Редакцією сайту Onview продовжується серія публікацій з метою викорінення міфів, що роками навіювалась у свідомість українцям росіянами.
Міф про страшну «загрозу українізації»
На шпальтах ЗМІ певної спрямованості все більшого загострення набуває тема «насильницької українізації». Оскільки майстри нагнітання психозу не відзначаються особливою винахідливістю ані у доборі матеріалу, ані у підходах до висвітлення згаданої «проблеми», то для створення у читача відповідної уяви щодо просторікувань на згадану тему обмежимося розглядом творіння такого собі добродія О. Каревіна, опублікованого на шпальтах часопису «Новости» (1996).
Не надто обтяжуючи себе аргументацією [«як відомо, до 1917 року великороси, українці (малороси) і білоруси вважалися належними до однієї “русской нации”». Ну, по–перше, якщо так вважалося — не зайве б уточнити, й ким саме — то це ще зовсім не означає, що так воно і було насправді, хоча пересічний обиватель дійсно міг собі таке дозволити. А по–друге, те, що таке могло побутувати «до 1917 року», зовсім не обов’язково має вважатися таким самим і сьогодні], автор знову витягає на світ уже давно і добряче побитий міллю великодержавний міф про «єдину колиску трьох братніх народів».
Відчувається, що цього добродія аж корчі хапають від усього, що діється в Україні у царині так званої українізації (признатися, то й мені гірко від того, що Україну доводиться навертати до її природних — українських — витоків). І не лише нинішньої. У кращих радянських традиціях виводить він корені цього подразливого для його свідомості процесу від «вождя світового пролетеріату», який «обожнював… усілякі експерименти і як один із них вирішив ліквідувати в Україні вживання російської мови». Панові Каревіну не до смаку не лише «ленінська» ідея, а й самі методи, якими вона проводилася: «Адміністративними методами українізувалися видавнича діяльність, преса, радіо, кіно, театри…» А чи не пригадає пан Каревін, якими саме методами тривалий час піддавалася деукраїнізації й ця «діяльність», і багато інших сфер життя українського народу?
Таких указів, спрямованих на те, аби вилучити із ужитку все українське, було чимало. Згадаймо бодай декотрі з них: заборона купувати книжки «литовського друку» (1627 р.); заборона привозити українські книжки до Москви (1693 р.); наказ Петра І щодо того, аби «в Києво–Печерській та Чернігівській типографіях наперед книг ніяких не друкувати» (1720 р.); заборони петербурзького Синоду друкувати українські книжки (1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр.); заборона Катериною II викладання українською мовою у Києво–Могилянській академії (1763 р.); наказ про обов’язковість «чистої російської мови» в Київській академії, «усіх училищах Імперії» (1784 р.); заборона видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою (сумнозвісний циркуляр 1863 р. імперського міністра внутрішніх справ Валуева); таємний «Емський» указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь–яких книжок і брошур малоросійським «наречием», заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до них українською мовою (1876 р.); заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881 р.); указ Олександра III про заборону проводити «хрещення українськими іменами» (1888 р.); заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895 р.); указом Сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими, «бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці» тощо.
І це лишень дрібка із великої кількості виданих тільки найвищими інстанціями імперії заборон, а якщо сюди долучити ще й напродуковані місцевими органами, то таких — годі й полічити! Так, у «доповіді Міністрові внутрішніх справ про заходи проти українського народу» полтавського губернатора фон Богговута від 4 лютого 1914 р., зокрема, вимагалося (Кучерук, 1991) призначати на різні керівні посади до народних училищ «виключно великоросів», на посади вчителів — «по можливості тільки великоросів», а «кожного вчителя, що виявляє схильність до українського, негайно усувати».
Аналогічні вимоги висувалися і щодо формування духівницьких «кадрів»: «На чолі єпархій ставити архієреїв виключно великоросів, до того ж твердих і енергійних. Чинити найсуворіший тиск на тих зі священиків, які заражені українофільством. Єпархіальних спостерігачів за школами призначати виключно із великоросів. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити на чолі їх виключно великоросів, вилучаючи інших. Учбовий персонал має бути виключно з великоросів. За семінарії треба взятися і викорінити дух українства, що в них угніздився… Взагалі не допускати на різні посади людей, які коли–небудь — хоч би й у віддаленому минулому — мали стикання з українським елементом». Погодьтеся, що українцеві проскочити через такий густий загороджувальний невід було практично неможливо. І це на власній землі!
Ось що свідчив у написаній ще «в часи шовіністичного чаду першої світової війни», а надрукованій лише в наш час статті «Українське питання і російське суспільство» видатний вчений, академік В. Вернадський (1996): «Заходи уряду проти українського руху, не враховуючи особистого переслідування українських діячів, виявилися у винятковому цензурному режимі, який обмежив вживання української мови у пресі найвужчими рамками, в утисках української драматургії і сцени, в нагінці на українську мову в школі, у загальному ворожому ставленні до будь–яких виявів української національної самосвідомості… В окремих проявах боротьби з «українським сепаратизмом» адміністрація, надто місцева, доходила до переслідування найбезневинніших і природних проявів національної української стихії, таких як співання народних пісень, виступи кобзарів і т. ін.» Одна лише розповідь про безжальне тотальне викорінення такого суто українського явища як кобзарство радянською владою, яка зважилась на поголовне знищення цих унікальних співців, закликавши їх до Харкова на так званий кобзарський з’їзд, буквально приголомшує!
Ось як згадує про цю безпрецедентну розправу харківський кобзар А. Парфіненко (Я їхав… — 1991): «Коли у Харкові було проголошено про кобзарський з’їзд, за сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах… З’їзд… відбувся у Харкові взимку 1934/35 рр… За усякими підрахунками було їх 337… Доїхали до Москви, звідки їх направили в Сибір. Скинули їх з составу в поле. Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого… До найближчого житла 150 кілометрів»… Як зазначив у передмові до цих спогадів К. Черемський, «якщо на початку століття — у час, офіційно відомий як “період кобзарського занепаду”, на Україні існувало до 3000 кобзарів та лірників (Кирдан… — 1980. — с. 29), то наприкінці 30–х років у пік “розквіту радянського кобзарства” (як тоді писалося) на т. зв. Першу Республіканську нараду змогли зібрати лише 37 співців»… Подиву гідне те, що й ці збереглися. Та, певно, такі «методи» панам каревіним більше до вподоби.
Впровадження в життя такої «національної» політики, яка, використовуючи вислів із Записки міністра народної освіти Російської імперії графа Уварова цареві Миколі І (Десятилетие… — 1864. — с. 129), завжди була спрямована на те, аби «…придушити дух окремої… національності та злити його з загальним російським духом», невідворотно мало призвести — і це, без сумніву, чітко усвідомлювали її творці — до фатальних наслідків для українського народу. Та й хіба тільки такими лякливими для цього добродія адміністративними методами виховували в українців щиру любов до імперського «отечества»?! Вже одразу після смерті гетьмана Б. Хмельницького, пише доктор історичних наук В. Сергійчук (Чи втретє… — 1992), «самодержавство вирішує широким фронтом наступати на ті права і вольностіукраїнського народу, зберігати які присягав своєю державною печаттю Олексій Михайлович».
Ця спроба московського уряду нав’язати нові статті договору була сприйнята в Україні як «серйозний підкоп під основи тієї Української держави, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 року» і викликала «широку хвилю протестів і обурення». Тому скликана у жовтні 1657 р. Генеральна Рада козацької старшини підтримала висловлену гетьманом І. Виговським заяву про небажання «бути в неволі». «Уході цього першого збройного конфлікту, — наголошує В. Сергійчук, — особливо прославився своєю жорстокістю до українського населення російський воєвода князь Юрій Барятинський: за словами дореволюційного історика Г. Карпова, по дорозі до Києва він повісив 3000 чоловік. Це він запропонував цареві, аби втримати в руках Київ, “высечь и выжечь” на захід від міста все підряд на 150 верст. Сам Барятинський визнавав, що ним знищено в такий спосіб тоді 15000 українців»…
І все це відбувалося не рік, не десять і навіть не сто років! «Більш як триста років Росія підносила до рангу своєї державної політики винищення українства — етнічне, культурне, політичне, економічне, духовне, фізичне», — говориться у Зверненні Української всесвітньої координаційної ради до Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр–Міністра України від 21 липня 1993 р. Навіть постреволюційний поділ росіян на непримиренних — «білих» та «червоних» — ворогів нічого не змінив у їх ставленні до «молодших братів»: і одні, й другі однаково безжально винищували українських патріотів, як, зрештою, і українців взагалі — згадаймо, яким небаченим кровопролиттям ознаменували захоплення Києва, на той час столиці Української Народної Республіки, муравйовські зайди, і що було в Україні затим!
Та це був лише початок більшовицького «приручення» непокірних українців, виховання в них розуміння того, хто справжній хазяїн у їхній хаті — попереду були ще моторошні голодомори, масові депортації, майже поголовне винищення української інтелігенції, яку О. Каревін, звичайно ж, сприймає тільки «окавиченою».
А й справді, якщо «українська та російська культура мають одні, спільні корені» і до того ж «мільйони українців вважають російську культуру своєю», то чи потрібна взагалі ще й якась там окрема українська культура чи мова, а отже, й якась своя інтелігенція та, зрештою, окрема українська нація і держава? Як видно із цілком прозорої позиції автора, всі ці «непорозуміння» заслуговують лише на одне: зникнути з лиця землі, як свого часу «зникла» славетна Александрійська бібліотека (коли призвідця арабської навали, що знищила древній Єгипет, доручив мудрим імамам вирішити долю цієї світової скарбниці знань, ті невдовзі винесли такий вердикт; якщо в цих книгах написано те саме, що і в Корані, то вони просто не потрібні і мають бути знищені, а якщо в них написано щось інше, то вони — шкідливі, а отже, тим паче мають бути знищені), тобто все це має бути принесене в жертву імперським інтересам.
Та що О. Каревіну жертви, яких зазнав український народ у процесі імперського привчання до покори — від щонайменших проявів клятої українізації його аж вивертає. «На вкраїнську переводилася вся система освіти. Мова стала головним предметом повсюдно — від початкової школи до технічного вузу. Тільки на ній можна було вести педагогічну та науково–дослідну роботу. В той же час вивчення російської мови ставало необов’язковим»! Через це, ллє сльози добродій Каревін, «діти представників “некорінної національності” для отримання освіти рідною мовою змушені були вирушати до РРФСР».
Ну, по–перше, це твердження є узвичаєним для авторів подібного штибу перекрученням справжнього стану речей. Ось, скажімо, в числі 9 московського журналу «Революции и национальности» (орган Ради Національностей СРСР і комуністичної академії) за 1931 р. читаємо про успіхи «ленінської національної політики» в Україні (Гитлянский, 1931): «Що ж стосується школи з рідною мовою навчання, то картина така: із загальної кількості російських дітей у школі в минулому році навчалося російською мовою 81,2 %». Зважаючи на це, автор тієї віддаленої від нас у часі публікації цілком логічно додає: «Цю цифру, між іншим, не завадило б запам’ятати всім тим, шовіністично налаштованим російським дрібнобуржуазним інтелігентам, які не перестають твердити про “утиски” на Україні інтересів російської національності».
А по–друге, як на мене, то розумніше було б тим діткам научатися української мови, любові та поваги до землі, що годувала їх, та до народу, що дав їм притулок у власному домі та наділяв усім, що мав сам, якщо дійсно мали намір і надалі жити в Україні, — саме так змушені були діяти мільйони українців, яких кого «пряником», а кого й батогом затягали в Росію чи іншу чужодаль. Але ж і то добре, що ті діти бодай мали куди вирушати «для отримання освіти рідною мовою». А куди податися нашим дітям, якщо на рідній землі отримати освіту рідною мовою неможливо, а іншого прихистку у них нема ніде?
Та що цьому «поборнику справедливості» до мільйонів українських українців (на відміну від «російськомовних українців», порушенням «прав» котрих автор так щиро переймається) — усе українське його просто бісить. А щодо української мови, то це, зрозуміло, всього лише «штучно ополячений галицький діалект», та й українська наукова термінологія просто не може бути іншою, окрім «перекрученої» чи «поспіхом вигаданої незрозумілої (а якщо комусь із таких самих причин такою ж незрозумілою видасться, скажімо, арабська мова, то це теж має сприйматися як безперечне свідчення її «перекрученості», а чи, можливо, чогось зовсім іншого?). А з іншого боку — справді наша мова була покручена й понівечена упродовж довгих століть гірких поневірянь українського народу чи то в «панських», а чи в «братніх» приймах. Тільки бодай мимохіть зіткнувшись зі світом художньої української класики, відчуєш раптом, як гнітюче мало обізнані ми з величезним багатством рідної мови, цього божественного витвору багатьох поколінь наших предків.
І ще гіркіше стає на душі від бачення того, наскільки сьогодні вона зневажена власними дітьми, котрі, зрісши на отруйному ідеологічному ґрунті «молоткасто–серпастого» режиму та піддавшись облудним проповідям теперішніх бєлінських та богговутів, відверто нехтують цим незамінним джерелом нашої духовності… Утім, ця «перекрученість», ба навіть «незрозумілість», дивним чином не завадила видати першу в світі «Енциклопедію кібернетики» (1973 р., у двох томах) саме українською мовою. Однак це, звичайно, не може приховати того незаперечного факту, що в Україні часів СРСР технічна література українською мовою й справді майже не друкувалася, а що стосується перекладів іноземної науково–технічної літератури — то зовсім. І аж ніяк не через брак чи недосконалість технічної термінології в українській мові..
Як цілком слушно наголошує у московському журналі «Дружба народов» В. Коваленко (1995. — с. 206), більшість із кількох десятків мільйонів колишніх громадян СРСР, що після його розвалу опинилися за межами своїх національно–територіальних утворень, «не мають і малої дещиці того, що мають в “ближньому зарубіжжі” росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого, живі… Кому це дуже не до вподоби — повертаються на батьківщину. Та ніхто не вчиняє істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: “принижені, відторгнені, обпльовані”!»
Але ось, зокрема, що засвідчує статистика: «для задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів. Фахівців з російської мови в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн студентів, або 57 % від загальної кількості. До послуг громадян майже 25000 масових та універсальних бібліотек, у яких 62 % становить російськомовна література, діють 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90 %. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно–культурні товариства та об’єднання, які репрезентують права російськомовних громадян…»
Ці дані взято із «Заяви Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» («Літературна Україна», 24.02.2000), зробленої 16 лютого 2000 р, у відповідь на «негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах». Згідно з цим рішенням, проголошеним 16 грудня 1999 р., для згаданих органів влади і державних закладів «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування» на всій території України. Те саме й стосовно «мови актів, роботи, діловодства, документації, публічних виступів тощо…»
І хоча згадане рішення ніяким чином не стосувалося жодних офіційних установ чи представників владних структур Російської Федерації, саме вони оту «негативну реакцію» й продемонстрували, що було скваліфіковане Уповноваженим ВР України з прав людини Н. Карпачовою як «безпідставне втручання у внутрішні справи» нашої держави. А зазвичай незворушне МЗС України вручило Тимчасовому Повіреному в справах РФ в Україні В. Лоскутову ноту з приводу «безпідставних звинувачень російською стороною України в порушенні мовних прав російської національної меншини» і навіть — чи не вперше на державному рівні — «привернуло увагу [російської сторони] до того, що в Росії досі нема жодної державної української газети, журналу, бібліотеки або професійного українського театру і діють лише кілька шкіл, де вивчають українську мову» («Голос України», 16.02.2000). Та що для заповзятих захисників «зневажених прав» російської меншини справжній стан речей! Вони своєї правлять: мовляв, Конституційний Суд порушив відповідні європейські хартії.
Ось як прокоментував це у своєму виступі на Міжнародній науково–практичній конференції «Національна ідея. Уроки останнього десятиріччя», що відбулася в Києві 14 квітня 2000 року, член Конституційного Суду України, доктор юридичних наук М. Костицький («Українська газета», 08.06.2000): «Візьмімо другий пункт Європейської хартії прав людини, у якому йдеться про засоби масової інформації. Там записано, що кожна держава зобов’язана для осіб, які користуються регіональними мовами, і для національних меншин створити хоча б одну радіостанцію та один телевізійний канал, які б здійсювали мовлення регіональною мовою чи мовою національної меншини. В Україні ситуація навпаки. У нас є один телевізійний канал і один радіоканал для основної нації, та й то не цілком українськомовні. Тому, — наголошує М. Костицький, — закид нам про якесь порушення прав росіян в Україні (насправді «закидають» значно ширше: про нібито порушені права такої собі російськомовної «меншини». — М. Л.) є абсурдним».
І таке «піклування» про інтереси російськомовної частини населення в Україні з боку Москви радше схоже на продовження «братньої» окупації, аніж на просте «задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян».
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
