Напередодні у межах European Festival: Ukrainian Spring в Стокгольмі презентували документальний фільм “Справа артиста. Сергій Лифар”, присвячений зірці французького балету родом з Києва. Як стрічку сприйняла закордонна публіка — враженнями ділиться авторка фільму Анна Лодигіна.
“Яким був Серж Лифар, можете сформулювати одним реченням?” — звертається на початку дискусії до команди стрічки програмний директор шведського суспільного мовника SVT Culture і Scene Мартін Вордштедт, який модерував розмову перед показом. Поки колеги відповідають про те, що він був сильною особистістю, яка змінила французький балет, та які непрості вибори йому доводилося робити, я маю одну хвилину, щоб зібрати думки в одне речення, але не виходить. Я досі не розумію, як нам вдалося вмістити масштаб особистості Лифаря у півтори години екранного часу, бо вважаю його біографію вартою багатосерійного пригодницького драматичного серіалу, тому як вмістити його тепер в одне речення — не знаю.
Будь-яка характеристика — очільник балетної трупи Паризької опери протягом 30 років, біженець без громадянства та реформатор французького балету, талановитий менеджер, якому вдалося зберегти театр під час німецької окупації ціною власної репутації, один з найвідоміших киян світу, якого десятиліттями вважали російським танцівником і водночас совєти не допускали його ні на українську, ні на російську сцени, центральна фігура мистецького світу Парижа нарівні з Коко Шанель, Пабло Пікассо, Артуром Онеґґером та іншими, з якими співпрацював, — усе це все одно цілком не описує Лифаря. Водночас просте запитання про те, яким він був, нагадує про початок роботи над кіно, коли ми вагалися, яка саме історія про нього найважливіша сьогодні і потребує висвітлення.
Тоді поштовхом для створення стрічки стала зйомка телеепізоду про Лифаря в Паризькій опері. Зачаровану біографією балетмейстера, мене здивувало, що в інституції, яку він реформував і очолював так довго, фактично нічого про нього не нагадує, а працівники театру уникають говорити про його внесок у французький балет. Зустріч у передмісті Парижа з його учнями, Аттіліо Лабісом та Крістін Влассі, багато прояснила: стало очевидно, що французи досі не змогли цілком пробачити Лифарю роботу в театрі під час окупації, попри те, що звинувачення у колабораціонізмі під час післявоєнного розслідування з нього були зняті.
Чи справді Лифар співпрацював з Гітлером — так починався перший синопсис майбутнього документального фільму, який в процесі роботи з архівами та у розмовах з українськими та французькими експертами трансформувався в інше: які вибори довелося робити Лифарю, біженцю без громадянства, українцю за походженням, затиснутому між двома диктатурами — німецькою та радянською.
РЕКЛАМА:
Нам хотілося пояснити європейській аудиторії, насамперед французам, історичний бекграунд країни, з якої приїхав до них Лифар. Без цього неможливо зрозуміти будь-які його подальші мотиви й вчинки. А українській — донести, чим саме відзначився балетмейстер так далеко від своєї Батьківщини, до якої хотів повернутися усе життя, і чому для нас важливо повернути сьогодні хоча б його творчий спадок, який перебуває під загрозою зникнення — мова саме про балети хореографа.
Публічна дискусія у день презентації стрічки “Справа Артиста. Сергій Лифар”
Серед 280 вистав, які Лифар поставив за життя, лише одну сьогодні час від часу ставлять на різних сценах світу. Вона називається “Сюїта в білому”. Коли команда кіно дізналася, що у квітні 2026 року у Королівській опері Стокгольма, на батьківщині дружини Лифаря, Ліллан, відбудеться її прем’єра, виникла ідея показати стрічку саме там. Шведська публіка, яка подивиться її, може потім поглибити свій досвід та подивитися виставу, чого позбавлені ми самі.
Коли проводиш місяці в роботі над сценарієм, як ми зі співсценаристкою Ніною Захоженко, або в монтажі, як режисерка кіно Марія Головацька, матеріал приїдається, і тут важливо не загубити й протягнути усі ниточки-сенси, які були від початку закладені в історію. Тому від перших секунд стрічки на великому екрані кінотеатру Kulturhuset кожна з нас, напевно, вчергове намагалася зі свого боку оцінити, чи все вдалося.
Так сталося, що я сиділа поруч з послом Франції у Швеції Тьєррі Карльє, тому одночасно стежила за його реакціями. Але ніщо не видавало його вражень. Натомість праворуч через одне місце разом з дружиною стрічку дивився співорганізатор European Festival: Ukrainian Spring, на якому відбувся показ, колишній голова Королівського Стокгольмського філармонічного оркестру Петер Ерікссон. Як і мене, коли я щоразу дивлюся, його теж вразили архівні кадри, на яких совєти, відступаючи, підривають Хрещатик під час Другої світової війни. У мене ком в горлі викликає пряма паралель з тим, що відбувається в Україні сьогодні, Петер же бачить ці кадри вперше, як і більшість глядачів у залі. Саме такі візуальні свідчення епохи допомогли доповнити історію Лифаря, і це явно відчувається вже з дистанції роботи над стрічкою.
“Робота з архівами — це завжди складний і тривалий процес: пошук потрібних фондів, робота з каталогами, комунікація з архівними інституціями та погодження прав на використання матеріалів”, — каже після прем’єри Катерина Ласкарі, генеральна продюсерка та співзасновниця SPACE Production, яка допомагала отримати ексклюзивні кадри, що в Україні будуть показані вперше.
“У межах цього проєкту вдалося отримати матеріали з низки французьких архівів та колекцій, зокрема Préfecture de police de Paris, Archives nationales de France, Institut national de l’audiovisuel, Gallica та Roger-Viollet photographic agency та інших”.
Гості події на презентації стрічки
Це справді один із небагатьох фільмів про Лифаря, де вдалося зібрати таку широку палітру українських та міжнародних архівних джерел. Але чи вдалося нам розказати історію балетмейстера? Враховуючи, що ми сиділи поруч, першим ділиться зі мною враженнями посол Франції: “Ви маєте показати цю стрічку в Парижі. Чи маєте у планах дистрибуцію там?” Я видихнула. Звісно, ми хочемо показати стрічку у Франції, але шлях до французьких кінотеатрів чи телеканалів ще попереду. За словами пана посла, кіно дає зовсім інший погляд на Лифаря, його походження та особливо роль під час окупації Парижа, тому французи мають це побачити.
Разом з Петером Ерікссоном думками про кіно ділиться координаторка міжнародної співпраці Національного архіву Швеції Йоганна Фріс Маркевич: “Як довго ви працювали над стрічкою? Це очевидно була дуже складна робота”. Дослідження тривало два з половиною роки, робота над кіно — півтора. Переглядаючи стрічку, нам самим складно повірити, як нам вдалося скласти цей непростий пазл. Водночас глядачі відзначають візуальну мову кіно, створену режисеркою Марією Головацькою, яка допомагає встановити емоційний зв’язок з головним героєм.
“Ви, напевно, самі не розумієте, що зробили”, — каже директорка Українського інституту в Швеції та художня керівниця фестивалю Наталія Пасічник. На її думку, Лифар — це один з найяскравіших прикладів для іноземців зрозуміти, що таке українська ідентичність і які складні вибори доводилося українцям робити під час окупації України Радянським Союзом. Втім, з нею не погоджується посолка України в Швеції Світлана Заліщук, яка не побачила на екрані достатньо підтверджень того, що Лифар ідентифікував себе українцем. Дискусія щодо цього після кіно тривала настільки довго, що нас просив покинути приміщення охоронець кінотеатру. Водночас докори щодо непоказаних в кіно підтверджень самоідентифікації Лифаря, таких як фрагменти з деяких його листів, підтримка Сержем українського балету, напис на могилі, де за його власним бажанням написано, що він із Києва, — тепер гризуть мене зсередини. Можливо, треба було поступитися чимось заради них?
“Про що цей фільм для вас?” — питає наостанок Світлана Заліщук. Я спочатку замислююся, тому що в процесі роботи це змінювалося. “Але вочевидь у першу чергу для мене фільм про шлях Сергія Лифаря додому”, — відповідаю. Ця дорога для нього була дуже довгою, і хочеться, щоб нарешті закінчилася заслуженою увагою та повернутим спадком — поставленими балетами на сцені рідного Києва.
