На це питання ми хочемо відповісти сьогодні.
Останнім роками, відносини між Словаччиною та Україною дуже нагадували стратегічне партнерство: інтереси та позиції сторін часто збігалися або доповнювали одне одного. Ці відносини також мали величезний потенціал для розвитку у багатьох сферах, в тому числі військовій.
Проте, 30 вересня 2023 року у Словаччині відбулися парламентські вибори, внаслідок яких до влади повернувся екс-прем’єр країн Роберт Фіцо. Він керував урядом країни у 2006-2010 та 2012-2018 роках і постійно виступав проти надання Україні військової допомоги, яка нам вкрай необхідна.
З перших днів повномасштабного вторгнення країни-агресора, Словаччина активно надавала Україні різноманітну зброю та була логістичним ланцюгом постачання західної допомоги. Вказаний вектор з приходом до «руля» проросійської партії «Смер» різко змінився. Зокрема, вони обіцяють більше не постачати зброю та боєприпаси Україні, а допомагати виключно гуманітарної допомогою. Лідер партії Фіцо вважає «наївними» надію на деокупацію захоплених росією територій, особливо Криму. Фіцо відверто повторює російські пропагандистські наративи, під приводом яких росія почала вторгнення в Україну. «Я кажу це голосно і чітко і буду це робити: війна в Україні почалася не вчора і не минулого року. Вона почалася в 2014 році, коли українські нацисти і фашисти почали вбивати росіян на Донбасі і в Луганську», – заявив Фіцо на мітингу в рідному місті Тополчани у серпні цього року.
На разі, російський фактор відіграватиме невідворотну роль у двосторонніх відносинах. Він не лише зможе роз’єднає сторони, але й може створити додаткові важелі впливу щодо запланованого блокування вступу України до ЄС та НАТО, на прикладі такої недружньої угорської сторони.
Обидві країни турбуються про майбутнє регіональної безпеки. Словаччина є членом НАТО та ЄС, а Україна – ні, але обидві сприймають російську агресію проти України як загрозу. Словацький уряд продовжує послідовно надавати Україні політичну та дипломатичну підтримку від діючого Президента Зузани Чапутової та її прихильників.
Більшість населення Словаччини не схвалюють окупацію Криму і інших регіонів України росією та їх інші агресивні кроки в Україні. Навіть іноді не бажаючи цього, але Словаччина повинна була мати справу із питаннями безпеки та політики більшою мірою, ніж економічними, коли справа доходила до України. Зміцнення української державності та намагання попередити затягування конфлікту на сході України мають стати пріоритетами регіональної політики безпеки Словаччини.
Радикальну зміну вектору цілої країни тривожно сприйняла й словацька меншина в Україні та українці біженці в Словаччині, які глибоко стурбовані та виступають категорично проти популяризації проросійських поглядів новим керуючим країною та його посіпаками. Їх можна зрозуміти, адже коли над твоєю головою літають російські літаки і ракети та іранські «мопеди», позиція нової влади Словаччини, м’яко кажучи, викликає в них незадоволення.
Не байдужі громадяни зі словацьким корінням не розуміють, чому такі люди перебувають «у руля» їх рідної країни? Чому партнерські країни не висловлюють своє обурення та закривають очі в момент зародження нового «очага» рашистської гнилі в самісінькому центрі Європи? Можливо такий перебіг подій влаштовує Європейських бюрократів? Тим не менш, зміна «політичного розкладу» не завадила жодним чином створенню нових гуманітарних проектів, які реалізувалися за сприянням словацьких національно-культурних товариств, волонтерів та небайдужих словаків, адже людяність перемагає політичні інтриги.
На даному етапі необхідно абстрагуватися від негативного впливу проросійських сил в Словаччині та ініціювати спільні культурні, економічні, стратегічні проекти для зміцнення дружніх українсько-словацьких відносин. Адже, стратегічно ми не маємо іншого виходу, окрім як залишатися найближчими союзниками!
