Офіцер медичної служби Владислава – начальник медичного пункту Інтернаціонального легіону оборони України.Дівчина – лікар медицини невідкладних станів. Закінчила інтернатуру, склала іспити та підтвердила диплом у Великобританії, але працювати там за спеціальністю відмовилася– почалася широкомасштабна війна.
З британської інтернатури на український фронт
Владислава, не замислюючись, змінила кар’єру за кордоном на фронтові будні у бойовій військовій частині. Адже добре розуміє, де зараз потрібна найбільше. Тилові підрозділи навіть не розглядала: вважає, що її фах – медицина невідкладних станів – це точно не про безпечну роботу за сотні кілометрів від лінії вогню:
– Як на мене, немає іншого варіанту, ніж доєднатися до лав Збройних Сил України, працювати тут, тому що це зараз набагато потрібніше. Великобританія, вона може бути через рік, два, десять… На даний момент для мене це не актуально. Вся моя родина, всі мої близькі друзі у складі Збройних Сил України – умене були чудові приклади, тому я навіть не розглядала інший варіант.
Коли своїх виносять на собі
Коли Владислава прибула в Інтернаціональний легіон, медична служба складалася з небагатьох людей. Лікарка одразу включилася у важку і небезпечну роботу:
– Ми в основному займалися евакуацієюпоранених із лінії бойового зіткнення і наданням медичної допомоги на медичному пункті для соматичних хворих, а також для нетяжких поранених. З часом змогли набрати до себе більше лікарів, знайти ще фельдшера, ще водіїв, максимально досвідчених і професійних. Усі вони, разом з допомогою волонтерів, дали нам можливість відкрити свій стабілізаційний пункт і вже надавати допомогу не тільки під час евакуації, а й на власному стабілізаційному пункті і на медичному пункті.
Попри молодий вік, Владислава уже володіє не лише висококласною підготовкою, але й вагомимвоєнним досвідом:
– Майже рік ми провели у Серебрянськомулісі, що на даний момент звучить, як казка. У тій бойовій обстановці була можливість організувати евакуацію майже миттєво від моменту попадання пораненого на casualty collection point, звідки уже евакуювали воїнів власним транспортом. Після Серебрянського лісу, на початку літа 2024-го, десь два місяці ми пробули у Тернах, де тактична обстановка вже не була такою хорошою, і де нам уже було складніше організувати надання медичної допомоги. Після цього ми потрапили на Покровський напрямок. Зустріли там черговий новий, 2025-й рік. Часів Яр проходили. І це наша наступна ротація – Харківський напрямок. Наданий момент працюємо з пораненими, які надходять з цієї ділянки.
Навчатися за будь-яких обставин
Офіцер постійно удосконалює свою майстерність, завжди рада перейняти знання йдосвід інших лікарів:
– На даний момент працюємо разом із більш досвідченими колегами, які мають профільну освіту як загальні хірурги або анестезіологи, томумаксимально набуваємо досвіду, вчимося у них, за що ми дуже вдячні, і будемо імплементуватицей досвід у подальшій роботі.
У якому би стані не привезли пораненого з поля бою, якщо він живий – лікарі зроблять для нього усе можливе, і навіть більше. У бойовій медичній практиці Владиславі доводилося бачити різні поранення:
– З медичної точки зору найважчі, напевно, пацієнти, які приїжджали до нас на стабілізаційний пункт під Покровськом. Тяжких було дуже багато таких, що прибували буквально уже з тиском 40 на 0, які “витікали”. Ми якомога швидше намагалися пройти курси переливаннякрові і бути забезпеченими кров’ю. Поранений за30 хвилин від евакуації з лінії бойового зіткнення міг вже отримати кров, яка є єдиним можливим варіантом лікування за таких обставин.
Не шкодуючи власної крові
Війна здатна зруйнувати будь-які плани та механізми. Логістика під ворожим вогнем, різка зміна інтенсивності бойових дій, безліч факторів, які неможливо передбачити. Низка раптових штурмових дій перевантажила розрахункові можливості батальйонної медслужби і в лікарів закінчилася кров. Пізніше це врахують і ціною серйозних зусиль розгорнуть необхідну інфраструктуру, але в той момент потрібно було діяти без зволікань.
– Ми з начальником медичної служби батальйону вирішили, що будемо донорами. І буквально в обід здали дві порції крові, а ввечері свою кров я залила пораненому, який приїхав майже без свідомості, з мінімальними показниками тиску. Поїхав він від нас усвідомості, спілкувався з нами, говорив, і я була дуже вдячна долі за це. Жартували, що ми, як Мауглі, тепер “однієї крові”. Мені було дуже весело і радісно, і я досі надзвичайно рада, і досіпам’ятаю його прізвище та ім’я.
Незламним теж буває дуже тяжко
Лікарі прифронтового стабілізаційного пункту зустрічаються з різними випадками. Якщо герой має хоч найменші шанси – вони виконають найскладніші професійні дії і витягнуть його з того світу. Цих чоловіків та жінок не злякають найстрашніші рани і найважчі технічно операції, адже в умовах широкомасштабної війни вони, здається, бачили уже все. Але навіть цим загартованим людям буває важко, і це не завжди про тяжкість поранень:
– З людської точки зору, найважче – це бувпоранений, який дуже довго блукав, шукав своїх, довго чекав евакуації. Його нарешті привезли. Унього не були складні поранення, він був легкий або середній. Але людина провела тривалий час у дуже стресовому середовищі: він думав, що його знайшли росіяни, і вже був на межі. А потім почув, що щось хрюкнуло, і це, виявилось,просто свиня підкралась. А у людини вже в голові життя закінчилось, він уже був готовий помирати. Нам часто привозили їжу туди – нічого особливого, просто якийсь суп, каші. І він уперше за тривалий час поїв щось гаряче. І це було для нього більшими ліками, ніж усі препарати, які ми йому вводили, весь кисень, який могли надати.Там було дуже багато і сліз, і страху, і щастя. І для мене досі це випадок, який я навряд чи забуду, на щастя чи не на щастя…
Найбільша радість: довезли до нас
Владислава добре пам’ятає своїх пацієнтів і завжди контролює їх подальшу евакуацію:
– Ми контролювали, що вони доїжджали до наступного етапу, і в них там все було добре, і вони їхали вже через наступний етап, також живі, у свідомості, стабільні, в абсолютно хорошому стані. Я сподіваюся – в них все чудово.
Найбільша радість лікарки – це можливість почати свій бій за життя поранених побратимів. Медперсонал стабілізаційного пункту – дуже професійна команда, яка усвідомлює свої можливості. Коли поранений прибуває на стабілізаційний пункт, вони не мають часу на хвилювання, роздуми чи сумніви. Але все зовсім по-іншому, поки евакуаційний транспорт ще в дорозі:
– Найбільша радість, звичайно, коли вдається евакуація, яку не можна було організувати до цього годинами або днями, коли ми нарешті розуміємо, що можемо вивезти поранених і надати медичну допомогу. Такі ситуації, особливо складні, були в Часовому Ярі. Там була жахлива ситуація в плані логістики евакуації. І коли намнарешті вдалося організувати евак для наших поранених, – це, напевно, був один із найщасливіших днів, тому що я зрозуміла: семеролюдей, як мінімум, ми хоча б ще раз побачимо.Вони живі, у них все буде добре. Які б там поранення не були, але вони живі – вони з нами приїдуть. Тому що ми медслужба батальйону. Ми знаємо їх усіх. Це для нас не просто імена в штатці, це для нас люди, з якими ми спілкувалися, навчали їх, або вони звертались до нас на медпункт. Тому коли розумієш, що ця людина, слава Богу, буде врятована, приїде на стабілізаційний пункт – далі все уже залежить від нас, а це вже гора з плечей.
Усупереч законам медицини
Поле бою не щадить нікого. Поранені прибували з тиском 40 на 0, 50 на 0, без сатурації, з пневмотораксами, з проникаючими пораненнями в черевну порожнину. Була ситуація, коли пацієнта привезли без свідомості з проникаючим пораненням голови. Об’єктивно, за всіма стандартами, у такому випадку допомогу може надати тільки нейрохірург в операційній з нейровізуалізацією, яка недоступна близько до лінії бойового зіткнення.
– Йому надали медичну допомогу, і на наступний етап, коли наші колеги зустрічали чоловіка, він уже був у свідомості і спілкувався з нашим побратимом, – згадує той випадок Владислава. – Він зараз непогано себе почуває, як для такої ситуації. Ця історія закінчилась якомога краще, враховуючи всі можливі варіанти.
На краще – не плануй заздалегідь
Владислава, як і більшість воїнів, стримана у планах на майбутнє:
– Буду працювати в армії. Не планую задалеко, на даний момент. Британія моя переноситься на невідомі відстані, тому що насправді мені важко уявити себе зараз за кордоном. Щонайменше –там доведеться бачити росіян, а я не впевнена, що можу це морально пережити. На даний момент умене чудовий підрозділ, чудова команда, і мені дуже подобається тут працювати. Тому хочу продовжувати, приносити користь, ставати більшкваліфікованою, вчитись новим навичкам, щоб бути більш ефективною. Я розумію, що поранення можуть бути складніші, ніж ті, з якими ми мали справу. Хотілося б, щоб усі, хто до нас потрапив, поїхали живими і були живими на подальших етапах.
Про спільну мову професіоналів
Надання невідкладної допомоги у фронтових умовах само по собі вимагає виключного професіоналізму, залізної волі і незламного характеру. В інтернаціональному підрозділі така діяльність має ще і свої додаткові особливості:
– Мова – це основна особливість, насправді.Тому що люди, які потрапляють до нас, зазвичай мають досвід служби в армії чи досвід бойових дій, тому вони більш-менш працюють на рівні з нами. У тому плані, що алгоритм дій у нихсхожий. Але мова на перших етапах була дуже складною ланкою комунікації. У нашій медичній службі більшість персоналу вільно спілкуєтьсяанглійською, але наші побратими часто говорятьпортугальською або іспанською, не враховуючи інших мов. У нас є перекладачі, але основищонайменше іспанської нам потрібні, щоб зрозуміти, де у пацієнта болить, де поранення, коли, що прилетіло. Ми стараємось підучувати іспанську, щоб могти з ними комунікувати у будь-якій обстановці, навіть без супроводу перекладача. Також, звичайно, є деякі моменти,до яких звикли іноземні добровольці, і які в їх арміях можуть працювати по-іншому, ніж у нашій. Наше завдання – максимально пояснитиїм, допомогти, супроводити, дати контактні номери телефонів, щоби, якщо у них виникнуть якісь проблеми чи питання, завжди буламожливість зателефонувати мені, начальнику медичної служби, нашим лікарям, які працюють в екіпажах медичного пункту. І ми, відповідно, вже за них можемо поспілкуватись, зібрати якусь інформацію, допомогти.
Якщо критично – віра дозволяє
Іноземні добровольці приїжджають з різних куточків планети. У них безумовно є свої особливості світогляду, віри, сприйняття тих чи інших питань. Такі аспекти враховуються, щоби легіонеру було максимально легко, наскільки це можливо, виконувати бойові завдання, щоби не образити його переконання, і в жодному випадку не змушувати діяти не властиво для себе. Тут ніхто не намагається без необхідності перекроювати когось іншого під якийсь стандарт, більшість питань вирішуються шляхом компромісу:
– Наприклад, у нас є мусульмани, в яких прийнято, що, коли це не питання життя і смерті, ін’єкції може проводити тільки чоловік. У нас є чоловіки в медслужбі, ми можемо це забезпечити. Якщо ж питання доходить до критичного – вонице розуміють і дають нам можливість працювати.Це не проблема.
Про вдячність тим, хто поряд у строю
Владислава сама не перший рік на фронті, куди приїхала, маючи можливість жити закордоном, але як українка, вона з теплом, повагою та вдячністю говорить про іноземних добровольців:
– Ми їм дуже вдячні за те, що вони приїжджають, за те, що воюють, навіть після тяжких поранень. Вони не один і не два рази кажуть, що хочуть працювати, що знають, хто ворог, і хочуть бути з нами, за що ми їм безмежно вдячні. Наприклад, навіть “Полтава” – це наш іноземець, якому просто сподобалася назва міста, і він вирішив взяти собі цей позивний. Він був поранений двічі, досить тяжко, що перший, що другий раз, але обидва рази повертався до строю і працював з нами. Так, у нього була досить тривала реабілітація, хірургічні втручання, але він повернувся, продовжив воювати, був командиром своєї групи. Він – великий молодець. Надзвичайно приємно бачити його живим, здоровим, цілим. І таких випадків, насправді, у легіоні дуже багато.
Поранена зброя
Дуже хотілося б, аби публікація обмежилася розповіддю на словах, але уже за лічені години довелося побачити те, про що йшла мова, на власні очі.
Після нашої розмови з Владиславою лікарі отримали повідомлення, що від лінії бойового зіткнення рухається евакуаційна машина з пораненими. Двоє з них були в одному бою. Перший – важкий. Мінометною міною сильно пошкодило ногу. Через ворожі обстріли джгут затягнутий декілька годин. Характер ушкоджень не дозволяв вжити необхідних заходів для збереження кінцівки. Воїна привезли без свідомості і його зовнішній вигляд зовсім не обнадіював.
Герой, який врятував йому життя, зупинивши критичну кровотечу, прибув із пораненою рукою.Після операції він розповість, як підрозділвідбивав ворожий наступ під атаками дронів і підмінометним вогнем, як він наклав джгут пораненому побратиму, як у запалі бою схопив його автомат і знову відкрив вогонь по ворогу. Поранена тим самим вибухом, що і її власник, зброя не витримала. Перший постріл заклинив деформований ствол, після другого натиску на гачок стався ще один вибух, осколки розірваноїна шматки дерев’яної цівки АК-74 застрягли в долоні, залишаючи глибокі рвані рани…
Без сумнівів, помилок і вагань
Операційна ожила. Чути було лише звуки діагностичних приладів і максимально короткі фрази: уточнення показників, дозування препаратів. Все інше – відпрацьовані маніпуляції, розуміння з півпогляду, швидкість, упевненість, жодного зайвого руху і жодної метушні. Тут ніхто не звертає уваги на далекі вибухи, добре чутні за межами приміщення. Як і на близькі удари, від яких може закласти вуха. Зараз немає часу думати про власний ризик.
Владиславі дістався поранений у руку воїн з дерев’яними осколками, які не показує рентген. Упевнені і дуже обережні, щоби не завдати зайвих страждань, дії дівчини та її колег навіть для зовнішнього спостерігача не залишали сумнівів у тому, що цього разу все знову буде добре.
Традиція – відправити живим
Через декілька годин втомлена зміна зведеного медичного загону відчистила до блиску операційні та передала поранених екіпажу евакуаційного автомобіля госпіталю. Хтось із них, можливо, зможе подрімати декілька десятків хвилин до світанку, якщо не прийде повідомлення про наступну евакуацію.
Воїн, який мав найважче поранення, коли його несли до машини, повернув голову та подивився на нас цілком свідомим поглядом. Тут традиція:навіть тих, хто з першого погляду здається майже мертвим, відпускати цілком живими та обов’язково при свідомості. Ця важка ніч не стала винятком.
Не настріляв достатньо ворогів
Немолодий чоловік із перев’язаною рукою докурював, жадібно затягуючись. На позиції за декілька днів до поранення у нього закінчилися сигарети. Чи усвідомлює він, що вночі врятував життя побратиму? Чи розуміє, що він справжній герой? Чи думає про біль, яким озвуться оброблені рани, коли закінчиться дія анестезії? Чи подзвонив своїм близьким? Про що він зараз думає?
Відповідь на неозвучене питання прозвучала несподівано:
– Всього десять днів на позиції. Навіть “****рів” нормально настріляти не встиг, – з досадою промовив поранений, швидше про себе, аніж для когось, перш ніж викинути у смітникнедопалок і сісти у швидку. Погляд, інтонація, вираз обличчя безпомилково свідчили про те, що ця людина повернеться за першої нагоди і продовжить незавершені справи. Напевне, тут така традиція: повертатися після поранень і воювати з подвійною затятістю. І цієї ночі знову нічого не змінилося.
Про неможливе за життя своїх
Поряд з українськими побратимами постійноризикують, зупиняючи московське нашестя,іноземні добровольці Збройних Сил України – Легіонери Вільного Світу. На жаль, навіть найвправніші воїни не застраховані від поранень. Але поки офіцер медичної служби Владислава і її колеги зі зведеного медичного загону на чергуванні, – вони на мить, перш ніж кинутись до роботи, зітхатимуть з полегшенням щоразу, коли героя змогли доставити живим. І майже немає значення, в якому стані: ця команда зробить неможливе у боротьбі за життя кожного воїна.
Дізнатися більше про Легіонерів Вільного Світу та приєднатися до них можна за посиланням: https://ildu.mil.gov.ua/uk
Володимир Патола
Фото, відео:
Володимир Патола
Дмитро Толкачов
Олександр Беккер
