Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Ґленна Манчеґо — американська бойова медикиня з Юти, відома за позивним “BabyDoc”, — спостерігала за новинами за тисячі кілометрів від лінії фронту. Проте відстань не стала перепоною для відчуття особистої відповідальності.
Маючи за плечима як медичну, так і військову підготовку, вона знала: її навички можуть стати в пригоді там, де щодня вирішується питання життя і смерті. Тож поки світ лише намагався осмислити масштаб катастрофи, Ґленна вже ухвалювала рішення, яке змінить її життя на багато років уперед:
“Коли я вперше побачила новини про повномасштабне вторгнення, то зрозуміла, що можу зробити набагато більше, ніж просто сидіти вдома, донатити гроші чи поширювати дописи у соцмережах. Я надіслала своє резюме до українського консульства в Каліфорнії з простим повідомленням: хочу піти в добровольці.
Чесно кажучи, я навіть не думала, що мене справді приймуть. Але вже за два тижні отримала листа: “Так, ви можете приїхати. Ось куди вам треба летіти, а тут перетнути кордон””.
Відтоді минуло чотири роки. За цей час Україна стала для Ґленни чимось значно більшим, ніж просто місцем служби:
“Я обожнюю Київ. Напевно, це моє улюблене місто. І одне з найкрасивіших міст, які я коли-небудь бачила. Тут завжди є чим зайнятися, з ким познайомитися і що відкрити для себе. У цього міста є особлива енергія, яку неможливо описати, поки не відчуєш її на власному досвіді”.
Втім, перші враження від України були зовсім інакшими. Протягом майже року після прибуття вона фактично не бачила звичайного цивільного життя країни:
“Я служила в Харкові, і тоді людей у місті було зовсім мало. Вулиці часто стояли порожніми, а повсякденне життя зовсім не нагадувало те, яким воно було б у мирний час”.
Лише з часом перед нею почала відкриватися інша Україна — не лише країна війни, а й країна людей, культури та міського життя:
“Поступово починаєш бачити, яким є життя тут поза війною. І це дуже заспокоює. У певному сенсі це нагадує мені дім у Сполучених Штатах.
Українці надзвичайно гостинні й відкриті до іноземців. А українські міста загалом посіли особливе місце в моєму серці. Вони показали мені не лише стійкість цієї країни, а й її тепло, культуру та людяність”.
Перші місяці служби в Україні Ґленна провела в одному з інтернаціональних штурмових підрозділів. Українців там було небагато — здебільшого командири та офіцери. Основу особового складу становили іноземні добровольці, переважно з англомовних країн.
Згодом вона приєдналася до Другого Інтернаціонального легіону оборони України, де співпраця між українськими та іноземними військовими була значно тіснішою. Там вона служила пліч-о-пліч з українцями — у піхоті, медичних підрозділах та на інших напрямках.
Саме цей досвід дозволив їй краще зрозуміти людей, заради яких і поруч з якими вона вирішила залишитися в Україні. За словами Ґленни, українські військові стали для неї одним із головних джерел мотивації та натхнення:
“Іноземці приходять сюди з різних причин. Для когось це можуть бути фінансові мотиви. Для когось — щире бажання допомогти.
Але в українців мотивація абсолютно зрозуміла. Вони захищають свою Батьківщину, свої родини та своє право залишатися українцями.
Бути поруч із ними й служити разом із ними дуже надихає. Це піднімає бойовий дух і постійно нагадує, заради чого ти тут. Поруч із ними особливо чітко усвідомлюєш, який внесок робиш і чому це має значення”.
Нині Ґленна здебільшого працює на стабілізаційних пунктах і під час евакуації поранених. Як медикиня, вона визнає, що найважча частина її роботи – це психологічний тягар:
“Найтяжче в цій роботі — бачити своїх друзів, побратимів і посестер, коли вони страждають від страшного болю та мають тяжкі поранення, а ти відчайдушно намагаєшся врятувати їм життя. Втім інколи, попри всі твої зусилля, ти не можеш їм допомогти. І вони помирають у тебе на руках”.
За словами Ґленни, така робота потребує не лише професійних навичок, а й значної емоційної витривалості. Водночас вона вважає, що здатність до співпереживання є невід’ємною частиною її професії — і водночас її найбільшим викликом:
“Я дуже добре пам’ятаю слова одного з наших інструкторів на курсі підготовки медиків. Вони закарбувались у моїй пам’яті назавжди:
“Ти з’являєшся перед людиною в найгірший день її життя, щоб стати для неї найкращим другом”.
У таких умовах складно зберігати дистанцію — біль пацієнтів неминуче проходить через тебе, залишаючи глибокий емоційний слід.”
Ще одним викликом для Ґленни став мовний бар’єр. У роботі, де рішення часто потрібно ухвалювати миттєво, точність комунікації має критичне значення:
“Вивчати нову мову та ще й з абсолютно іншим алфавітом у дорослому віці — зовсім непросто. Іноді це мене не те щоб злить, але точно дратує. Втім я розумію, що перебуваю в Україні, а отже маю знати українську мову. Тому я продовжую її вчити”.
Попри труднощі, вона поступово адаптується до нових умов. За словами Ґленни, військовий досвід загалом навчив її швидко знаходити рішення в будь-яких ситуаціях і працювати з тим, що є:
“Коли я служила у штурмовому підрозділі, робочою мовою була англійська. Але водночас ми вивчали окремі українські слова та команди, щоб пришвидшити спілкування й отримувати короткі та зрозумілі відповіді саме тоді, коли це найважливіше”.
У менш напружених ситуаціях комунікація стає простішою. Тут допомагають як технології, так і базові навички невербального спілкування:
“Google Translate дуже допомагає, особливо тому, що ним можна користуватися без доступу до інтернету. А іноді достатньо й просто жестів.
У медицині теж трохи легше, адже більшість медичних термінів і назв препаратів схожі в різних мовах, і це значно полегшує роботу”.
Тривалі зміни, постійний контакт із людським болем і невідступна загроза ворожих атак поступово виснажують навіть найвитриваліших. Як і багатьом іншим військовим, Ґленні довелося навчитися піклуватися про себе й захищати голову від вигорання:
“Я називаю це балансом між роботою і життям. У вихідні дні, коли ти не в окопі, не на стабілізаційному пункті й не на евакуації, а повертаєшся до свого безпечного будинку чи квартири, де маєш відпочивати, починаєш по-справжньому цінувати прості речі.
Помити посуд. Попрати речі. Усі ці буденні справи нагадують про життя до війни.
Ти раптом починаєш отримувати задоволення від того, що робив би вдома: піти на прогулянку, вигуляти собаку, зустрітися з друзями, сходити до музею чи навіть — хоча я й не пропагую алкоголь — просто зайти до бару.
Саме це допомагає мені зберігати здоровий глузд. І, судячи зі слів людей поруч, їм це теж допомагає залишатися собою”.
Для Ґленни російсько-українська війна давно перестала бути чимось далеким. Вона не сприймає свою участь як тимчасовий етап чи короткострокову місію. Навпаки — вона пов’язує своє майбутнє з Україною та людьми, поруч із якими вона залишилася в найважчий момент.
Таке рішення, за її словами, неможливе без глибокого усвідомлення жертв, які щодня несуть як українці, так і іноземні добровольці:
“Дякую вам за те, що ви робите. Ви не просто захищаєте свій дім — ви показуєте всьому світові, що таке Україна.
Ви надихаєте ціле покоління — і людей по всьому світу — відстоювати свою ідентичність, свої переконання та свою Батьківщину.
Це справді надихає.
Сьогодні саме ви тримаєте передній край оборони демократії, вільного світу та майбутнього”.
Щодо власного майбутнього, Ґленна дивиться на нього з обережним оптимізмом. Вона вже має кілька варіантів того, з чого може початися її новий етап життя після війни, але в одному впевнена точно, що Україна залишиться її домом:
“Після війни я планую жити тут, в Україні, і повернутися до університету. Або, можливо, відкрити власний бар — поки що шанси десь п’ятдесят на п’ятдесят.
Такий наразі мій план на майбутнє”.
Дізнатися більше про іноземних добровольців у лавах Збройних Сил України та приєднатися до них можна на офіційному сайті: https://ildu.mil.gov.ua/uk
