Onview

Ми не закриваємо очі на головне

Advertisement

Це надихає, коли іноземці приїжджають, щоб захищати твою землю, – музикант, штурмовик, інженер Роман “Даос”

Це надихає, коли іноземці приїжджають, щоб захищати твою землю, – музикант, штурмовик, інженер Роман Даос

Від сцени до окопів: директор музичної школи налаштовує “подарунки” для фаєр-шоу

Тернополянин Роман військовослужбовець, інженер безпілотних авіаційних комплексів одного з інтернаціональних підрозділів. У цивільному житті він засновник і директор музичної школи, музикант, саундпродюсер, а ще активний волонтер. До війни його світ обертався довкола чутливої музичної техніки. Тепер звукоінженерний досвід служить іншій меті: не для концертних залів, а для бойових завдань.

У житті все з чогось починається. Кожне рішення має свої стадії прийняття. І не завжди героєм стають за один порух, ніби від дотику магічної палички. Для Романа вступ до війська теж почався не з бравади, а із запитань до самого себе. Він добре розумів: цивільний досвід не робить тебе солдатом автоматично. Тому почав із підготовки крок за кроком, але наполегливо:

– Потрапив я до війська трішки «зі штовхача». Коли отримав першу повістку, то, звісно, не пішов. Але задумався, бо я ж нічого не вмів. Я ж “цивіл”. Термін дії ВЛК закінчувався, і мені все одно треба було з’явитися. Тобто я розумів, що це мене не омине. Все одно доведеться йти служити. Тому поїхав вчитися на БПЛА. Спочатку була аеророзвідка, потім FPV. Перед тим ще пройшов курс із такмеду. Після навчання прийшов до ТЦК, і мене відправили на БЗВП.

Обставини склалися так, що спочатку Роман потрапив у ДШВ. Для людини без військового минулого це був різкий поворот, проте не привід відступати. Він сприйняв це як ще один етап, через який треба пройти:

– Я побував на бойових. Знаю, що таке бойовий вихід. Знаю, що таке поранення. Знаю, як це – коли люди помирають поруч. Це хороша школа, і такий досвід необхідно мати. Бойові – це ще та наука.

У свій перший бойовий вихід Роман вирушив у Вовчанську. Позиція й загальна ситуація були складними: доводилося постійно стояти у холодній воді. До того ж ворог уважно «слухав» радіоефір. Після будь-якого повідомлення по рації починало прилітати. Через це заходження на позицію і вихід із неї перетворювалися на особливо ризикований маневр. Саме під час такого переходу з однієї позиції на іншу Роман разом із побратимами потрапив під обстріл:

– Двох хлопців “задвохсотило”, а мене поранило в око і в шию. Це був АГС, здається. Він приходить дуже швидко. Я тоді був на позиції не своїй. Провів там три – чотири дні, а потім ще й вивів старших, бо вже знав, як правильно заходити. Отакий вийшов бойовий: перший вихід – і одразу з пораненнями та двома загиблими. На бойових узагалі все відбувається дуже швидко.

Евакуація пройшла вдало, але попереду на Романа чекав тривалий період лікування та відновлення:

– Відновлювався я довго. Після контузії взагалі довго приходиш до тями. І навіть коли здається, що вже відновився, і тіло починає розслаблятися – вона потім знову наздоганяє. Воно якось розділяє тебе на два окремих стани: ти ніби дуже спокійний, але водночас і дуже неспокійний.

Роман не знав, якого ступеня у нього було поранення. Але навіть на госпітальному ліжку відчував, що його знову тягне в бій. Попри це рекомендації лікарів були однозначно протилежними:

– Лікар рекомендував – навіть кричав на мене – щоб я не повертався на бойові. Бо коли перший раз відчуєш, як воно все відбувається, то минає два тижні – і тобі хочеться знову це пережити. Хочеться цього дуже гострого адреналіну, бо його ніде просто не візьмеш. Він особливий. Але я розумів: лікар кричить не дарма.

Після поранення у Романа була можливість завершити військову службу за станом здоров’я. Проте він не скористався цим правом. Навпаки – наполіг на продовженні служби, бо сприймав її вже як свідомий обов’язок:

– Я вирішив, що оскільки уже пішов сам і вмотивовано, то 2–3 роки все одно мушу відслужити для цієї країни. У мене був зв’язок з інтернаціональним легіоном і рекомендація від них. Я поновив цей контакт, і мене перевели. 71-ша бригада мене відпустила – ну, як відпустила: я не пройшов ВЛК у ДШВ, і мене списали. Бо в мене каліцтво лівого ока, воно не бачить. І на бойові посади такого типу я вже не годжуся.

Роман залишився у війську, але змінив свою роль. Замість бойової посади обрав інженерну, де міг бути не менш корисним. Його досвід роботи із технікою природно трансформувався в роботу з безпілотниками:

– Я працював майже двадцять років звукоінженером – і зараз теж працюю інженером. Ці сфери багато в чому схожі: паяння, прошивки, налаштування обладнання. Нічого надто складного я не відчуваю. Це дотичні сфери, і мені це подобається. Подобається робити так, щоб воно працювало.

Роману легко даються мови: він вільно володіє англійською та польською і трохи знає німецьку. Втім в Інтернаціональному легіоні він здебільшого спілкується з машинами. Його основні співрозмовники безпілотники та електронні схеми. І все ж сюди його привів іще один, глибший мотив:

– Це надихає, коли іноземці приїжджають, щоб захищати твою землю. І це просто не може не мотивувати. Байдуже навіть, які вони є. Усі люди бояться – і це нормально. Але велику вагу має сам факт, що людина приїхала зі своєї спокійної країни у твою неспокійну, щоб воювати на твоєму місці. Особливо коли ти шукаєш купу причин, щоб самому не йти.

Роман допомагає своєму підрозділу і на іншому рівні волонтерському. Оскільки він багато років працював у сфері культури, йому легко знаходити підтримку серед музикантів, художників, композиторів та інших творчих людей. Тому він регулярно організовує збори на речі, призначені мінусувати окупантський особовий склад та техніку:

– Я багато збираю на дрони, бо нам постійно потрібно величезну кількість деталей. Найбільше не вистачає саме комплектуючих. Наприклад, VTX – модулів, які ретранслюють нам картинку. Вони завжди дорогі. Якісні камери, антени, надійні мотори – усе повинно бути високої якості, щоб не втрачався зв’язок і щоб зображення залишалося стабільним. Орієнтовно одна 10-дюймова FPV-шка з хорошими моторами обходиться у 20–25 тисяч гривень. А працює вона у нас як дрон-камікадзе. За день ми можемо висилати 20–30 таких бортів. Це означає колосальні витрати – дуже багато грошей щодня. Тому БПЛА – сфера надзвичайно високозатратна.

Перебуваючи у війську, Роман залишається людиною культури:

– Я чітко усвідомлюю, що живу подвійне життя – і цивільне, і військове. При цьому не відчуваю жодного дискомфорту в соціумі. Деколи військові мають такий стан, ніби їм треба заново прилаштовуватися до мирного середовища. Мені ж прилаштовуватися не потрібно.

Втім саме військове, а не цивільне життя є пріоритером. Разом із побратимами Роман продовжує доводити до ладу безпілотники – кропітко, як інструменти перед виступом. І ці борти, зібрані та налаштовані ним, вирушають у небо, щоб нищити якомога більше зайд із Північного Сходу:

– Ми щоразу переглядаємо відео з лінії бойового зіткнення. І коли немає влучання, то реакція проста: «Арррххх… ну добре, значить наступне». Це така собі дофамінова качка. Дивишся далі – наступне, наступне, ще одне. Я завжди зупиняюся на тому відео, де є влучання. Є влучання – все, можна йти спати. І це добре мотивує та надихає: значить, ми робимо роботу, і вона ефективна. Росіяни вмирають – отже, українців залишається більше.

Дізнатися більше про іноземних добровольців Збройних Сил України, їхніх українських побратимів, а також приєднатися до хоробрих і знищувати ворога персонально, можна на офіційному сайті за адресою: https://ildu.mil.gov.ua/uk 

Текст: Толкачов Дмитро

Фото: Володимир Патола, Євген Малієнко