“Люксевак” для поранених. Як пара бойових медиків полегшує шлях евакуації бійців

Якщо запитати Ігоря та Поліну про їхні головні захоплення, вони в унісон скажуть – подорожі.

До початку повномасштабного вторгнення мандрівки були основою насолодою їхнього життя.

Поліна кожне літо та зиму вирушала, зокрема, у спортивні походи в гори. Ігор сам водив людей у гори, багато подорожував автостопом – якось, наприклад, доїхав з Полтави до Пакистану.

Там, за кордоном, їх і застала “повномасштабка”: Ігор був у Штатах, а Поліна – у Бразилії. Однак вони обоє повернулись в Україну. Приєднались до батальйону “Госпітальєри”, стали бойовими медиками і рятували поранених військових. На ротації, в одному з запилюжених авто, вони познайомилися та згодом почали зустрічатися.

Добре розуміючи потреби медиків на евакуації, вони запустили майстерню, де переобладнують звичайні машини під якісні евакуаційні авто.

Ігор повторює, що ми живемо в історичні часи і що треба цінувати можливість зробити свій вклад у боротьбу зі світовим злом. Цим пара займається вже третій рік.

Ігор та Поліна розповіли “УП.Життя” про службу в “Госпітальєрах”, перші виїзди на евакуації, як їх змінила війна та чому в кожній їхній машині має бути “мінімальна душа” і качечка на торпеді.

Історія Поліни

Життя українців тепер діляться на “до та після” повномасштабного вторгнення.

У житті “до” Поліна не особливо цікавилася політикою. Дівчина працювала графічною дизайнеркою, ходила у гори та досліджувала цей світ у подорожах.

“Останні п’ять років до повномасштабки графік був такий: влітку я на два місяці йшла у гори. Ми з друзями ходили в спортивні походи у Казахстан, Киргизію, Таджикистан.

Восени працювала. І взимку, коли ставало холодніше, я знову виїжджала з друзями подорожувати”, – розповідає дівчина.

До повномасштабного вторгнення Поліна постійно мандрувала і відвідала багато країн

З особистого архіву Поліни

У лютому 2022-го Поліна разом з друзями перебувала у Бразилії. Новини про початок повномасштабної війни, пригадує, приголомшили.

“Відкриваю новини, а там несеться. Я пішла на пляж бігати, щоб прийти до тями. Згодом ми сіли з друзями говорити, що робити. Намагались шукати ініціативи, щоб допомагати Україні, але насправді у Бразилії майже нічого не було. Тоді ми вирішили повертатись”, – розповідає Поліна.

Спершу дівчина переїхала до Австрії, де займалась волонтерством. Однак тиснуло відчуття, що вона робить недостатньо.

Навесні 2022-го Поліна повернулась в Україну.

“Після приїзду я відчула, що мені в Україні стало морально легше. Було набагато менше провини, що я далеко. З’явилось розуміння: я можу робити щось корисне.

У мене було декілька знайомих у “Госпітальєрах”, які вже починали їздити на ротації. Я до них постійно стукалась і питала, як можна приєднатись. Мені сказали заповнити анкету на найближчий курс по тактичній медицині. Так я і зробила”, – пригадує Поліна.

У серпні 2022-го Поліна пройшла вишкіл у “Госпітальєрах”, після якого їй запропонували долучитись до батальйону.

Історія Ігоря

Ігоря та Поліну об’єднує дуже багато – зокрема, любов до подорожей та гір. У своєму житті “до” Ігор постійно мандрував, їздив автостопом та водив людей у походи в гори.

“Це були походи по Штатах, Пакистану, Туреччині, балканських країнах. До повномасштабки графік у мене був розписаний. Я планував похід на Гаваї та в Гренландію”, – пригадує він.

Фото з мандрівки Ігоря в Індію

З особистого архіву Ігоря

На момент лютого 2022-го Ігор перебував у Сан-Франциско, де разом з іншими вихідцями з країн східної Європи займався перевезеннями. Вони мешкали в одному гуртожитку.

До 24 лютого ситуація була наелектризована: багато хто слідкував за новинами про військові навчання росіян біля українських кордонів та переживав за рідних, які були в Україні.

Ігор теж переживав, але до кінця не вірив, що буде війна. Коли відкрив перші новини про російські атаки по Україні, каже, в голові була лише одна думка: таки почалося.

“Це були безсонні ночі. Всі слідкували за новинами, дзвонили родичам, були у паніці.

Ми жили у гуртожитку з вихідцями зокрема з Росії, то в нас з ними почались жорсткі “контри”, навіть бійки”, – пригадує Ігор.

Спершу українці виходили на мітинги у Сан-Франциско, однак Ігор не бачив від них особливого ефекту.

“Мітинги – це добре, але на той момент вони в Штатах мало що змінювали. Уваги до України було достатньо. Епіцентр подій був в Україні. Чим ближче ти до України – тим більше допомагаєш. Тим паче більшість моїх друзів, знайомих і родичів залишались в Україні. Так я вирішив повертатися”, – розповідає Ігор.

В Україні Ігор почав працювати фіксером для французької інформаційної агенції AFP. Знімав репортажі про російські воєнні злочини, українських військових, роботу на стабілізаційних пунктах, де медики рятували поранених.

Після літа 2023 року, коли після контрнаступу увага всього світу до України поступово почала йти на спад, він зрозумів – пора займатись чимось іншим. Так він подав анкету для участі у “Госпітальєрах”, пройшов вишкіл і став бойовим медиком.

“Коли я поїхав на першу ротацію і побачив перших поранених, я, пам’ятаю, був навіть у піднесеному настрої й думав: ось мій момент, щоб бути корисним, ефективним та виконати те, що робить реальний вплив”, – пригадує Ігор.

Саме на першій ротації Ігор познайомився з Поліною, яка на той час вже майже рік працювала на евакуації.

Поліна та Ігор разом працювали на евакуації поранених

З особистого архіву Ігоря та Поліни

“Люксевак” з лінолеумом та качечками на торпеді

Яка головна мета роботи медика, який працює на евакуації?

Надати пораненій людині допомогу, яка допоможе їй доїхати живою з точки А у точку Б (зазвичай точка Б – це стабілізаційний пункт). Важливим елементом ланцюжка у цій історії є евакуаційне авто.

“Коли я поїхав на свою першу ротацію, у нас була машина L200 – це пікап з відкритим кунгом (знімний кузов, що встановлюється на платформу пікапа). Ми клали поранених на дуже жорстку підлогу. Коли цей кунг відкритий, вся пилюка летить всередину авто. А ви розумієте, поранений має відкриті травми – при транспортуванні вони покриваються пилом та брудом.

У такій машині навіть просто сидіти незручно. Ти не можеш ні голову підняти, ні розправитись”, – пригадує Ігор.

Авто для евакуації пораненого має бути не просто зручним. Якщо у машині немає нормального світла, медики можуть не побачити усіх травм та поранень – а на етапі евакуації вкрай важливо зупинити крововтрату.

Через поранення та, як наслідок, втрату крові людина починає мерзнути. Її потрібно зігріти. Але це дуже складно зробити в непідготовленому авто, де немає автономного опалення – особливо вночі.

Після першої спільної ротації Поліна та Ігор тимчасово пересіли на інший евак, яким їздила парамедикиня Ірина Цибух “Чека”. Вона також виконувала завдання у складі “Госпітальєрів” і загинула 29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку.

Раніше Ірина разом зі своїм колегою Сергієм Борсуком повністю переобладнала евакуаційний автомобіль, щоб зробити його максимально зручним для транспортування поранених.

Коли Поліна та Ігор спробували працювати в такому авто, відчуття було приблизно таке ж, наче пересісти з механіки на автомат.

“Тоді ми побачили всі плюси переобладнаної машини, коли ти можеш нормально покласти пораненого, коли є тепло, світло, коли можна повісити розчини для інфузії, щоб вони не валялися.

Усі медики, які бачили цю машину, казали, що вона класна і що в ній все чудово продумано. Після такого досвіду ми розуміли, що більше не можемо поїхати на наступну ротацію з непідготовленою машиною”, – пригадує Ігор.

На хвилі натхнення Ігор та Поліна вирішили переобладнати власне авто. Досвіду в них не було жодного – опирались на рекомендації Сергія Борсука.

Ігор зізнається: насправді йому завжди було цікаво працювати руками, але до моменту переобладнання першого авто він міг похвалитись хіба вмінням складати Lego у дитинстві.

Тож до справи долучили друзів, які допомагали розібратись у тонкощах.

“Вони майже нічого не дозволяли нам робити, бо вважали, що ми нічого не вміємо. Тому ми просто стояли і казали, де що має бути, а вони все робили самостійно”, – сміється Поліна.

У своїй першій машині вони зробили автономне опалення, якісне освітлення, вивели розетки, зробили спеціальні кріплення для медичного обладнання та утеплили авто.

Атмосфера у цьому еваку була максимально домашня і затишна: на підлозі поклали лінолеум, а на торпеді прикріпили маленьку статуетку у вигляді качечки.

“Ми дуже сильно пишалися собою. Таких машин були одиниці. Ми вважали, що всі поранені потрапляють до нас майже як у люкс-евак”, – пригадує пара.

Перше авто, яке переобладнали Ігор та Поліна. Саме на ньому вони працювали на евакуації

З особистого архіву Ігоря та Поліни

У машинах має бути “мінімальна душа”

Ігоря та Поліну захопила ідея трансформування звичайного авто під зручний кейсевак – машину для евакуації поранених з лінії фронту. У той час вони паралельно вели Youtube-канал, де публікували відео з евакуації та збирали донати. Зібрані гроші вирішили використати на переобладнання двох авто.

“Ми залучали наших друзів, які приходили після роботи у вільний час попрацювати на годинку-дві. Один з них повністю розібрався в електроніці та зробив у цих двох машинах електрику.

Іноді ми тижнями чекали на якісь матеріали, наприклад, листи алюмінію. Поки їх не привозили, робота стояла”, – пригадує Поліна.

З багатьма нюансами доводилося розбиратись “з нуля”. Працювали й самі – доводилось виділяти на це вільні від ротацій тижні.

“Пам’ятаю, як ми фарбували багажник до 12 ночі, бо розуміли, що завтра його треба встановити. У такому графіку працювали два місяці”, – розповідає Поліна.

Два переобладнані авто, яким дали назви “Камінчик” та “Мандаринка”

З особистого архіву Ігоря та Поліни

Потихеньку вони почали розповідати про переобладнання кейсеваків іншим військовим частинам. Пояснювали, чому це не лише про комфорт, а й про якість надання послуг пораненим. Знайшли та орендували майстерню для переобладнання авто. Однак замовлень було не дуже багато.

Поштовх до активізації стався у вересні 2024-го – після удару росіян по Інституту зв’язку в Полтаві. Тоді Ігор написав колонку на “Українській правді” і закликав людей донатити – на турнікети і на переобладнання автомобілів. Люди відгукнулись, і на банці зібрали мільйон гривень.

Тоді ж стало зрозуміло, що майстерня – це не просто хобі чи додаткова зайнятість. Це справа, в яку потрібно вкладати сто відсотків часу.

У 2024-му Ігор та Поліна завершили свою співпрацю з батальйоном “Госпітальєри”, хоча досі періодично виїжджають на ротації як бойові медики від іншої організації.

Пара вирішила поставити на ноги майстерню, яку назвали Frame. Налагодила співпрацю з багатьма бізнесами, які спонсорують переобладнання авто. Наразі майстерня активно співпрацює, зокрема, з 3-ою штурмовою бригадою, якій переобладнали вже більше ніж десять еваків.

У переобладнаних кейсеваках є все необхідне, щоб якісно надати допомогу пораненому

Майстерні Frame

Станом на серпень у черзі на переобладнання 20 машин, які потрібно перетворити на якісні кейсеваки.

“У нас машини отримують нову місію. Подумайте: раніше у цих бусиках хтось їздив на пікнік, або у ній перевозили якісь матеріали, інструменти чи продукти.

А тут раз – і ця машина не просто перевозить товар, вона буквально допомагає рятувати поранених і виконує свою важливу частину роботи”, – ділиться Ігор.

За традицією, у майстерні досі кріплять на торпеду якісь фігурки – качечок з укулеле чи лисичок.

“Військові на це звертають увагу. Тому що в цій машині вже є своя “мінімальна” душа. Це не про те, що вона з заводу виїхала і що в ній все “згідно відповідно”.

Війна – вона про рутинні страждання. На війні ти постійно живеш у цій чорній атмосфері. А тут раптом бачиш таку качечку на еваці – і розумієш, що життя не таке чорне, як здається”, – зазначає Ігор.

Качечка з укулеле – маленький бонус до переобладнаного автомобіля

З особистого архіву Ігоря та Поліни

“Ми повинні не просто прожити життя, а долучитись до важливої справи”

Майстерня Frame починала роботу на волонтерських засадах. Згодом стало зрозуміло, що для стабільної роботи з потоком машин треба мати постійних працівників.

Частина з них – це ветерани. Їм комфортно бути між своїми та працювати на підтримку війська.

“Якось до нас прийшов ветеран, який воював у полтавській бригаді. Він літав на дронах, був у піхоті, тоді списався через поранення і працював у ветеранцентрі.

Якось він вирішив зайти в гості подивитись на нашу майстерню. А потім перейшов до нас зі словами: коли я роблю щось руками та бачу, що я допоміг зробити евак, який поїхав на війну, одразу видно користь від моєї праці”.

Ветеранам приємно, коли вони бачать свою тусовку. Тим більше, що майже всі з них отримували поранення і були евакуйовані. Вони самі розуміють нагальність питання евакуації”, – каже Ігор.

У майстерні працюють ветерани – для них це можливість бути у тусовці “своїх” та долучатись до безпосередньої допомоги війську

Майстерні Frame

Працюють у майстерні й цивільні, не дотичні до війська.

“Ми часто надсилаємо фото наших кейсеваків “в роботі” у спільний чат. Одного разу майстер, який зробив найбільшу кількість машин, побачив на фото свого знайомого, який, як виявилось, бойовий медик.

Думаю, тоді він насправді відчув, що ця війна наша суспільна. Що він тут, в Полтаві, зробив авто для евакуації, а десь там під умовною Кліщіївкою його далекий знайомий на цьому ж авто рятує пораненого”, – ділиться Ігор.

Саме можливість робити свій вклад у перемогу та спільну добру справу – це те, що найбільше надихає Ігоря працювати далі.

“Найкрутіші люди зараз на війні. Вони проходять через всі кола пекла. Але коли ти проходиш цей шлях разом з ними, стаєш частиною чогось величного, історичного, того, про що говоритимуть ще довго. Це історичні події.

Нам, українцям, дісталась унікальна історична можливість проявити себе у війні, яка кардинально впливає на життя мільйонів, і зробити свій вклад у спільну добру справу”, – переконує Ігор.

Повномасштабне вторгнення змінило їх обох та змусило переглянути цінності. Хоча бажання подорожувати нікуди не зникло, каже Поліна.

“Сподіваюсь, після війни я повернусь до подорожей. Але впевнена, мені далі хотітиметься робити щось важливе. Можливо, соціальні проєкти. Щось, що буде хоча б трішки впливати на світ та змінювати його у кращу сторону”, – каже вона.

Ігор додає – тепер хочеться не просто брати щось від світу, а й віддавати.

“Коли я мандрував, я переважно щось брав від цього світу. Хтось підвозив мене автостопом, хтось мені допомагав. Я використовував різні блага світу і віддавав мало натомість. А зараз у нас є чудова нагода віддати щось цьому світу назад. Це суперсильно мотивує”, – каже Ігор.

Майстерня працює завдяки донатам як від бізнесу, так і просто небайдужих людей. Фінансово підтримати її роботу можна за посиланням.

У майстерні звичайним машинам дають нову місію: допомагати рятувати поранених військових

Майстерні Frame