Столична залізнична станція та центр столиці – це місця, де постійно крадуть, жебракують та влаштовують свавілля етнічна банда ромського походження з Берегово, кожен член якої має десятки приводів до поліції, це такі ромчани, як Лакатош, Сурмай, Горват, Габор, які останнім часом стали досить відомими багатьом мешканцям столиці за їх «заслуги». Зараз, вокзал всеодно не перестає бути місцем, куди страшно заходити, попри карантин. У муніципальній варті Києва чисельність столичної банди оцінюють приблизно у 100-150 осіб.

Майже всі затримані бувають у відділенні ледь не постійно і мають однакову реєстрацію – місто Берегово (а деякі й зовсім не мають документів). Сенсу ховатися випущені на свободу не бачать – вони впевнені, що в столиці можуть робити все, що забажають. Боротись з саме таким свавіллям у столиці ніхто не поспішає.

Абсурдність ситуації в тому, що людей, які намагаються здійняти галас по цій проблемі одразу намагаються засудити за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та порушенні рівноправності громадян за етнічною ознакою. Так от, як для мене, це ознака дискримінації українців в Україні. З будь-яких міжнаціональних конфліктів роблять завжди винним українців. А якщо українець викриває представника ромів у злочинній діяльності, як останнім часом у столиці, то він ще й расист. Може взагалі не будемо саджати представників нацменшин за злочини бо це теж расизм? За це можемо подякувати лівим «грантоїдам», які своєю так званою «антифашиською» діяльністю (а по факту антиукраїнською пропагандою) довели суспільство до тупику.

Нам стало відомо, що т.зв. ромські правозахисники та «грантоїди» постійно отримують значну фінансову допомогу від грантових проектів, іноземних організацій, Міжнародного фонду «Відродження», яка мала б направлятися на покращення рівня життя ромів, наданням їм житла, аби вони не створювали стихійних поселень в паркових зонах столиці, реєстрації їх всіх відповідними державними органами, виділення їм робочих місць. Проте, по факту – для боротьби з т.зв. свавіллям українського народу проти ромів та організацією різнопланових заходів, форумів та конференцій для отримання «галочки» про їх нікому не помітну роботу. Звичайно, присутній і фактор значного тиску вищеназваних, міжнародних організацій та різних посольств на керівництво МВС та представників органів державної влади, які намагаються їм донести про тяжку долю ромів в Україні та про те, що ромів потрібно цінити та любити.

Але я сподіваюсь, що в Україні, нарешті, буде закон один для всіх, не дивлячись на національність. Навіть «ромську», яка у нас стає недоторканною.

Сподіваюсь, що розголос проблеми стане першим кроком у її вирішені. Далі буде.