Росіяни прислали близьким відео, як його вбивають. Пам’яті Богдана Лисенка, журналіста, офіцера ЗСУ

Богдан Лисенко був із тих журналістів, які не бояться кидати собі виклики і не шукають легких шляхів. Готуючи журналістські матеріали, повністю входив в образ, пробирався у середовище, яке досліджував.

Коли Росія окупувала Крим та Донецьк, Богдан поїхав робити репортажі, щоб показати яким є “рускій мір” насправді. Потрапив у полон, його били і погрожували розстрілом.

До війська Богдан долучився ще у 2014-му. Мав переконання, що кожен чоловік, який себе поважає, повинен стати на захист своєї Батьківщини. Прагнув знищити ворога, щоб цивільне населення було у безпеці.

Загинув під час виконання бойового завдання 13 квітня 2025 року поблизу села Степове Запорізької області. У ту частину машини, в якій він сидів, влучив ворожий дрон. Потім росіяни прислали його близьким відео, як убивають Богдана…

Насичене дитинство і безліч талантів

Богдан Лисенко народився 24 березня 1966 року в Житомирі. Його мама була вчителькою математики та фізики, батько – лікарем-хірургом родом із Камеруну. Коли пара розлучилася, сина виховували мама і бабуся.

Богдан був переконаний, що Житомир – це найкраще місто. Виріс на вулиці Юрка Тютюнника (колишня Войкова), де понад століття жила його родина.

“Коли прийшла радянська влада, усе це було конфісковано. У родинний будинок поселили червоноармійців. Мою прабабусю виселили, і коли вона запитала, де їй жити з дітьми, відповіли: “Тут, під яблунею”. Згодом їй таки вдалося домогтися, щоб їм виділили невелику кімнату в її ж будинку.

У роки Другої світової війни авіаційна бомба, що впала неподалік, зруйнувала будинок вибуховою хвилею. Цеглу й інші уламки використали як будівельний матеріал для нових осель на цій же вулиці”, – розповідає син Антон Лисенко.

Богдан успадкував від батька зовнішність, тож його дитинство було важким – у радянському суспільстві був і расизм, і ксенофобія.

“Його часто били і ображали. Думаю, що це спонукало його активно займатися спортом, зокрема бойовими мистецтвами”, – згадує сестра Надія Степаненко.

Богдан вправлявся у боксі, був кандидатом у майстри спорту з веслування. Змалку дуже багато читав.

Зі своїм близьким другом познайомився за кумедних та неочікуваних обставин.

“У дитинстві я подивився радянський фільм “Максимка”, де був темношкірий хлопець. І він тоді мені, малому, так запав у душу, що у мене з’явилася мрія теж мати такого друга. І ось минуло десь два тижні, я йду по Житомиру і бачу: в дворі приватного будинку сидить темношкірий хлопець приблизно мого віку. Це було чудо! Я до нього зайшов, познайомилися, і так почали дружити”, – розповідає друг Дмитро Астрашанович.

Богдан Лисенко
Фото з архіву друга

Богдан завжди був дуже авантюрний. Разом із товаришем вони досліджували підземні ходи у Житомирі. Прочитавши статтю про американця, який з’їв літак, хлопець розжував і ковтнув два леза. Зі слів друга, для Богдана це тоді минуло без жодних наслідків для здоров’я.

Богдан Лисенко із товаришем Дмитром
Фото з архіву друга

Після школи Богдан вступив у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, навчався на режисера. Знімався у низці фільмів на кіностудії Олександра Довженка, брав участь у створенні мультфільмів і документального кіно.

“Одного разу, ще за часів СРСР, хтось із-за кордону побачив його роботи й запросив на кінофестиваль, але виїхати йому так і не дозволили”, – пригадує Антон Лисенко.

Богдан також грав на гітарі, малював, писав оповідання. Любив подорожувати, зокрема відвідав Близький Схід, Центральну Азію, у Європі був майже скрізь. У Шаолінському монастирі в Китаї навчався бойових мистецтв.

За словами сестри, Богдан захоплювався автомобілями і був бездоганним водієм.

А ще Богдан любив приходити у Житомирський архів, цікавився історією. Одним із перших дослідив Ставку Гіммлера, де був розташований штаб одного з ключових керівників нацистської Німеччини.

“Нацистська Німеччина розглядала Житомир як стратегічну точку у військових діях і в управлінні окупованими територіями. Тому поблизу Житомира була збудована “Ставка Гіммлера” – підземний укріплений бункер. Мій батько на основі публікацій та спілкування з місцевими мешканцями, ймовірно, знайшов його розташування. Він розповідав, що у лісі бачив вентиляційну трубу, яка була закидана землею, камінням, шматком танкової гусениці. Однак головного входу у ставку знайти не вдалося”, – розповідає Антон Лисенко.

Богдан Лу

У журналістику Богдан потрапив завдяки мамі друга Дмитра, яка тоді писала статті й привела хлопця у редакцію. Він добре володів словом, мав свій стиль. Зі слів товариша, Богдан у роботі ніколи не використовував диктофон – завжди брав ручку і блокнот.

На початку 1990-х років він працював на Українському телебаченні, але через низьку зарплату почав займатися власним бізнесом: відкрив цех із виробництва трикотажних виробів, пізніше займався продажем автомобілів.

Писав у житомирські та всеукраїнські видання – “Субота”, “Ехо”, газету “Факти”. Мав псевдонім Богдан Лу. У 2012 році став членом Спілки журналістів України.

“Оскільки я сам із 2012 року працюю в медіа, то завжди брав з нього приклад. Коли я попросив навчити мене писати публіцистичні тексти, він насамперед дав мені завдання переписувати від руки художні твори класиків. Зокрема, я переписав повість “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського”, – пригадує син.

Богдан Лисенко із сином та невісткою

Фото з архіву друга

Як спецкореспондент, Богдан робив репортажі для “Фактів” і з окупованого Криму, і з Донецька, де потрапив у полон. Тоді він мав акредитацію на висвітлення АТО: приїхав під Слов’янськ, пожив з українськими бійцями, поговорив з десятками біженців. Тож журналістського матеріалу зібрав чимало і цілком міг повертатися додому. Однак Богданові хотілося показати, що ж відбувається у “ДНР”.

Тому він вирішив шукати “прикриття” для себе у самому керівництві “ДНРівців” – зателефонував до “міністерки інформації” Єлєни Нікітіной, сказав, що хоче написати кілька матеріалів. Пропозиція їй сподобалася. У Донецьку Богданові обіцяли надати охорону, транспорт, підтримку і свободу, та по приїзді він отримав заборону писати про все, що пов’язане з бойовими діями. А ще – три доби полону з усіма “принадами руского міра”.

Богдана били за житомирську прописку і за роботу у “Фактах”. Заклеїли очі скотчем, поклали на обличчя шматок місцевої газети “Новороссия” з портретом ватажка бойовиків “ДНР” Стрєлкова, зв’язали руки за спиною – і повезли в тюрму, розташовану на території захопленої військової частини у Донецьку. Там штовхнули прикладом у підвал зі словами: “Йди, звикай до землі”. Потім Богданові погрожували розстрілом. Але завдяки одному із затриманих волонтерів вдалося вибратися на волю – коли того звільнили, він сказав, що без Богдана нікуди не піде.

Для тих, хто був близьким із Богданом, такі його вчинки – явище звичне. Адже для того, щоб написати журналістський матеріал, він повністю входив в образ, пробирався у середовище, яке досліджував.

“Коли йому треба було розказати, як живуть люди з наркозалежністю, він входив у їхню компанію, навіть отримував кілька доз, щоб зрозуміти, що це і як ці люди живуть”, – розповідає Дмитро.

“Не поспішав багато розповідати про себе, свої досягнення та нагороди”

Богдан також був активним учасником Революції Гідності.

“Він фотографував “беркутівців”, які стріляли у наших. Через те, що Богдан був темношкірий, ті не могли зрозуміти, хто це, – чи, бува, не якийсь американський кореспондент. Так він ходив на перехресний вогонь”, – пригадує друг Дмитро.

Коли Росія окупувала Крим і почала війну на Донбасі, Богдан долучився до добровольчого батальйону “Донбас” зі зброєю в руках. Згодом – до “Гарпуна” та “Правого сектора”.

У період між АТО та повномасштабною війною служив у розвідці, був снайпером-розвідником. Про це він практично нічого не розповідав.

Богдан Лисенко у війську

Фото з архіву родини

Коли почалося вторгнення у 2022-му, Богдан добровільно вступив до бойового підрозділу ЗСУ, служив у десантно-штурмовій бригаді.

“Він вважав, що кожен чоловік, який себе поважає, повинен стати на захист своєї Батьківщини”, – каже сестра Надія.

Богдан Лисенко у війську
Фото з архіву родини

Після поранення Богдан перейшов до бригади ТРО, отримав офіцерське звання. Його остання посада – заступник командира роти. Воював на Запорізькому напрямку, на Богдановому рахунку багато успішних операцій.

Військовий капелан Олександр Ярмушко познайомився з Богданом на черговій ротації у травні 2023 року в прифронтовому шпиталі на Сході, де той тоді лікувався.

Богдан Лисенко з військовим капеланом

Фото з архіву Олександра Ярмушка

“Ми спілкувалися з ним упродовж кількох днів. Він вирізнявся з-поміж усіх інших військових, які були в тому шпиталі, виваженістю, військовою зібраністю та інтелігентністю. У спілкуванні був глибоким і цікавим, із ним хотілося розмовляти.

Він не поспішав багато розповідати про себе, про свої досягнення та нагороди. Був готовий більше говорити про здобутки інших. Цінував побратимів. Запамʼятався мені як ідейна і глибока особистість. Незважаючи на те, що відтоді я спілкувався із сотнями військових, час від часу згадував Богдана і молився за нього”, – каже капелан.

Канадський військовий інструктор Пітер розповідав, що Богдан прагнув якнайкраще підготувати своїх побратимів. Під час одного з тренувань, яке проводив Пітер, Богдан підійшов до його перекладача й запитав, чи могли б його люди також долучитися до тренінгу. Пітер із радістю погодився.

“Багато-багато чоловіків спустилися тоді з другого поверху будівлі, і я почав розповідати. Богдан не піклувався про власне его, на мою думку, це його не цікавило. Він хотів навчитися найбільше та найкраще, щоб його солдати вижили та знищили ворога. Це була його мета: знищити ворога й вижити для того, щоб цивільне населення було в безпеці, а Україна залишалася Україною”, – пригадує інструктор.

Загинув Богдан під час виконання бойового завдання 13 квітня 2025 року поблизу села Степове Запорізької області. За словами сина, того дня батько сидів на задньому сидінні автомобіля, а за кермом був його побратим. Ворожий дрон влучив саме в ту частину машини, де перебував Богдан. Водієві вдалося вибратися з автомобіля, і, на щастя, його евакуювали інші військові, які проїжджали там.

“Потім агресори прислали відео, як Богдана вбивають”, – каже друг Дмитро.

Богдан Лисенко у війську

Фото з архіву родини

За його словами, вони раніше вже говорили про смерть.

“Близько десяти років тому Богдан потрапив в автокатастрофу, у нього на кілька хвилин зупинилося серце. Після того довго відновлювався. Він тоді казав, що вмирати приємно. Я думаю, що саме це зробило його абсолютно безстрашним”, – додає друг.

Богдан Лисенко в об’єктів друга Дмитра

Фото з архіву друга

Поховали Богдана на Смолянському військовому кладовищі у Житомирі. Коли він раніше приходив туди, то казав: якщо загине, то хотів би бути похованим поруч зі своїми побратимами. Під час похорону лунала улюблена Богданова пісня “Гей, була в мене коняка”.

Богдан був нагороджений відзнаками Президента України, Міністерства оборони, медалями за участь в АТО, за поранення та жертовність у боях за волю України. У нього залишилося п’ятеро дітей – чотири доньки (одній із яких у вересні виповниться 18 років) та син.

“Богдан ніколи не казав, що він патріот, але справді ним був. Я дуже хочу, щоб на його честь назвали вулицю в Житомирі, на якій він жив”, – каже друг Дмитро.

Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.