Продовжуємо серію публікацій про розвінчування сталих міфів про Україну за матеріалами відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
Міф про «утиски росіян» в Україні
В укладеному між Україною та РФ Договорі про дружбу, сцівробітництво і партнерство обидві сторони зобов’язалися (Стаття 12) всіма силами сприяти «створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні» і взагалі зберігати та розвивати «етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність» відповідних меншин. А що маємо насправді?
«Натомість, — наголошено у згаданій «Заяві», — для задоволення культурно–мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, теле– і радіопрограми. До того ж дехто в Росії час від часу роздмухує антиукраїнську істерію (заради правди, додамо, що, мабуть, іще частіше подібні «роздмухування» здійснюються у самій Україні… — М. Л.), застосовує принизливі методи владного силового тиску на українську міграцію, нехтуючи гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин на честь, гідність та національну гордість». Та, може, ми взайве загострюємо проблему, спостерігаючи її, так би мовити, збоку (тим паче, що під час проведення в 2002 р. Року України в Росії тамтешня влада всіляко намагалася продемонструвати якісь зрушення в цій царині), а от самі українці, що мешкають у РФ, нічого подібного не відчувають?
«Усі ми покладали великі надії на нову демократичну Росію, — пише голова Уральської асоціації українців у РФ С. Паняк (1999). — Однак після кількох років коливань ця влада, відсунувши небагатьох демократів на узбіччя, повернулася до старої імперської колії Особливо яскраво це проявилося в грудні 1994 р., коли ввели війська у Чечню». Це ж стосується й ставлення до українців. «До тієї пори, поки ти не заявиш про своє бажання бути українцем і зберегти свою культуру, ти несеш свою ношу, як усі інші, — за п’ятим пунктом у паспорті ніхто не переслідуватиме. Але в усьому іншому — це щоденні зневажливі висловлювання на побутовому рівні, коли слово “українець” заміняють “хохлом”, це настійливі спроби переписати нову історію Росії без згадки про Київську Русь, абсолютна релігійна нетерпимість Московського синоду до незалежної української церкви, що виявилася, наприклад, у брутальному вигнанні з Богоявленського храму в м. Ногінську єдиного в Росії приходу Київського патріархату. А скільки образ у ЗМІ!.. Про нашу діяльність, свята і концерти деякі обласні газети і телебачення говорять, не називаючи нас українцями, заміняючи на «хохла» чи «малороса». Масовий потік брехні та напівправди у російських ЗМІ досяг апогею взимку 1998–1999 рр… Перші роки, на початку 90–х, усе трималося на самому ентузіазмі, котрий швидко почав зникати, розбившись об дубові двері чиновників, які з часів Салтикова–Щедріна притримуються принципів “Не пущать!”… Право? Закон? Смішно навіть згадувати ці слова в теперішніх умовах… Зовсім нічого не змінила й ратифікація широкомасштабного договору. Для того ж чиновника сьогодні цей договір — порожній звук».
То якою кількістю цинізму затруїли свою свідомість ті, хто, навіть з огляду на такий стан речей, не перестає розпачливо волати про нагальну необхідність терміново захищати «грубо стоптані» права росіян, ба більше — усього російськомовного населення в Україні?
«Все важче росіянинові купити [в Україні] російську газету чи журнал», — пускає сльозу московський літератор І. Михайлов (1998), спостерігаючи, мабуть, як українські газети та журнали, навпаки, буквально заполонили Росію. Однак досить метнути оком по численних газетно–журнальних розкладках, аби упевнитись у цілком протилежному. До речі, це визнають співробітники російських видань, які професійно працюють в Україні й добре знають ситуацію в українському інформаційному просторі. Так, Є. Магда, зазначаючи на сторінках «Московського комсомольця» в Україні (1999), що передвиборчі обіцянки П. Симоненка надати російській мові статус державної суперечать Конституції України, де «єдиною державною мовою записано українську», додає: «щоправда, це не завадило мені написати, а вам — прочитати цю статтю російською мовою. То чи варто боротися з проблемами, котрих не існує?» — слушно запитує Є. Магда.
До речі, більша половина світу розмовляє англійською, французькою чи іспанською, однак щось не чути, аби Англія, Франція чи Іспанія та раптом почали втручатися у внутрішні справи різних країн під приводом «захисту» прав відповідного «…мовного» населення.
Ми ж ніяк не можемо позбавитися намертво закоріненого в нашій підсвідомості комплексу вторинності власних інтересів, аби лише, не приведи Господи, комусь у нашій же державі та не почувалося гірше, ніж нам самим. А якраз саме нам, українцям, на часі волати «пробі», бо нема у світі такої держави, де б корінна нація, що дала цій державі назву, на етнічних землях якої ця держава постала, перебувала фактично у стані національної меншини. Саме про це свідчать офіційні дані, що їх навів на Українському радіо 06.02.1998 р. академік Академії вищої школи А. Погрібний: кількість учнів, які навчалися в українських школах у 1996–1997 навчальному році, становила, зокрема, на Луганщині 9,9 відсотка (в містах — 3,9), в Донецькій області відповідно 7,1 та 4,1 відсотка, на Одещині — 33 та 19 відсотків, у Запорізькій області — 33,4 та 20,5 відсотка.
А уболівальники справедливості з піною на губах й досі продовжують лементувати про якусь–то там «загрозу» українізації — та нею і не пахне! Та й взагалі, чи доводилося вам чути про те, аби будь–хто, приїхавши на постійне мешкання, скажімо, до Німеччини, почав раптом репетувати на увесь світ про існуючу там загрозу онімечення? Певно, йому одразу пояснили б, що це — держава німецького народу, і якщо комусь німецькі порядки не до вподоби, то його ніхто тут не затримує. А як раптом закортить зросійщитися — то зовсім нема чого подаватися, скажімо, до Франції, хоча, як відомо, росіян і там чимало. Саме так вчинили б і німці, і американці, і росіяни — та тільки не українці: ми щонайбільше заклопотані тим, аби комусь на нашій землі не почувалося як меншині, котра, маючи деінде власну етнічну державу, воліє все ж мешкати на українській землі, та ще й неодмінно хоче почуватися тут етнічною більшістю.
Зрештою, в дійсності так воно і є: войовнича «російськомовність» поводиться, як відома лисиця–розбійниця у заячій хаті. «Навіть сотої долі такого засилля іноземщини, — погодимося зі згадуваним уже московським письменником Ю. Кублановським (1998), обуреним «“новою ідеологічною агресією… заморського дяді”, — експансії чужої мови, чужої культури, чужих товарів, чужої ментальності інші цивілізовані народи не потерпіли б». Усе правильно, та тільки не про нас мовлене. А варто б, бо Україна безупинну духовну експансію з боку «великої сусідки» ніколи не те що не забороняла — не пробувала й обмежувати. Де там! Навпаки — всіляко заохочувала. Пригадайте, як ще донедавна — по 1989 рік — відповідно до численних настанов імперського центру [починаючи з телеграми Сталіна 1933 р. про припинення українізації й закінчуючи брежнєвським (1978) та андроповським (1983) циркулярами про посилення вивчення російської мови і, нарешті, останнім, горбачовським (1989) — про єдину офіційну мову в СРСР, російську — усі вони цілком узгоджувались із вікопомною вимогою колишнього імперського міністра освіти С. Уварова щодо «ґрунтовного вивчення мови імперії»] Україна із власного бюджету доплачувала вчителям російської мови та літератури на 16 % більше, ніж за викладання рідної української.
А якби раптом спробували так само агресивно повестися українці в Росії, уявляєте, як відреагували б на це місцеві націонал–шовіністи. І надто ті, котрі, як зауважує згаданий С. Тетерін (1992), «мешкаючи 30–40 років серед узбеків, литовців, молдаван, українців, так і не навчилися говорити їхньою мовою». Тож тільки щодо самих себе вони визнають, що у них, як проникливо про це сказав у своєму зверненні до народу з нагоди роковин блискучої перемоги над «гекачепістами» О. Руцькой (Вице–президент… — 1993), «на всіх одна Вітчизна — Росія», а от у «підступних» українців, виходить, цих самих «вітчизн» — у кожному кутку по декілька!
Узагалі–то, масовість рядів прихильників обридлого «плачу Ярославни» за останні роки істотно порідшала. Натомість значно зросла активність (радше — нахабність) професійних солістів того хору. Заохочені рівнозначною потуранню байдужістю української влади, вони у своїй зухвалості переходять усякі межі допустимого — чого варте, наприклад, наведене вище твердження головного редактора «Крымской правды» М. Бахарева про те, нібито такої нації, як українці, «в природі не існує». Навряд чи щось подібне зійшло б з рук — як авторові такого «відкриття», так і самій газеті — у будь–якій, навіть найдемократичнішій країні, позаяк демократія зовсім не означає безвідповідальність. Однак саме ця увиразнена розперезаність свідчить про граничну роздратованість таких авторів власним безсиллям, оскільки — попри їхнє затяте дзявкання — караван все ж таки йде. Ось і пнуться зі шкіри, аби хоч якось дошкулити — і цим ще більше виказують свою безпорадність.
Я їм навіть десь співчуваю. А й справді, як не пожаліти людину, котра волею долі опинилась у державі, де все їй нелюбе, все дратує, а тому навіть будь–яка дрібниця здатна довести її «до стану якогось ступора»! Яка саме дрібниця? Головний редактор газети, котрий, певно, щотижня отримує сотні листів із десятками кричущих прикладів, чомусь наводить тільки один — мабуть, саме цей видався йому найбільш здатним «увігнати» читачів бахарєвської «правди» до згаданого стану. Ось він: «витрачаються кошти (і немалі), щоби зняти покажчик із написом “Верхняя Кутузовка”, а натомість поставити більший за розміром уже з двома написами: дрібними буквами — та ж “Верхняя Кутузовка”, над нею великими — “Верхня Кутузовка”» (Бахарев, 2001). На думку знервованого головреда, «нормальна людина» не може розцінити цей обурливий факт інакше, «як ідіотизм, піднесений у ранг державної національної політики». Не знаю достеменно, що саме у цьому кричущому неподобстві розлютило «нормального» М. Бахарева (він називає це конкретним прикладом «”дикої” українізації»): чи те, що відтепер старе — «дрібними буквами», чи те, що нове — «великими» та ще й «над…», а чи щось інше.
Я також із розумінням ставлюся до того, що саме в Москві М. Бахарев відчуває «повний душевний комфорт», бо саме там «телебачення, радіо, газети, вивіски, будь–яка інформація — на рідній і зрозумілій мові (як бачимо, досить було згаданому написові втратити лише одну літеру, як в очах цього дипломованого історика і журналіста він одразу ж перейшов у категорію «незрозумілих»… — М. Л.). Програму “Время” дивишся в повному обсязі… В кіоску купуєш справжні “Комсомолку” та “Аргументы и факты”»… Поважаючи почуття росіянина М. Бахарев, водночас дивуюся тому, що сам він навіть не припускає правомірності подібних відчуттів і у нас, українців, — адже ми теж прагнемо душевного комфорту. Та для цього нам, зрозумійте, потрібно зовсім не те, що так розчулює вас («…з вікна мого номера на 9–му поверсі… мов на долоні Кремль, собор Василія Блаженного, Москворецький міст, прямо попереду громада храму Христа Спасителя… просипаючись серед ночі, бачу час, який показує годинник на Спаській башті Кремля»). Душевний трепет у нас викликають зовсім інші — далекі від московських башт — краєвиди. І ми прагнемо, щоб на нашій землі телебачення, радіо, газети, вивіски, будь–яка інформація теж подавалися рідною нам, материнською мовою — невже це так важко зрозуміти навіть вам, людині з двома вищими освітами, яка до того ж усе своє життя прожила в Україні?
«І найголовніше, — продовжує розповідати про свої московські враження М. Бахарев, — тут люди говорять тою мовою, якою думають. І президент, і глава уряду, і депутати, і таксисти, і двірники… Важко їм уявити, що є поряд з ними країна, де все не так, де все перевернуто з ніг на голову». Взагалі–то, Україна — зовсім не єдина із країн (навіть із тих, що «поряд»), де все не так, як у Росії, але наразі мова не про це. Якщо «тут» — так усе погано, а «там», навпаки, все так радує (у цьому, власне, й полягає вся заковика невдоволення бахаревих), то чому б не розрубати цей гордіїв вузол усіх незгод одним махом — перебратися до тієї обітовйної землі? Та тому ж, чому не залишають масово «негостинні» Латвію чи Естонію, де, за словами Бахарева (з покликанням на ще одного відомого «правдолюба» Ю. Лужкова), «явний апартеїд», — не надто вони потрібні Москві навіть укупі зі своєю газетною «правдой»: своїх ніде діти. І щоб хоч якось зацікавити власними персонами «матінку–Росію», обіцяють бахареви повернутися не одні: «Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населенные не только русскими…» Що ж — пісня не нова. Але «исконные земли» (про справжню їх «исконность» уже було сказано доволі) — то зовсім не те, що «Крымская правда» навіть із усією редацією! Тут недовго й пупа надірвати…
Насамкінець скористаємося порадою О. Каревіна і залишимо на совісті цих авторів їхнє невгамовне малороське блазнювання щодо всього українського — ці «добродії», що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, люто ненавидячи все. українське, варті співчуття, бо цим вони уже покарані Богом… Однак зазначимо, що, звинувачуючи «сучасних у країнізаторів» у запозиченнях «із арсеналів сталінського підручного», пан Каревін і сам діє у стилі цілковитого наслідування настановам пріснопам’ятного фон Богговута, який, зокрема, рекомендував (Кучерук, 1991): «Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі і т. д. з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями та пояснити, що малороська мова утворилася шляхом полонізації російської мови в давні часи… Доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної й літературної, та що малороська, як простонародна, не має ні літератури, ні майбутності».
Наведемо бодай один приклад того, чим є система аргументації сьогоднішніх богговутів. Ось що пише у «Крымских известиях» (02.12.1997) такий собі Л. Марков: «Слов’янські народи рано чи пізно прийдуть до єдиної мови. Російська і українська мови мають багато слів дуже близьких за написанням, суттю та й за вимовою. Та все ж у “Орфографическом словаре русского языка” С. Ожегова, виданому в 1956 р., понад 100 тисяч слів. А “Орфографічний словник української мови” 1960 року видання містить щонайбільше 18 тисяч слів. Різниця, як бачите, не на користь української мови». А ось і цілком передбачуваний висновок: «російська мова доцільніша за всіма економічними показниками, позаяк уся наукова, технічна, медична, учбова, всіляка довідкова література видана російською мовою».
Остання фраза, звичайно, ні для кого черговим «відкриттям Америки» не стане, вона лише взайве висвітлює те становище, яке займала українська мова та мови інших «братніх народів» в СРСР. Ну, а щодо коректності проведення самого порівняння, то, як примовляють у подібній ситуації в Одесі, не треба плутати Бабеля з Бебелем. Якщо поставити собі за мету, то можна б знайти орфографічний словник української мови з іще меншою кількістю слів тисяч — скажімо, призначений для задоволення невибагливих потреб учнів початкових класів кількатисячний.
Поза сумнівом, можна знайти й подібні словники російської мови. Та кому може спасти на думку стверджувати, що як один, так і другий здатні бодай найменшою мірою репрезентувати усе словникове багатство відповідних мов? А вже намагатися порівнювати шкільний орфографічний словник із відомим академічним виданням Ожегова (подібні видання української мови містять близько 120 тисяч слів, а 11–томний «Словник української мови» видання 1970–1980 рр. — значно більше) — то є чистий вияв неповаги саме до останнього. Тож намагання у такий спосіб «принизити» українську мову, тяглість якої, за даними сучасного мовознавства (Шевельов, 1994. — с. 16), «існує близько 1300 років», не здатне вивищити значно молодшу російську мову (та вона цього й не потребує), навпаки, означає робити відверту ведмежу послугу її щирим шанувальникам.
І хоч автор цього «відкриття» нібито й закликає «поважати одне одного», та щонайменшою повагою — не тільки до українців взагалі, а й до читачів «Крымских известий» зокрема — тут і не пахне. А от повна відповідність невмирущим заповітам — просто впадає у вічі…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
