).
Наростали відцентрові процеси і в країнах так званого соцтабору. Ще у незабутні часи брежнєвського застою серед простого люду, що давно вже переситився безперервними дифірамбами партійних ЗМІ на адресу суспільного ладу СРСР, побутувала така примовка: «Дійсно, ми такі хороші, такі хороші… І чому тільки усі так нас не люблять!» І хоча згадані ЗМІ про подібні почуття «братніх народів», котрі заплатили за своє визволення з гітлерівського полону переходом до створеного Сталіним міжнародного варіанта ГУЛАГу, навіть не згадували, все ж про справжні почуття до «оплоту миру СРСР», скажімо, угорців, особливо після 1956 p., або чехів — після введення там брутального окупаційного режиму в 1968 p., можна було бодай здогадуватися.
Та варто було здискредитованому горбачовською «гласністю» Кремлю ослабити обійми, як навіть народи, над якими не прокотився залізний каток більшовицьких «виховних» заходів, перестали приховувати своє справжнє ставлення до своїх «визволителів». Відголоси цього почали з’являтися й у радянській пресі, яка попервах намагалася видавати їх за такі собі вибрики окремих антирадянськи настроєних, переважно молодіжних, угруповань. Так, московська «Комсомолка», тоді ще орган ЦК ВЛКСМ, у репортажі «Кому мешает красный флаг» писала: «У Кракові відбулася антирадянська студентська демонстрація… Мітинг біля пам’ятника Адамові Міцкевичу, каміння, що летіло у стражів порядку, групи молодих людей, які гучно скандували на вулицях Старого міста: “Советы, убирайтесь домой!”» (Шуткевич, 1989). Згодом подібні настрої охоплять Чехію, Словаччину, Угорщину, Болгарію, інші країни «табору», дійде до стихійного осквернення і навіть демонтажу пам’ятників воїнам–визволителям. Доволі промовистим знаменням близького розпаду соцсистеми стало повалення у листопаді 1989 р. Берлінської стіни, що запобігала втечам німців з НДР до Західного Берліну від серпня 1961 р.
У ще різкішій формі відбувалося нарощування відцентрових процесів у самому Союзі. Національні окраїни нестримно виривалися з–під осоружної московської кормиги. Та імперія, навіть здемократизована горбачовською перебудовою та здеморалізована майже необмеженою гласністю, не могла просто так відпустити на «вільні хліба» своїх — ще учора таких покірних і нібито цілком вдоволених долею — кріпаків. Жахливо–моторошним видивом прокотилася низка кривавих подій: Степанакерт, Баку, Тбілісі, Ош, Рига, Вільнюс… Однак то вже була агонія. І не знадобилося ані світового потопу, ані мору, ані голоду, ані навіть ядерного катаклізму — усього лише ослабли декотрі з силових структур репресивної машини, якими система міцно, мов обручами, охоплювала союзну «бочку», і випустили із довгочасного ув’язнення Слово, але то було Слово Правди. І цього виявилося цілком достатньо — хвалений–перехвалений «Союз непорушний» розпався, мов карткова хатка, зведена на піску. Бо сказано: «…Слово було Бог».
Ось такою була та «тріумфальна хода» радянської влади насправді. Для того аби вона тривала впродовж жахливо довгих десятиліть, знадобилися небувалий деспотизм та небачені репресії. Але й це не допомогло, і той «тріумф» врешті–решт дійшов–таки свого закономірного кінця — повного банкрутства і розвалу.
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України».
