15 березня відбудеться 98-ма церемонія вручення премії Американської кіноакадемії. Попри очікувану номінацію “2000 метрів до Андріївки”, фільм Мстислава Чернова не потрапив у шортлист, проте у документальній категорії за статуетку змагатиметься “Mr. Nobody Against Putin” Девіда Боренштейна та Павла Таланкіна.
З цієї нагоди кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська розмірковує про політичну оптику “Оскара” в документальній категорії та аналізує проблемні патерни антивоєнного російського документального кіно.
Торік в друкованому числі Documentary Magazine вийшов есей про кризу нагород документального кіно. Стежачи за низкою “оскарівських” перемог – “Літо соулу” (2021), “Навальний” (2022), “20 днів у Маріуполі”(2023) – та прогнозованою на той момент перемогою “Немає іншої землі” (2024), автор рефлексує: “Що робить документальний фільм справді гідним? У сфері, де мистецтво так тісно перетинається з активізмом, престиж може зливатися з політикою, а визначення “найкращого” документального фільму часто буває таким же суб’єктивним, як і спірним”.
Сьогодні публіка, а разом із нею й ті, хто голосує, створюють певну ієрархію тем, що вважаються найбільш гідними визнання, тим самим непомітно формуючи суспільне розуміння якості документального кіно.
кадр з фільму
РЕКЛАМА:
Справді, “оскарівські” перемоги в документальній секції останніми роками нагадують своєрідну гру в перформативну солідарність: перемога фільму “Навальний” стала посмертною даниною російському опозиціонеру; перемога “20 днів у Маріуполі” стала висловленням співчуття до страждань України; перемога “Немає іншої землі” співпала з дискусіями про геноцид в Газі.
Документальна премія “Оскар” перетворилася на замкнуте коло політичних кампейнів, де активний піар і типова журналістська форма виконання отримують пріоритет над художньою якістю. Як наслідок, це лише оголює імпотенцію документалістики у питаннях глобальних змін. “Оскар” “Навальному” ніяк не запалив російську опозицію, “Оскар” “Маріуполю” не зупинив російські звірства, а “Оскар” “Немає іншої землі” не зупинив дії Ізраїлю у Газі.
Ця динаміка в Україні сприймається чутливіше, адже суспільство має тенденцію вважати великі кінонагороди симптоматикою солідарності чи паралельним шляхом політичного протистояння з Росією. Поява “2000 метрів до Андріївки” Мстислава Чернова серед номінантів була очікуваною з огляду на його фестивальну історію та критичне визнання, а відсутність наступного фільму у короткому списку лише підкреслила глуху позицію, в якій опинилася документалістика на світовому рівні. Новий фільм Чернова формально значно сильніший за попередній – йому вдалося вийти за межі журналістської роботи на територію художнього феномену за допомогою монтажу з семи різних камер і передачі суб’єктивного досвіду солдата засобами нових технологій. Утім, зрештою, це не було оцінено.
Справедливою є теза про втому від українського документального кіно, адже його велика кількість, а також структурні схожості не можуть не приїдатися західному й навіть “домашньому” погляду. Уявімо, що ми повертаємося у 2010-ті, коли сирійські документальні фільми, що переважно складалися зі змонтованих телефонних відео, були всюди – від Канн до Нью-Йоркських гламурних виставок. Чи довго можна переглядати їх усі, зберігаючи свіжий емпатичний погляд? Але попри труднощі, сирійські документалісти підкорювали обставини на свою користь, боролися зі спрощеним західним поглядом і зрештою вписали себе в історію кіно.
У значно масштабнішому вимірі це відбувається з українською документалістикою. Сьогодні без фільмів про війну в Україні не обходиться жоден поважний фестиваль, і та чисельність міжнародних нагород і сформований авторитет говорять за себе. Втім, знову і знову індустрія стикається з бажанням Заходу подивитися на іншу сторону. Ймовірно, це цілком природно для глядача, який не живе під російськими обстрілами.
Саме тут документальні фільми про сучасну Росію постають у вкрай вигідному становищі, оскільки їхня мізерна кількість на тлі українських масштабів викликає легко спровокований інтерес. Насправді ж, якщо не брати масу проросійської пропаганди, що переважно залишається всередині країни або витікає на сумнівні стримінги, за винятком неприховано пропагандистського “Росіяни на війні”, – вони не є частими гостями на фестивальних майданчиках. Антивоєнних, у найзагальнішому сенсі, російських документальних робіт заледве налічується з десяток. Втім, обурення в українському просторі щодо їхніх демонстрацій створює хибне враження масовості.
кадр з фільму
Ці фільми мають низку структурних проблем, які західному погляду культурно недоступні або просто нецікаві. Актуальний оскарівський номінант “Mr. Nobody Against Putin”, який виразно поєднує в собі всі проблемні онтології свого піджанру, є цікавим прикладом такого стану речей.
Головний герой – Павєл Таланкін з міста Карабаш у Челябінській області Росії – працює відеографом у школі й зустрічає 24 лютого на роботі. На тлі його обурення змінами звичного політичного порядку на нього обрушуються нові укази диктатури – тепер школа має проводити пропагандистські уроки, звітуючи державі. Записуючи уроки на камеру, він знайомиться онлайн із режисером і продюсером Девідом Боренштейном, що якраз шукає відеоресурс із Росії. Так стається вдалий метч: Павєл відзняв сім жорстких дисків, паралельно готуючись виїхати з Росії, а Боренштейн збирав бюджети для виробництва фільму. Павел успішно вивіз диски до Чехії, де нині проживає, маючи ПМП.
Символізм, закладений в назві фільму, багато в чому співзвучний риториці російської опозиції – абстрактний містер Ніхто, він же герой, проти Путіна як єдиного зла, що спотворило його улюблену країну. Сам Таланкін в інтерв’ю для російського опозиційного медіа називає себе патріотом і каже, що це фільм про любов – до міста і до батьківщини. Для Таланкіна “війна – це горе, війна – це смерть. І краще поганий мир, ніж війна. Люди тут (у Європі) думають так само, і в мене немає всередині якогось дисонансу”.
Передусім “Mr. Nobody Against Putin” страждає від хвороби міжнародного продакшену, коли західна рука “перелопачує” матеріал з метою створити зрозумілий портрет для наймасовішої аудиторії, зрештою залишаючи безлад. Утім, цей безлад лише кристалізував позицію героя, адже форма фільму така ж неоднозначна у своїх висловлюваннях і акцентах, як і сам Таланкін.
Фільм побудований у формі суб’єктивного есею Павла, який встигає розповісти про місто, свою маму, колишніх учнів і видати рефлексії про педагогіку. Загалом він зайнятий усім, крім заявленого в синопсисах – презентації того шокуючого погляду зсередини тоталітарної системи. Кадри зі школи переважно являють собою звітні відео, які він знімав за службовим обов’язком. Деякі з них доволі кумедні у своєму божевіллі – вчителі не можуть вимовити слово “денацифікація”, а діти плутають, чий Крим.
Час від часу з’являються потай зняті моменти, які демонструють радше співчуття оператора, ніж критику. Наприклад, коли Таланкін приходить на похорон російського солдата, замість відеосвідчень глядачеві пропонується чорний екран із записаними риданнями жінки – як етичний жест; а знімаючи школярку Машу, чий брат вирушив на війну, він акцентує на її переживаннях.
Чомусь фільм не дозволяє собі зосередитися на проявах диктатури – монтаж різко повертає назад до головного героя. Тому переважну частину хронометражу присвячено самому Таланкіну, і, крім його численних монологів в об’єктив, є чимало перформативних кадрів, де він, наприклад, героїчно знімає російський прапор зі школи або заклеює вікно, замінюючи літеру Z на Х. На цьому антивоєнні дії персонажа в кадрі вичерпуються.
кадр з фільму
Кадри маршуючих дітей супроводжуються закадровим голосом, що засуджує це мракобісся, але цей голос, як відомо, був записаний уже на постпродакшені в Європі. Складається враження, що антивоєнна позиція фільму була скомпонована лише постфактум. А цінні інсайди зі школи затуманюються постійним бурмотінням за кадром і сентиментальними акцентами – чи то через нестачу відповідного матеріалу, чи то через небажання робити несимпатичні висновки.
У стрічки був шанс стати ресурсним роздумом про те, яке майбутнє чекає на світ, де в найбільшій країні планети система освіти відтворює масштабний тоталітарний механізм. Але ж це все-таки фільм про любов до батьківщини, тож і підходи в нього далекі від радикальних.
Тому не може не дратувати, як фільм промотується на Заході. Якщо його теза про “рідкісний погляд на російський тил” певною мірою правдива, то наявні порівняння фільму з “Місце під сонцем” Віталія Манського радше абсурдні. Якщо Манський під смертельною загрозою зняв радикальний і суворий портрет Північної Кореї, то Таланкін у значно тепличніших умовах зняв мультимедійну комедію. Іронія в тому, що з огляду на гострий дефіцит російських антивоєнних фільмів цей жест Таланкіна і є політично радикальним у своїй маленькій парадигмі і заворожує своєю екзотикою більше, ніж якістю.
Інші російські антивоєнні фільми переважно походять від журналістів – російських або західних — і зайняті документацією роботи опозиції, демонстрацією поодиноких протестів на початку вторгнення та трактуванням особистих історій, які останнім часом превалюють. Усі ці фільми не обов’язково лихі. Наприклад, Аскольд Куров, автор фільму “Процес” про суд над Олегом Сенцовим, зняв “Of Caravan and the Dogs” – документальний портрет російських незалежних медіа в перші тижні вторгнення й суспільні протести, – який активно показували на фестивалях у 2024 році і який залишився документом свого короткого часового відрізку.
кадр з фільму
Цими днями показують фільм “Active Vocabulary” режисерки з Росії Юлії Локшиної, яка емігрувала в Німеччину ще у 90-х. Її фільм також торкається системи освіти, тільки вже за кордоном. Головна героїня – російська вчителька, на яку школярі донесли через її антивоєнну позицію, і тепер, працюючи в берлінській школі, вона разом із німецькими учнями аналізує пережиту ситуацію.
Більшість із таких фільмів значно суперечливіші, як, наприклад, фільм “The Shrads” (2024) Маші Чорної – лауреат численних фестивалів і номінант на премію Європейської кіноакадемії. На Заході фільм презентується як погляд на трагічні наслідки війни в російському суспільстві, тепер розкиданому світом. І знову у фільмі режисерка розповідає про свої переживання на тлі виїзду з Росії, кіномовно компонуючи той “уламковий” портрет із хаотично задокументованих фрагментів.
Фільм виявляється не таким уже й антивоєнним, якщо подивитись на його позитивну репутацію вдома. Про перемоги режисерки активно писали російські медіа, її ретроспективи нещодавно проводилися в Москві, а сама Чорная в інтерв’ю національним кіномедіа говорить, що це “особиста історія про любов і смерть… де однією з основних тем є розквітла московська андеграундна сцена, яка стає притулком для багатьох молодих людей у країні”, при цьому, авжеж, ніяк не згадуючи факт війни.
кадр з фільму
Скиглення російської еміграції загалом викликає інтерес в документальному жанрі. На Берлінале показали сміхотворно поганий фільм “Russian Winter” Патрика Чіа, який вирішив випробувати свою режисерську стагнацію на гарячій темі. Фільм документує російських емігрантів, перед якими нібито постав радикальний вибір між тюрмою, армією та еміграцією. На камеру герої ведуть сумбурні, сумні діалоги про тугу за домом, страждання від русофобії, образи на колективну відповідальність, водночас ніяк не засуджуючи державну політику. Випадковим чином цьому фільму вдалося прямо задокументувати, наскільки перебільшеними є проблеми росіян за кордоном, які герої навіть чітко не можуть скласти в зрозумілі слова.
Суб’єктивною рефлексією на російську агресію є фільм “Memory” Владлени Санду. Це документальне осмислення раннього дитинства режисерки, яке минуло в Криму, а потім в Грозному, де вона виживала під російськими бомбами. Фільм дійсно має виразно-креативну форму й нетиповий для своєї природи критичний кут. Однак Владлена, яка більшу частину життя прожила в Москві, з початком продакшену почала називати себе українською режисеркою, що вперше було помічено на сайті паралельної секції Венеційського фестивалю, де відбулася премʼєра. А перед прем’єрою фільму на IDFA в Інстаграмі поширювали інформацію, що фільм було частково знято в окупованому Криму й розроблявся за державні кошти Росії.
У цих російських документальних фільмах багато спільного не лише через фокус на еміграції й опозиції, а й у самій формі. Вони страждають від певної надмірності хаотично поєднаних стилів і способів медіації, які збільшують хронометраж, та акцентів на суб’єктивних стражданнях. Намагаючись пояснити себе, здається, вони не розуміють ані своєї опозиційної ролі, ані цілей, яких хочуть досягти своїми фільмами. Зрештою, вони колективно зводяться до емоцій жалю за батьківщиною і обмежуються стриманою тезою, що війна – це погано. І ця невпевнена форма й невизначена риторика стають доступнішими, якщо порівнювати їх з українським документальним кіно, яке мінімальними втручаннями в матеріал намагається змусити кадри говорити за себе, без потреби пояснюватися.
кадр з фільму
Спільною проблемою всіх цих фільмів є те, наскільки вони не витримують перевірки часом. Переважно всі вони розповідають про початок вторгнення, і через чотири роки повномасштабної війни такі стрічки вочевидь не є актуальним відображенням того, що відбувається в Росії. Це великою мірою стосується “Mr Nobody Against Putin”, адже на час його зйомок градус державного контролю й ризик репресій дещо не співвідносився з реальністю. Це також стосується нового хіта Джулії Локтєв – парадоксально, найбільш нормального російського фільму про війну, що взагалі знятий до початку вторгнення.
“My Undesirable Friends: Part I – Last Air in Moscow” – це п’ятигодинний документальний фільм від емігрантки в США Джулії Локтєв. Незадовго до вторгнення вона приїхала в Росію, аби навідати своїх подруг, які працюють на телеканалі “Дождь”, та почала документувати, як у повітрі відчувається посилення державного контролю, законів про іноагентів та очікування війни. Величезний хронометраж, телефонна зйомка й вдалий монтаж створюють імерсивний ефект, що ріднить із героїнями. Вони активно копирсаються в роботі, матюкаються на державу й жартують – тут справді є чимало елементів для симпатії. Авжеж, не для українського глядача, якому навряд чи вдасться витерпіти російські пісні під гітару про батьківщину й діалоги про її складну долю. Російський кінокритик Антон Долін у своїй рецензії писав, що фільм схожий на “великий російський роман” на кшталт “”Війни і миру”, і це доволі точна характеристика.
Насправді цьому фільму можна багато у чому позаздрити українській кіноіндустрії. Він отримав колосальний хайп в Америці, особливо в бульбашці нью-йоркських кінокритиків, програмерів і режисерів, інтерес до української документалістики у яких давно впав. Але за цією популярністю стоїть цікава деталь: американці, описуючи цей фільм, не стільки зачаровуються вайбами Толстого, скільки знаходять тривожне віддзеркалення актуальної Америки.
Ось що пише ветеранка кінокритики Film Comment Емі Таубін: “Коли я вперше побачила документальний фільм Локтєв на Нью-Йоркському кінофестивалі в жовтні 2024 року, здавалося малоймовірним – попри загрози демократії, що вже тоді нас оточували, – що США теж можуть перетворитися на фашистську державу. Минуло лише десять місяців, і я вже не така безтурботна, а надто пророчий “My Undesirable Friends” тепер сприймається як реалістичний горор цього літа”.
кадр з фільму
Тож було б більше сенсу й користі, якби саме цей фільм увійшов в оскарівську номінацію замість “Mr. Nobody Against Putin”. Втім, члени Академії обрали посередній з художньої точки зору фільм, вчергове плекаючи ілюзії про сміливість та опір росіян, відвертаючись від того дзеркала фашизму, про яке пише Таубін.
Для російської документалістики справжнім проривом стане поява сирого, малослівного, безкомпромісно правдивого документального фільму з якоїсь глибинки, що зніматиме тисячі могил російських окупантів у злиденних регіонах за межею бідності; або спостережливого доку з центру Москви, яка живе в комфортному гламурі, остаточно відірвавшись від антивоєнної позиції еміграції; або ж документального фільму прямо з фронту, який покаже жахливі втрати й умови служби російської армії, що кидає солдатів на м’ясо – насправді наративний ресурс невичерпний. Втім, для такого кіно потрібна справжня режисерська сміливість, готовність ризикувати життям, “зрадити батьківщину” заради чесного погляду на свою країну. Наразі російські документалісти і близько не стоять до цієї мети.
