РУЙНАЦІЯ МІФІВ
Україна тривалий жила за сценарієм російських авторів-шовіністів. Результати міфотворчої роботи, яка проводилась століттями по відношенню до українців сьогодні можна побачити і сьогодні в часи вже незалежності.
Редакцією сайту Onview вирішено започаткувати серію публікацій «Руйнація міфів» з метою висвітлення найбільших міфів нав’язаних нам ззовні. В основу публікацій лягли роботи відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.
«Третій Рим» і Москва: фальсифікація родоводу
Думка про те, як «облагородити» свій родовід, замішаний переважно на угро–фінській та татарській крові, мабуть, сушила мозок не одному московському князеві. Тож і хапалися то за так звану «шапку Мономаха», то за двоголове візантійське чудисько, то додавали «голубої» (з часом — усе більше) крові європейських монархів. Аж доки не «осінило» проголосити себе — через присвоєну києво–візантійську спадковість — нащадками римських імператорів, а Москву — ніяк не менше — третім (і останнім, бо втішали себе думкою, що «четвертому не бути») Римом.
[Як визнають і московські історики, жодного стосунку до Мономаха цей узвичаєний символ нібито високого (візантійського!) походження московської монархічної династії не має. Насправді, як зазначає в журналі «Родина» доктор історичних наук Є. Анісімов (1989), «знаменита “шапка Мономаха”» є «дорогоцінною тюбетейкою золотоординської роботи». Останню московський князь Іван І, прозваний Калитою, «одержав (замість тридцяти срібняків. — М. Л.) із рук свого покровителя золотоординського хана» (Логвин, 1997) за те, що сам зголосився покарати непокірних і «лютував безмірно», придушуючи повсталу 1327 року супроти татарської неволі давню суперницю Москви великокняжу Твер та інші землі, які, на заклик великого князя Олександра «боронити Рурську землю», піднялися «на татар». «Всю землю Русскую положиша пусту», — наводить слова літописця В. Ключевський, який досить детально описував «уміння московських князів користатися обставинами» (1908. — с. 17–23). За виявлену відданість Золотій Орді Калита отримає не лише омріяний ярлик на велике княжіння, а й виключне право на здирство з інших князівств данини для Орди (і ніхто в Москві ні тоді, ані пізніше й не подумав накласти на цього безжального нищителя Руської землі церковне прокляття або затаврувати його зрадником, як, скажімо, Мазепу).
Ось у такий спосіб — підступністю, обманом, зрадою, пролитою кров’ю родаків — здійснювала Москва сумнозвісне «збирання» земель. «Я не пишаюся, що я росіянин, — наголошував у листі Б. Маркевичу 26 квітня 1869 р. О. К. Толстой (1964. — т. 4. — с. 281), — я скоряюся цьому становищу (виділено О. Т. — М. Л.). І коли я думаю… про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще більш ганебної, ніж самі монголи, мені хочеться кинутися на землю й качатись у відчаї від того у що ми зробили…»
А в якості коронаційного вінця шапку (для цього тюбетейку доповнили хрестом і опушили соболем) вперше було використано великим князем московським Іваном III для коронування свого спадкоємця. Нею ж коронувався перший московський цар Іван IV Грозний та його наступники — аж до першого російського царя (з 1682 р.) Петра І, який у 1721 р. замінив її імператорською короною.
Цікавий огляд різноманітних версій щодо походження «шапки Мономаха» наводить знаний в Україні історик С. Кот (1997), зазначаючи, що «особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст.». Проте навіть тоді «переважна більшість дослідників критично ставились» до «візантійського» походження царського вінця, «у тому числі й Грушевський». Сюди ж, певно, можна віднести й дослідження, «в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не відразу визначилась як “шапка Мономаха”, будучи спочатку просто шапкою”… Саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство в 1498 р. Дмитра Івановича — онука Івана III». Натомість висувалися інші версії, зокрема «стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку (хан Золотої Орди в 1313–1342 рр. — М. Л.), а вже той подарував її Івану Калиті (Филимонов). Пізніше “шапку Мономаха” почали атрибувати як виріб середньоазійськоїроботи XIV ст. А з середини 40–хроків саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях». Однак історична цінність «шапки» не визнавалася ні Культурною Комісією, яка під час мирних переговорів між Українською державою та більшовицькою Росією в 1918 р. готувала «перелік історичних та культурних цінностей, що, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт–Петербурга», ані Паритетною комісією — «під час нового раунду переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну… наприкінці 20–х — на поч. 30–х років». Тому відповідь на запитання, чи потрібна Україні ця «шапка», переконаний цей історик, «може бути лише однозначною — ні» (там само).]
Щодо визначення часу «формулювання ідеї» — тут думки дослідників розбігаються, та більшість сходиться на тому, що «її автор — ігумен псковського Єлеазарового монастиря» Філотей, який «писав у 1520–1530 рр.» (Пашуто, 1982. — с. 61). Ця теорія, наголошує відомий російський історик Н. Чаєв, «набуває у XVI ст. найважливішого значення в царині внутрішньої політики Московського уряду… будучи спрямованою на обробку свідомості московського суспільства… В результаті суспільство внутрішні та зовнішні події в тодішній державі починає розглядати виключно з точок зору, накинених московськими ідеологами. В основі цих поглядів непорушне твердження, що Москва — то “богохранимий, преіменитий царствений град”, третій Рим, благочестям квітучий, єдине, з огляду на це, місце у всій “підсонячній”» (Оглоблин, 1951. — с. 6–10). Поступово ідея третього Риму стає національною теорією не лише Московської держави, а й Московської церкви, тож невдовзі, завдяки невпинній ідеологічній обробці, її цілком поділяли й «широкі верстви московської людности», зазначає О. Оглоблин.
Та майже завжди знаходилися в Росії — хай і поодинокі — непересічні особистості, які насмілювалися виступати проти шовіністичних стереотипів. Ось як різко виступив проти ідеї «богообраності», що стала національною теорією росіян, видатний російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (Идолы… — с. 362): «Проголосили себе народом святим (“російському народові, як стародавньому Ізраїлю, ввірені слова Божі. Він виразник і хранитель істинного християнства. У нього істинне богопізнання, у нього віра істинна, у нього сама істина”, — наводить Володимир Сергійович виступ одного із «наших шановних пастирів церкви». — М. Л.), богообраним і богоносним, а потім в ім’я всього цього почали проповідувати (на щастя, не надто успішно) таку політику, яка не лише святим і богоносцям, а й звичайним смертним жодної честі не робить». Чи не те ж бачимо й у сьогоднішній політиці Росії?
І нині зрослі на ґрунті свого месіанського призначення росіяни схильні надавати особливості усьому, що їх бодай якось зачіпає, оскільки, як наголошує у листі, опублікованому московським тижневиком «Аргументы и факты», росіянин С. Тетерін (1992), «привчені», що саме до них «усюди повинні прислухатися», саме їх «всюди повинні поважати», саме під них «усі повинні підлаштовуватися». А тому не дивно, що і в такому питанні, як відносини з Україною, «російські політики» узвичаєно «сплять і бачать Україну керованою» (Михайлов, 1993). Та не лише Україні впадає в око посилювана останнім часом безпардонність не тільки російських ЗМІ, цього, за влучним висловом М. Фішбейна, «королівства кривих дзеркал», а й державної політики Росії взагалі.
Ось і американці, свого часу добряче налякані зловісною тінню В. Жириновського і, здавалося б, готові «не помічати» будь–яких вибриків офіційного Кремля, під час переговорів у Вашингтоні Президента США Б. Клінтона та Прем’єр–Міністра Ізраїлю І. Рабина з питань врегулювання близькосхідного конфлікту побачили нарешті, як відзначають «Известия», «інший образ Росії. То був образ країни, яка безцеремонно і егоїстично вторгається у делікатну матерію близькосхідного врегулювання» (Надеин, 1994). Та хіба тільки туди? Скидається нате, що така поведінка взагалі є одним з найхарактерніших, як полюбляли свого часу приказувати — на іншу, правда, адресу — професійні марксисти, «родимчиків» Росії…
Зрозуміло, що великоросійській свідомості, віками виплеканій на зверхності всього великоросійського, на «обраності» та «месіанському покликанні» Росії, обґрунтовано скритикованих істориком М. Брайчевським ще в 60–ті роки, важко примиритися із втратою своїх керівних позицій у колишньому «союзі». Звичайно, дехто може заперечити, що, мовляв, відносно царської Росії з цим можна б і погодитися. Справді, як заперечиш, скажімо, пріснопам’ятний столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р., що вимагав не дозволяти спілок «чужорідних, в тому числі українських та єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей» (Коваленко. Грозит ли… — 1992), оскільки «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)? Пізніше це йому навіть у заслугу ставили, мовляв, тільки Столипіну вистачило сміливості сказати вголос те, про що всі давно знали (про те, що розповсюджене твердження відносно того, нібито в Російській імперії «не було правлячої нації», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, зокрема, переконливо доводить у згаданій статті, надрукованій у московській «Столице», В. Коваленко). А от що стосується колишнього СРСР, то в ньому, як відомо, всі республіки нібито були рівноправними, як зараз модно висловлюватися, суб’єктами, а народи — братами. То до чого мова про якусь там нібито керівну роль російського народу?
Цілком ймовірно, що подібне припущення багатьма колишніми радянськими людьми, а надто самими росіянами, буде сприйняте як цілковите блюзнірство, безпідставний наклеп. Та воно й не дивно, адже ця страшна державна таємниця суворо оберігалася від стороннього ока, тобто від усіх, крім вузького кола особливо втаємничених. Та як не ховали, не берегли, однак те ретельно заховане «шило» несподівано, але рішуче виперло–таки з імперського мішка. ї не у вигляді пустопорожніх домислів якогось там маловідомого пішака, а цілком усвідомленою заявою фахівця чи, як тепер прийнято казати, експерта з подібних питань, котрий добре знає, про що говорить, — останнього Генсека ЦК КПРС, першого і останнього Президента колишнього Союзу РСР М. Горбачова, котрий у бесіді з головним редактором «Российской газеты» В. Логуновим, опублікованій 19 серпня 1993 року, заявив буквально таке: «У Конституції (тут мається на увазі Конституція колишнього Союзу. — М. Л.) записано, що вони (колишні союзні республіки. — М. Л.) — суверенні держави. Але ж то абсолютна політична демагогія! Адже багато в чому республіки залишалися безправними». І далі: «Тож нема чого тут хитрувати й лукавити. СРСР — легітимна, конст итуйована форма визнання всіма народами Союзу керуючої ролі Росії…» (Горбачев, 1993).
Та, зрештою, нічого нового у цьому «одкровенні» нема — ще Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. відомий тост «за здоров’я російського народу», називав його «керівним народом» та «керівною силою Радянського Союзу», щоправда, останню чесноту — разом із «розумом, честю» і навіть «совістю» всієї ленінсько–сталінської «епохи» — перебере вірна його пам’яті ВКП(б) — КПРС. Тож всі, хто у той чи інший спосіб тягне Україну назад до інтегрування у так званий Союз, мали б, не лукавлячи, сказати, що знову прагнуть віддати її під любу їм «високу руку» Москви, нового «батька й учителя всіх народів»…
Про те, що це мало місце на практиці, багато хто здогадувався, ба більше — відчув на собі, але стосовно твердження, що всі народи конституційно визнали, то це вже, даруйте, занадто! Та й де ж той надтаємний документ, в якому цей історичний акт зафіксовано — чи він так само загадково зник, як, наприклад, статті Переяславської угоди? Та справа, зрештою, не в документі, а в тім, що такий стан речей існував насправді, а росіяни дійсно до цього привчені всім розвитком своєї історії. Навіть більшовицька «Правда» визнає (Степанов, 1993), що саме «чимало росіян… відчули, як багато вони втратили з розвалом Радянського Союзу». Це певною мірою пояснює ту, парадоксальну на перший погляд, обставину, чому Росія, ремствуючи на те, що саме на її плечі припадав основний тягар «союзної» ноші, одночасно вдається до будь–яких заходів, аби тільки змусити колишні республіки до об’єднання в новий «союз».
Аналогічного висновку доходить і «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» (Імперська Росія, 1996): «Відсутність імперії та статусу наддержави мучить багатьох росіян», оскільки «майже за одну ніч росіяни в таких державах, як Литва, Естонія та Узбекистан, перетворилися із привілейованої та захищеної еліти на меншість, яку зневажають». На думку незалежного російського депутата К. Борового, «божевільні заяви Державної думи», котрими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, то і є саме «результат постімперського мислення», обумовленого тим, що «у свідомості громадян Росії живе відчуття великої Росії». І, на жаль, саме по собі «це не минеться, це необхідно людям пояснювати» (Безгинекая, 1996). Але й за таких умов сподіватися на радикальні зміни у цьому здеформованому мисленні — марна справа, бо для цього, як переконаний К. Боровий, бодай «одне покоління має просто змінитися», аби врешті–решт «зникла оця домінуюча ментальність», яка, за висловом Г. Федотова, «спотворює духовне обличчя» російського народу.
Говорячи про вкрай спрощений світогляд «русского человека», Г. Федотов додає (1991. — т. 2. — с. 285): «Він ближче до москвича своєю гордою національною свідомістю, його країна єдино православна, єдино соціалістична — перша у світі: третій Рим. Він з презирством дивиться на решту… світу».
Та будь–яка критика дуже слабо — і то ненадовго — здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника. Тож мав цілковиту рацію М. Хвильовий, коли у памфлеті «Україна чи Малоросія?» ще 70 років тому дійшов невтішного висновку (1995, с. 738), що «хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському». На жаль, за час, що минув із тих пір, мало що змінилося: для них і досі історія України — то лише «киевский период» у історії їхнього «Отечества» (Современная… — 1995. — с. 79). І саме продовження «недалекоглядної лінії Москви на відтворення імперії з чорного ходу, — вважає відомий московський оглядач М. Стуруа (1995), — штовхає численні країни СНД в обійми Заходу, змушуючи їх іти у стосунках із Заходом значно далі розумної необхідності», відповідно скорочуючи обсяг стосунків із Росією.
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
