Продовжуємо серію публікацій про розвінчування сталих міфів про Україну за матеріалами відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
Фальшиве «Возз’єднання»
Упродовж століть «міф про Переяславську раду входив отрутою в генетичну пам’ять українців, народжував у них комплекс національної неповноцінності, історичної вторинності, фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування…» (Апанович. Правда… — 1994). Рясні плоди пекельного посіву того «возз’єднання», певно, ще довгі роки ставатимуть на заваді нашого державотворення…
Як відзначили уважні дослідники, префікс «воз» тут просто недоречний, позаяк він означає повторне об’єднання, але ж такого, як відомо, до 1654 року ніколи не було. А відомий сучасний історик М. Брайчевський (1990) вважає, що «з точки зору історичної застосування цього визначення… є елементарним невіглаством (це, безперечно, усвідомлював ще О. Пипін, який у своїй «Истории русской литературы» 1879 р. вживав цей термін в лапках — М. Л.)». Україна, як відомо, офіційно іменувалася (Оглоблин. Українсько–московська… — с. 30) «Війська Запорозького Україною» та «Державою Руською», а Росія — «государевым Московским государством», тобто, як легко пересвідчитися, Україна була чітко відокремлена.
Значна кількість дослідників цієї проблеми, зокрема М. Грушевський, О. Оглоблин, В. Липинський, А. Яковлів, Н. Полонська–Василенко та інші, навіть виходячи із московських переписів тексту угоди, що, як вважав М. Грушевський, «носять на собі сліди ріжних перебірок і доповнень…», одностайно доводили: «Переяславсько–Московський договір… жодною мірою не позбавляв Україну її суверенних прав», — на це, приміром, незаперечно засвідчували «ті численні союзи, що їх укладала Україна після 1654 року з різними державами».
Незалежність України, її право на самовизначення визнавалися ще задовго до укладання згаданої угоди. Так, ще у травні 1650 р. «прибули до Гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в Гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ Руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від султана турецького Осман Ага з пашею сілістрійським Узук Амієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої канцлер князь Любомирський з воєводою Киселем і багатьма іншими». Посли привезли численні подарунки від своїх монархів і «пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз», а також «намовляли Гетьмана з народом до себе в протекцію…» Хмельницький у відповідь сказав послам, що «союз і дружбу готовий тримати зі всіма народами», а «вибирання народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його [народу] доброї волі, спільної поради і вирішення». Окрім того, він рішуче заявив, що «від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів (це пропонувалося монархами внести в угоду про протекторат, тобто фактично заснувати нову монархічну династію. — М. Л.) я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з–поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом». Щодо протекції — радилися: «польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувалися думками». Якщо старші «погоджувалися на пропозицію московську», бо, мовляв, віра одна, то «молоді вельми їм противилися», доводячи, що «в народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім божого та царського, нічого власного нема і бути не може; і що людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати». Та й самі «вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими… Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я» (Історія Русів. — с. 140–142).
Тож чужоземні держави та монархи трактували Україну «як самостійну, вільну, окрему від Москви державу, — наголошує А. Яковлів (1934. — с. 48–52) — а договір 1654 р. вважали тільки за договір союзу… або “протекції” в тодішньому розумінні, протекції чисто номінальної (цар московський іменувався царем “Малыя Россіи”, як і султан турецький іменувався сувереном багатьох держав–васалів, але це була лише буква без реального змісту), що не перешкоджало вести з Україною дипломатичні зносини, як із повноправним суб’єктом міжнародного права». Так, шведський король Карл X Густав писав Б. Хмельницькому 15 липня 1656 р. (Грушевський, 1931. — с. 1280): «Ми знали, що між в. кн. (великим князем московським. — М. Л.) і народом Запорізьким зайшов певний договір — але такий, що полишав свободу вашого народу цілою і непорушною. Покладаючися на такий вільний стан ваш, ми хотіли цілком явно, за відома навіть князя московського, ввійти в листування з вашою світлістю…»
«Фактично від 1648 року Україна користалася всіма функціями самостійної держави», наголошував М. Грушевський (там само. — с. 757). На думку визначного дослідника доби Хмельниччини О. Оглоблина (Хмельниччина… — с. 24), «Українська Держава, в якій влада належала Війську Запорозькому, в якому влада належала гетьманові Богдану Хмельницькому, була збудована вже в перших роках Хмельниччини. Вона з’явилася внаслідок великої національно–визвольної революції, вона будується стихійно, з великими труднощами й жертвами, вона ще немає чіткої формули державного устрою, ця формула з’являється — і то не остаточно — лише в кінці гетьманування Богдана, але українська держава (“Малороссийское Государство”, як називали її москалі) вже існувала. І саме ця держава укладає року 1654 союзний військовий договір, відомий під назвою Переяславської Угоди».
Те, що Україна не втратила своєї державності у 1654 р., визнавали й такі відомі російські історики, як О. Пипін, В. Сергеевич. Останній, до речі, зазначав, що вона «не була приєднана як провінція, як були приєднані, напр., Твер, Рязань та ін. княжіння. Малоросія зосталась особливою державою зі своїм особливим ладом, своїм військом, своїм законодавством і навіть із правом зносин з іноземними державами» (Сергеевич, 1910. — с. 115). І М. Гоголь у начерку «Размышления Мазепы» писав про Україну, як про «самобутню державу, що перебувала лише під протекцією Росії» (1982. — с. 83).
Та, зрештою, «заява московського уряду про те, що Ян–Казимир “клятву свою на чем присягал, преступил, а подданных своих, вас… от подданства учинил свободными”, потверджує», що й «московськийуряд визнавав Україну в момент укладання договору свобідною державою» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 26–27).
Узагалі–то, Ян–Казимир визнав українців вільними «від підданства» значно раніше — про це пише знаменита «Історія Русів»: після жахливого розгрому польського війська 17 червня 1649 р. поблизу містечка Зборова (цей день автор «Історії Русів» називає «преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській») від імені Короля Польщі Яна–Казимира було укладено та 7 вересня 1649 р. підписано обома сторонами Зборівський трактат, у якому, зокрема, зазначалося (назв. вид. — с. 138–139):
«1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей Польських та Литовських на віки вічні, яко з віків вільнийу самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний…
3. Народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним…
5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по річці Дністер, а од верхів’я його до ріки Горинь, а від ріки Горинь до ріки Прип’ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського…
6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору…»
Про це ж свідчив і зміст статей Переяславсько–Московського договору (усього їх нараховувалось 23), на яких піддавалися українці під протекцію Москви, та юридичні процедури, які вони пройшли в Москві, про шо, зокрема, повідомляє в своїй «Исторіи Малороссіи», виданій у Москві в 1842 р., М. Маркевич (т. 1. — с. 340–345). Ось декотрі з них:
«1) Козаки судяться своїми правами; від козаків же ніхто із боярів, воєвод або інших будь–яких з московських чиновників, не має права втручатися в їх управу…
3) Шляхетство малоросійське залишається при усіх попередніх правах своїх; воно, як і раніше, обирає урядників зі свого середовища.
4) В містах урядники будуть із малоросіян…
6) На випадок смерті Гетьмана, малоросіяни обирають нового Гетьмана зі свого середовища і Його Царську Величність повідомляють, аби те Його Царській Величності не завдавало журби, позаяк то давній звичай військовий.
7) Маєтків козацьких ніхто не забере, тож зостаються від роду в рід…
13) Права, надані Королями, мають бути непорушними.
14) Чужоземних послів Гетьман вільно приймає, і лише сповіщає про те Його Царську Величність.
15) Податки в царську скарбницю з Малоросії збирати малоросіянам.
16) Воєводи під час наїздів не можуть позбавляти привілеїв та прав.
17) Привілеї, надані Королями, мають бути священними й перед Царськими Величностями…
Цар усі оті статті підписав. Ратифіковані статті й царські грамоти були урочисто оприлюднені по всій Малоросії та покладені до архіву Трибуналу Малоросійського».
Аналізуючи монографію американського дослідника д–ра Джона Басараба (Basarab John. Pereiaslav, 1654. — Edmonton, 1982), яка «дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів», І. Лисяк–Рудницький (1994 — с. 73) доходить висновку, що бодай один бік проблеми Переяславської угоди (другим є так званий Переяславський міф) «можна вважати досить ясним: Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України Російською державою». На його думку, «цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію, піднесено в Радянському Союзі до рівня офіційної догми». Те саме, до речі, відбувалося ще раніше в царській Росії — і з тією ж метою: міф про «возз’єднання» служив якщо не юридичною, то принаймні політичною підставою для «узаконення» загарбання України Росією. Утім, жодного особливого права Московській державі щодо України ця угода не давала та й за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших подібних договорів, скажімо, із Річчю Посполитою та Османською імперією, які укладалися і до, і після 1654 року.
Та, як з гіркотою зазначає згаданий М. Брайчевський (1992), «підступний та брехливий царат і не думав поважати свої власні зобов’язання, освячені його підписом». І вже невдовзі після смерті Б. Хмельницького була відзначена «московська фальсифікація, що сталася року 1659, під час укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким, — наголошує О. Оглоблин (Українсько–московська… — с. 79–77). — Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. “прежнія статьи Богдана Хмельницкого”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецькой (колишній голова московської делегації під час березневих переговорів 1654 року), були підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.» У них, як наголошував відомий дослідник історії України часів Гетьманщини А. Яковлів (цит. за кн.: Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 40), «проведено принцип повного підкорення України Москві».
Проте був час, коли й офіційна радянська історична наука визнавала Переяславську угоду як таку, що «юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною» (Большая советская энциклопедия. — М., 1935. — т. 59. — Кол. 818). Та вже невдовзі — у наступному виданні! — писалося зовсім інше (т. 55. — 1947): «Для українського народу приєднання України до Російської держави мало величезні позитивні наслідки… Припинилися релігійні гоніння, а разом з тим і спроби повного придушення національної самобутності українського народу». І це про державу, яку це ж видання охарактеризовує як «тюрму народів», державу, в якій «скорені… народи були абсолютно бесправні і зазнавали страшенної економічної експлуатації, нещадного національного гноблення, всіляких принижень, зневаги», державу, в якій «самодержавство запроваджувало політику насильницької русифікації… прагнуло задушити будь–які вияви національної культури», нарешті державу, вся історія якої «пронизана національно–визвольним рухом скорених неросійських народів, їх боротьбою проти колоніального пригнічення…» (БСЭ. — Т. 49. — М., 1941. — Кол. 442). Така–от об’єктивність!
Та й чи могло бути інакше, тобто без подібних фальсифікацій, в Московскій державі, коли московські дипломатичні урядовці, як висловився щодо них та їхніх специфічних документів піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції (Апанович: Правда… — 1994), «пишуть вони у статейних списках не проти того, як говорено, а прегарно, розумно вславлюючи свій розум на ошуканство… аби дістати у царя собі честі й жалування великого; і не соромляться того чинити… Для чого так чинять? Для того: російської держави люди природою своєю пихаті й непризвичаєні до будь–якої справи, позаяк у державі своїй научення ніякого доброго не мають і не приємлють, окрім пихатості та соромітності, та ненависті, та неправди [наче, дивувався й сумував відомий російський мислитель середини XIX ст. П. Чаадаев (1991. — с. 547), «добру терпиму милосерду Росію не можна любити, не зненавидівши усіх інших сотворінь». — М. Л.]»… А тому і змушені були московські царі закликати до себе таких, котрі відрізнялися схильністю до «научення», зокрема й українців.
На схильність тогочасних московитів до перебріхувань звертали увагу чи не всі іноземці, яким довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Л еопольда І при московському дворі А. Майєрберг у своїй книзі, виданій у 1661 р., зокрема, писав (цитовано за кн.: Сочинський, 1992. — с. 93): «Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами або нахабне вихваляння, котре ображає чисте ім’я інших [безперечно, мав рацію відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613), зазначаючи, що «на вдачі великорусів позначилася історія їхнього походження». — М. Л.]… Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду… видаючи брехню за правду». Тож і не дивно, що саме така доля спіткала невдовзі й «березневі статті» Хмельницького,
До речі, розповсюджене — зокрема, й у пріснопам’ятних тезах ЦК КПРС про 300–річчя возз’єднання — твердження про те, що український народ єдиним поривом підтримав вікопомне рішення про перехід «під руку» московського царя, теж є черговим імперським міфом. О. Апанович (Правда… — 1994), посилаючись, зокрема, на знахідки історика Ю. Мицика у краківських архівах, розповідає, як воно було насправді: «Не було у Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський і брацлавський полковники. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького найкращим козацьким стратегом… Київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косовим і вся українська шляхта [присягати] відмовилися… В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями». Як зазначено у згаданих архівних документах, чорнобильці «заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому… Кияни теж цьому були противні, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство… Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».
Згідно з «нововідкритим реєстром приведених до присяги 8(18) січня», знайденим М. Грушевським (1996. — с. 734–736) у московському архівосховищі посольського указу, виходить, що в «актах 8(18) січня брало участь від війська чоловік коло 200 — коло 100 сотників, коло 100 старшини і козаків від полків — не багато, як бачимо, — наголошує М. Грушевський, — хоч звідомлення Бутурліна говорить про “велику силу” присутніх». А разом із українською шляхтою, духовенством та міщанами нараховується аж «284 особи», а не «весь народ», як сповіщав царя боярин Бутурлін (Полонська–Василенко, 1993. — Т. 2. — с. 24). «Трагедія подальшої історії України, — зазначає Н. Полонська–Василенко, — була в тому, що цей сфальшований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих “Статей Богдана Хмельницького”». І саме цей фальсифікат став підмурком імперського міфу про «вічну дружбу» українського та російського народів, яким прикривалася загарбницька політика імперії в Україні.
Так само роздмухувався й роздмухується донині і міф про те, наскільки ж благодатним було для українського народу «возз’єднання» з Москвою. При цьому начисто ігнорується той факт, що вже дуже швидко по тому високоосвічена та волелюбна українська нація була уярмлена в кріпацтво і доведена, за висловом Г. Петровського, до «здичавіння». «І в найстрашнішому сні, — слушно наголошує О. Апанович (Правда… — 1994), — Богдан Хмельницький не міг передбачити, в яку безодню, в які нещастя, біди, страждання, знущання, в яке рабське поневолення, геноцид був кинутий на довгі століття український народ через договір з московським царем 1654 року…»
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
