Продовжуємо серію публікацій про розвінчування сталих міфів про Україну за матеріалами відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
Про українське «наріччя»
Добре відомо, що людина (надто чоловічої статі), якій Господь чомусь недодав зросту (при цьому він, зазвичай, щедро передає честолюбства та амбітності), не маючи реальної змоги радикально змінити цю дратівливу обставину, всіляко намагається вивищитися в будь–якій іншій царині — спорті, бізнесі, науці, політиці тощо, аби тільки позбутися певного комплексу меншовартості. З тих же причин, скажімо, дитина за певних обставин теж намагається додати собі «солідності», навмисне доточуючи собі віку. Цілком зрозумілими є й мотиви, що змушували імперського міністра П. Валуєва затято твердити, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може», додаючи, що «наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», — бацила великодержавності, яку він мусив у собі викохувати бодай «за посадою».
Якби ж тієї клятої «мови» і справді «не було», то не існувало б жодної причини взагалі про це й говорити. Однак оте їхнє постійне, як казав мудрагель Вінні–Пух, ж–ж–ж–ж, себто дзижчання щодо її неіснування, — неспроста: саме те, що вона, незважаючи на численні «высочайшие» заборони, продовжувала бути, становила для імперії значно більшу загрозу, аніж будь–який зовнішній ворог. Жива українська мова впливала на формування психіки у її носіїв, сприяла відродженню української самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлику масу «малоросійських підданих» в український народ, природним прагненням якого стане нестримний потяг до волі, перед яким не здатні встояти і найміцніші мури «тюрми народів». Це не давало спокою кремлівським зверхникам усіх мастей, висушувало їм серця денно і нощно. До того ж і українська мова, і її творець та носій український народ існували задовго до утворення як російської (попервах — московської) держави, так і самого російського етносу — від часів Київської Русі.
Взагалі, необхідно чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то цілком різні речі. Як наголошував іще академік А. Кримський (1922. — с. 114), «літературною мовою для південної Руси зробилася чужа, церковнослов’янська… Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря–русина (в іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі «нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з–попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно–руської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокнязівській державі» і що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє». — М. Л.)». Тобто лише внаслідок недогляду писаря в офіційну мову рукопису зрідка «вдиралися» звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення.
Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела XI ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові, не обмежувалося. Так, А. Кримський (згад. пр.) серед «найголовніших ознак південноруської мови, що їх видко з пам’яток XI ст.», зокрема називає такі: широке вживання «улюблених для сьогочасних українців» чоловічих імен на –о (Синько в угоді Ігоря з греками 945 року, Петро, Пауло — в Ізборнику 1073 року, Марко Печерникъ у Києво–Печерському монастирі, Василько та дядько — у Начальному літописі); збережена українцями дотепер клична форма (дівко! чоловіче! коню!); утворення давального та місцевого відмінків однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, в кожусі); збереження давального відмінка на –ові (чоловікові); закінчення 3–ї особи теперішнього часу на –ть, яке сягає своїм корінням у сиву прадавнину (він носить, вони носять), зустрічається «на кожнісінькій сторінці геть–усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису» тощо. «Ми могли б подати значно довший реєстр особливостей південноруської мови, повитягавши їх з–попід кори книжної церковнослов’янської мови того часу, — наголошує видатний філолог. — Але й того, на що ми вказали, вистачить, щоб схарактеризувати київську та червоноруську мову з доби дітей Володимира Святого». Згодом цей «реєстр» розширять спадкоємці його студій у цій царині.
Так, згаданий палеограф С. Висоцький (1998. — с. 186–187) наголошує на частій появі серед київського епіграфічного матеріалу XI–XIII ст. «закінчень –ови, –єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Ставрови, Георгієви, Андреєви, Петрови, Борисови, Попови» (ці закінчення, що «найчастіше трапляються» саме в київських писемних пам’ятках, пізніше, зазначають дослідники, зосібна відомий російський мовознавець Ф. Філій, «поступово переміщуються на південь і зовсім зникають на півночі». — М. Л.). Висоцький звертає увагу й на досить добре поданому в епіграфіці Києва, особливо в графіті, кличному відмінку: «Стефане, Пантелеймоне, Фоко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відзначену дослідниками, зокрема В. Німчуком, «взаємодію живої київської мови зі старослов’янською» на монетах київських князів.
Глибокі дослідження «українізмів у “Повісті плинних літ”», здійснені професором кафедри російської історії Сімферопольського держуніверситету П. Гарчевим (Кримська світлиця. — 2000. — №№ 8–14), на думку автора, який навмисне використав «Лаврентіївський літописний збірник, складений у XIV ст. ченцями Нижнього Новгорода для місцевого князя», щоб повністю виключити можливість «внесення цих українізмів до “Повісті…” Нестора у XIV ст.», «безперечно, засвідчують існування розвиненої української мови (саме українська мова, зазначає П. Гарчев, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдревнішу слов’янську лексику». — М. Л.) та її носія в XI ст.».
А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі? На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця («жива мова півдня XI віку, — наголошує Агатангел Юхимович, — стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». — М. Л.). І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України», професор В. Щербаківський (1937. — с. 35): «…в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська, і ця слов’янська мова мусіла уже тоді бути одночасно і українською, бо ці племена залишилися на місці і до наших днів, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які дійшли до нас у майже незміненому вигляді від тих часів».
Тож не дивно, що А. Кримський та його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: багно, вежа, віття, гай, гілля, глечик, жито, лічба, оболонь, парубок, тулитися, ховатися тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодінської гіпотези (1973. — с. 111), «словниковий матеріал Київського літопису вирізняється вражаючою близькістю до сучасної малоруської [мови]… Приклади у нас в наявності: дяк Іоанн, великокняжий переписувач Ізборників 1073–го та 1076–го року, належав до київської інтелігенції, обертався серед великокняжого оточення, однак його мимовільні описки показують нам, що говорив він не по–спільноруськи, а по–київському». Та й деякі ознаки епіграфічних пам’яток Києва, зауважує їх дослідник С. Висодький (1998. — с. 190), «свідчать про прото–українські мовні особливості киян XI–XII ст.» Не помічають їх хіба що ті, хто просто не хоче цього бачити.
«Якби Нестор і продовжувачі його, київські літописці, були малоросіянами, то яким чином могло статися, щоб вони, пишучи на чужому, церковному наріччі, як припускалося дотепер, не зронили бодай подекуди якогось малоросійського слова, не вжили малоросійського звороту, не вставили якоїсь приказки чи утрималися від вигуку?» — дивувався М. Погодін (1872. — с. 1249). Про те, як було насправді з отим «не зронив», ми вже мали змогу переконатися. Але у не надто досвідченого у тонкощах цієї справи читача може виникнути закономірне питання: якщо, скажімо, у давньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти у давніх рукописах наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї «ятями»? Тим паче, що той же М. Погодін у своїх «Ответах на филологические письма М. А. Максимовича» (Русская Беседа. — 1856) загострює: коли «я не знаю по–малоросійськи, а літописи — Несторів і Київський — розумію вповні, значить, у них нема нічого малоросійського». Насправді давні літописи (до нас вони дійшли у пізніших переписах) були написані, звичайно ж, не російською як такою — вони значно старші за неї — а церковнослов’янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієї церковної мови і була створена російська писемність — звідси така їх схожість.
Тож, на відміну від українців, чия жива мова ще у сиву давнину проросла на загальнослов’янському мовному ґрунті, а відтак продовжувала розвиватись у певних історичних умовах, росіяни, як слушно підмітив академік П. Лавров (Труды… — 1930. — с. II–III), «особливо міцно збагатилися елементами церковнослов’янської мови (остання, повторимо висновок А. Кримського, була чужою для Русі. — М. Л.), позаяк, узявши її за книжну мову, нерозривно її з’єднали з рідним у своїй літературній мові». А тому, наголошував Лавров, «нема іншої слов’янської мови, в якій під сучасну пору залишилось стільки елементів старослов’янських (радше — церковнослов’янських. — М. Л.), як у російській».
Ще далі розпросторював царину поширення української мови російський мовознавець академік О. Шахматов (1899. — с. 338–339): «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до IX ст., зазначав він. — М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками, що ясно свідчать про правічну їх племенну єдиність». А відомий російський історик і етнограф XIX ст. І. Прижов (1869. — с. 17–18), говорячи про написаний церковнослов’янською — «з домішком руської» — мовою Галицько–Волинський літопис (до 1292 р.), «перейнятий справами однієї лише Південно–Західної Русі», наголошував, що, «за словами вчених — видавців літопису, в лексиці князів та інших осіб зберігся зразок чистої південно–руської (себто української. — М. Л.) мови».
І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове… ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски” (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець». Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».
Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».
Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю… — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії — не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича… — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».
Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу». — М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».
А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового] g на [фрикативне] h слід пов’язувати з мешканням у Карпатсько–Дунайському регіоні на початку середньовіччя антів», на мій погляд, зовсім не обумовлює отого категоричного «не може бути», позаяк українцям (чи, коли хочете, праукраїнцям) анти зовсім не чужі — чого, як ми вже мали нагоду переконатися, Сєдов не заперечує [до речі, Б. Рибаков, говорячи, що «Русь VI–VII століть… взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно–антському) русі на Дунай», свідчення чого «відобразились і в археологічному матеріалі… і в архаїчній топоніміці на лівобережжі Нижнього Дунаю від Видина до р. Серет» (1982. — с. 87), спирається саме на дослідження Е. Петровича, зокрема на його працю «Славяно–болгарская топонимика на территории Румынии», яка вийшла друком у Бухаресті 1958 р.].
Але сам Сєдов, посилаючись на В. Абаєва, котрий вважає, що «діалектні ознаки антського племінного утворення, такі як, наприклад, фрикативний [h], що розвинувся в частині наріч праслов’янської мови за умов ірано–слов’янської взаємодії, не обмежується українською територією, а поширений у ареалі сучасного слов’янського світу більш широко», доходить висновку, що «діалектні особливості антів жодним чином не можна вважати власне українськими» (втім, нагадаємо, О. Царук беззастережно зараховує українську мову саме до антської підгрупи слов’янських мов). Та, на думку самого Абаєва, зовсім не виключається можливість розповсюдження фрикативного [h] поза межами України, скажімо, наприклад, «чеська і словацька мови були охоплені цією ізоглосою ще тоді, коли пращури чехів і словаків були розселені східніше теперішньої території й мешкали “у безпосередньому сусідстві з предками українців”» (цитовано за кн.: Царук, 1998. — с. 140). Однак Сєдов, визнаючи (1999. — с. 271), що «корені північноукраїнських говорів перебувають у празько–корчацькому угрупованні ранньосередньовічного слов’янства і у наступному історичному його розвитку», все ж вважає, що «розповсюдження північноукраїнських говорів на регіони Дніпровського лівобережжя, ймовірно, належить вже до XIV–XVI ст.» А зрештою, робить цілком передбачуваний глобальний підсумок (там само. — с. 285): «з усього сказаного аж ніяк не випливає висновок про початок становлення українського етносу в 1–му тис. н. д.». І знову виникає те саме запитання…
Як слушно зауважував майже півтора століття тому К. Кавелін (1897. — с. 586), багатьма дослідниками російської історії запитання формулюються «навмисне так, щоб отримати бажану відповідь», однак «такі відповіді — ще не історія, не істина», позаяк «з них пізнається не те, що було, а те, чого домагався, що хотів бачити історик»…
Та що вже там україноненависники Валуев чи Бєлінський — від них годі й очікувати іншого підходу — навіть «родоначальник рад. літератури» (УСЕС. — 1988) М. Горький у своєму листі українському письменникові О. Слісаренкові від 07.05.1926 р. з Капрі наголошував, що і «за старого режиму… протестував проти таких явищ», тобто щоб «зробити… українське наріччя… “мовою”» (Сергійчук. Вашу «Мать»… — 1992).
При цьому добродій Пешков також обурювався тим, що цим нібито ще й «пригноблюють тих великоросів, які опинилися у меншості на теренах розповсюдження даного наріччя». На те Слісаренко, зокрема, заперечив, що хоча «відроджувана пролетарська Україна» і «зажадала від надміру пихатого російського чиновництва, міщанства та інтелігенції поваги до своєї культури та мови», та, однак, «змусити нахабу поважати господаря країни ще не означає пригноблювати цього нахабу». І оце «господар», в розумінні український народ, і «країна», в розумінні Україна, та й прозорий натяк щодо «нахаби» — усе це ще трагічно відгикнеться Слісаренкові: уже через два роки, приїхавши до Харкова на зустріч із місцевими письменниками, М. Горький раптом — ні сіло, ні впало — «охарактеризував Олексу Слісаренка… шовіністом»; невдовзі ж кривавий 1937 рік назавжди зупинить палке серце цього патріота рідної землі. Та й доля патріарха червоного російського письменства позначена не меншим трагізмом, особливо останні роки так званого радянського періоду його життя…
Цей сповнений великодержавного шовінізму лист Горького обурить і М. Хвильового, який у памфлеті «Україна чи Малоросія», надрукованому в тому ж таки 1926 р., зокреманапише (1995. — с. 740): «Навіть в авторові “Буревестника”, навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль “совести земли русской”, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й “собиратель земли русской” для земли русской».
Та не будемо ворушити старе — давайте–но, використовуючи спортивну термінологію, подивимося, наприклад, результат проходження цієї випробувальної «траси» відомим сучасним російським мислителем Г. Федотовим (1991. — т. 1. — с. 249–250): «Проблема України є найважчою з ряду національних проблем майбутньої Росії. Не розв’язати її — значить загинути, тобто перестати бути Росією. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі зародження нової української свідомості, по суті, нової нації. Вона ще не народилася, і її доля ще не визначена. Убити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості. Південноруське (малоруське) плем’я було першим творцем російської держави, заклало основи нашої культури і само себе завжди називало руським. Наполягаючи на цьому, ми, росіяни, правильніше виражаємо історичну ідею українофільства, ніж сучасні самостійники, що зраджують свій народ». Нинішні прихильники «єдності слов’янських народів» теж переконані, що «амбіційна», на їх погляд, «лексика “самостийности” — це не істинна мова народного буття» (Россия на пороге… — 1996. — с. 42). Російський шовініст завжди був певен, що саме він «правильніше», ніж ми самі, виражає наші потреби — нічого, як бачимо, не змінилося й нині…
Такої ж, по суті валуєвської, позиції щодо всього українського дотримувалися і найвищі московські бонзи брежнєвського «розливу» — про це пише у своїх спогадах колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (3 політбюрівського… — 1996). Так, на засіданні Президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 р. «добалакалися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською мовою… І взагалі, дійшли деякі до того, що оголосили українську мову викривленою російською мовою. В усьому цьому, — наголошує Петро Юхимович, — виявлявся найоскаженіліший шовінізм». І це зовсім не було якимось там поодиноким випадком. Зокрема, на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 березня 1972 р., під час якого Шелеста різко критикували за те, що «не було вжито рішучих заходів щодо “трактату” Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”», Соломенцев у своєму виступі наголосив, що «на Україні багато вивісок та оголошень на українській мові. А чим вона відрізняється від російської? Тільки спотворенням останньої. Тож навіщо це робити ?» Ще більше «нерозуміння» висловив Косигін: «Незрозуміло, чому на Україні в школах повинні вивчати українську мову?» Для багатьох «знавців» подібного штибу це «незрозуміло» ще й сьогодні — і не лише в Москві.
Що ж, можливо, на думку «високоосвічених» партійних бонз — дійсно, «тільки». Але дослідження мовознавців, навпаки, свідчать про те, що ці дві мови завжди — ще від найдавнішого періоду свого самостійного розвитку — «виступали як дві найбільш віддалені», ба більше — «генетично різні». І то настільки, що навіть «важко припустити, що колись ці дві мови могли мати спільну прамову, настільки в них відмінні закономірності артикуляції звуків» (Царук, 1998. — с. 111, 127, 146). А от щодо «спотворення», то тут якраз навпаки — саме українську мову увесь час намагалися «підігнати» під російську, розглядаючи її лише «як джерело реконструкції давніх діалектних утворень російської мови». Тож більшість тих форм української мови, що «не знаходили відповідників у російській, оголошувалися регіональними”, або “діалектними”». Таке «підлегле» становище української мови, наголошує дослідник (там само. — с. 114–115), «призвело до невиправданої фіксації (зокрема, В. Далем, М. Фасмером) її прадавніх оригінальних форм як діалектних утворень» російської мови, «якій ці форми не були генетично властивими (цьому сприяла також численна група українізмів у південно–західних російських говорах)».
А панівна концепція «генетично споріднених східнослов’янських наріч» невідворотно призвела «до викривлення історії української мови». Найяскравіше це виявилося при укладанні 6–томного «Етимологічного словника української мови» (ЕСУМ. — К., 1982–1989). Виходячи саме з таких засадничих принципів, його автори обов’язково супроводжували українські лексеми найперше російськими прикладами — навіть тоді, коли їх семантика чи фонетичний вигляд були «менш точними, ніж у білоруських чи західнослов’янських відповідників. Пор.: мешкати “жити, проживати”… рос. мешкать “гаятися”, блр. мъшкаць “проживати”, польськ. mieszkać — “перебувати, жити”; застар. “гаятися” (ЕСУМ III: 455); до укр. журити(ся) першим подано рос. журить “ганити” і лише потім білоруський аналог журьщца із тотожною з українським номеном семантикою “сумувати” (ЕСУМ II: 210); до укр. гулякати основними аналогіями виявляються рос. і блр. улюлюкать, хоча, зокрема, чеська мова володіє абсолютним відповідником українській формі — hulakati (ЕСУМ I: 617); до укр. гарувати — рос. ухариться, пор. блр. гараваць, польськ. harować, чеськ. harovaf та ін.» (там само. — с. 189–191). У своєму ретельному вишукуванні — переважно в російських говірках — відповідників українських форм, наголошує О. Царук, «українські етимологи явно передали куті меду», фактично знецінюючи оригінальність власної мови, її самобутність.
Але так було не завжди. Московській владі довелося докласти значних зусиль, аби схилити українських лінгвістів до «лінії партії», спрямованої на неухильне російщення української мови. Ось, наприклад, якою розгромною статтею розродилася «Правда» на появу в Києві академічного видання «Російсько–українського словника», що, на думку головного рупора більшовицького режиму, став «характерною ілюстрацією зрадницької діяльності» українських націоналістів (Кошевой, 1937). Орган ЦК ВКП(б) аж до нікуди розпікало те, як «націоналісти–лексикологи» замість того, щоб віддати перевагу словам, «вживаним у російській мові», навпаки, всіляко намагаються «вводити обов’язково “свої”». Останні неспроста взяті в лапки, оскільки введенням, скажімо, таких слів, як «керувати» (замість кальки з російського «управлять»), «наймит» — у той час як «Правда» переконана, що «необхідно вживати слово “батрак”, “крамар”» (замість «торгаш» — від цього «слабшає викривальна гострота цього слова»), не кажучи вже про «такі перли, як “брухт” (лом), “брила” (глыба), “безладдя” (анархия)» тощо, на думку «центрального органу», «нахабно ігнорується жива практика української мови». А вже пропозиція «відміняти» (російське «склонять») слова «бюро», «депо», «кіно», «пальто» — «як це приписувалось і скрипниківським правописом» — взагалі, ніщо інше, як «найбрутальніша вульгаризація морфології», намагання «розірвати живий, кровний зв’язок культур українського й російського народів…»
Штучність притягання за вуха цієї російсько–української мовної «спорідненості» можна довести навіть в оперті на дослідження російських вчених, котрих дуже важко запідозрити у проповідуванні відрубності української мови (Царук, 1998. — с. 189–196). Так, наприклад, «укр. вирій супроводжується насамперед рос. ирий (ЕСУМ І: 380)», коли ж звернутися до розвідок російського лінгвіста Ф. Філіна (1972. — с. 529–530), то «знайдемо цікавий і чіткий коментар: «В. І. Даль образно розкриває значення південного (? — О. Ц.) і українського слова: “Якийсь казковий, загадковий край…” На російській території поки що відмічене рідке курське вырей “жаворонок”. В етимологічному словнику Ф. Міклошича слово реєструється з позначкою “укр.” (96) і хоча зустрічається ще й у польській мові (waraj), однак, очевидно, повинно вважатися унікальним лексичним маркером української мови, в якій воно засвідчується ще з часів “южанина Владимира Мономаха”».
Аналогічні підходи притаманні й укладачам «Этимологического словаря славянских языков» (М.: Наука, 1982–1994. — Вып. 1–21): навіть тоді, коли українське походження слова є майже незаперечним, зазначає О. Царук, «етимологи прагнуть шукати інший шлях його появи в російській мові або, що значно простіше, надають цьому утворенню статусу власного “південного” діалектизму». Так, скажімо, російське діалектне «мацать» оголошено «вірогідно, полонізмом» (ЗССЯ17:111)», а про український мовний відповідник цієї форми — ані слова. Навіть якщо «застаріле польськ. łynąć в етимологічних коментарях супроводжується ремаркою «з укр.», то вже «рос. регіональне линуть — “хлинуть”, ніяких позначок про запозичення з української мови не має (ЗССЯ 17:35)». За такої практики до розряду полонізмів потрапляють навіть ті слова, «які за своїм наддіалектним просторічним характером, емоційною забарвленістю опираються тому…»
Подібна однобокість подання впливів польської мови на українську викликає заперечення навіть у польських лінгвістів. Так, сучасна польська дослідниця Д. Будняк, аналізуючи функціонування в слов’янських мовах ряду лексем, які «традиційно розглядаються на українському ґрунті як запозичення з польської мови», дійшла висновку, що насправді має місце зворотне засвоєння. «Ретельний аналіз чотирьох слів — хвиля, кохати, мова, квіт, — зазначає Д. Будняк, — привів нас до несподіваних з точки зору традиційного лінгвістичного розуміння результатів. А разом з тим… була виявлена довільність підходу, практикованого щодо української мови, який примушував у кожній українсько–польській зустрічі слів, що не знаходили паралелі в російській літературній мові, бачити полонізм (виділено нами. — О. Ц.)». Та «особливо прикро», наголошує О. Царук, «коли на псевдоросійській питомій лексиці вибудовуються праслов’янські реконструкції типу brexunъ — лише на підставі рос. («русск.») брехун [Варбот 1984:197], хоча мотивуюче дієслово при українсько–російському зіставленні визнається характерним переважно для української мови». І взагалі, як визнає Ф. Філін (1972. — с. 590), «у величезній масі оригінальних північноруських пам’яток слово брехати… не зустрілося». Зайве й казати, що наведені тут — як, зрештою, й у ґрунтовній монографії О. Царука в цілому — приклади є лише маленькою дрібкою від тих «перлів», якими так рясно напхані згадані багатотомні наукові видання…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
