До Вашої уваги чергова публікація, підготовлена редакцією сайту «Onview.com.ua» на основі праці відомого українського історика М.Лукінюка про розвінчування російських міфів щодо української самоідентичності.
Радянський міф про УПА
Якщо відкинути нав’язані радянською пропагандою узвичаєні стереотипи мислення, то для українців як Сталін, так і Гітлер були, по суті, катами одного штибу (навіть колишній член політбюро ЦК КПРС О. Яковлев назвав сталінський режим «фашистським»), хоча перший за десятиліття зведення своєї імперії винищив значно більше українців, аніж останній встиг винищити за порівняно короткий час окупації. І не лише українців: підрахунки американським істориком Я. Гроссом «жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої Польської держави» в 1939–1941 рр. засвідчили, що «радянська влада репресувала у 3–4 рази більше людей, ніж нацисти, причому на території, удвічі меншій, ніж зона німецької окупації». Ці цифри, наголошує дослідник, «дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави–вбивці» (Грицак, 1996. — с. 214).
У такій характеристиці того «народного» режиму нема жодного перебільшення: за різними оцінками (див., зокрема, Ященко, 1995) людські втрати СРСР за всі роки радянської влади становлять близько 100 мільйонів. За «точнішими» підрахунками І. Курганова (його стаття «Три цифры из нашей истории», присвячена питанню людських втрат в СРСР з 1917 по 1959 р., витримала декілька перевидань за кордоном), загальні втрати перевищили 110 млн осіб, а самі лише втрати «у невоєнний час» становлять «66 млн 700 тис. осіб» (Три цифры… — 1990). На жаль, з плином часу ці «цифри» у нашому сприйнятті все більше набувають ознак «статистики». Воно й зрозуміло: людська психіка просто не в змозі реально уявити подібні масштаби винищення «людьми комуністичного майбуття» собі подібних. А з огляду на загальновизнане: кожна людина — то цілий світ, взагалі не вкладається у голові, що, власне, знищив більшовизм? Якого збитку завдано цим земній цивілізації в цілому? Відповідей на подібні питання нема і бути не може, залишаються лише гострий біль і незникаюча туга з приводу тих незбагненних жертв…
Тож українцям у війні з німецьким фашизмом, як писав Т. Шевченко, «не за Україну, а за її ката, довелось пролить кров…» І лише вояки Української Повстанської Армії, воюючи проти обох поневолювачів, проливали кров виключно за рідну землю, за Україну, саме вони, наголошує польський публіцист Збігнєв Ковалевський, що «досліджує український націоналізм 40–х років XX століття» (2000), «були першими, хто розпочав боротьбу зі сталінізмом». На превеликий жаль, керівництво незалежної української держави за стільки років її існування так і не спромоглося віддати належне внескові вояків УПА у здобуття Україною цієї незалежності. Президент Кучма у своїх виступах на урочистих зборах з нагоди річниць Перемоги, що відбувалися в Національному палаці «Україна», адресуючи свої поздоровлення «нашим побратимам — росіянам і білорусам, усім народам колишнього Радянського Союзу, держав антигітлерівської коаліції», а найперше — «солдатам Вітчизняної, всім, хто йшов до Перемоги…», ані словом не прохоплюється про цих ветеранів Другої світової війни, наче й не існує їх узагалі…
До речі, наскільки нам відомо, узвичаєні в СРСР звинувачення УПА у співробітництві з німцями (в наш час цю естафету перебрали на себе декотрі українські історики, наприклад згадуваний вище доктор історичних наук В. Король, не обтяжуючи себе найменшим обґрунтуванням, заявляє, що вояки УПА «хоча і частково воювали з фашистами, все ж більше співробітничали») жодних документальних потверджень: укладання офіційних угод, пактів тощо — не мають. Ба більше — офіційні документи рейху й СРСР, доступ до яких став можливим лише після розпаду останнього, свідчать про протилежне.
Ось, зокрема, як розцінювали діяльність ОУН–УПА самі німці — цей документ, до речі, фігурував на Нюрнберзькому процесі (Косих, 1993. — с. 544): «25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД… Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.). XI/014–USSR (№ 7) XXXIX. — с. 269–270».
І це цілком закономірно, оскільки, не бажаючи бодай щонайменше рахуватися з державотворчими намаганнями українців, а маючи на меті лише використати їх природну опозиційність до Москви, німці були надзвичайно обурені несподіваною «вихваткою» ОУН із проголошенням незалежності України. Причому це зовсім не виглядало малозначущою заявою якоїсь групки політичних екстремістів. Прибувши 30 червня 1941 р. до Львова (радянські війська залишили місто увечері 29 червня), члени похідної групи С. Бандери «скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника Бандери Ярослава Стецька призначено головою уряду… У тексті проголошення було сказано, що “волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України”» (Косик, 1993. — с. 114–118). Акт проголошення закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Чи таке — двічі передане по радіо, а першого липня ще й видане Українським національним комітетом у Кракові у вигляді інформаційного бюлетеня — могло сподобатися німцям?!
Незважаючи на репресії, український національний рух охоплював все нові й нові території. Як визнавалося в донесенні СД за 12 вересня (там само. — с. 141), «емісари ОУН відзначаються своїм рішучим стремлінням до мети, своєю скромністю і своєю відданістю». Наведені у згаданих працях В. Косика німецькі документи, фіксуючи численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема у Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно–Донецьку тощо, переконливо спростовують твердження більшовицьких ідеологів про те, що діяльність українського національно–визвольного руху нібито обмежувалася лише теренами Західної України: «Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично ніякого сприятливого підгрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому. Було вжито відповідних заходів… III/Inland II g. 431, f. 131» (там само. — с. 529).
Поліція безпеки, СД, гестапо, військова секретна поліція, абвер проводили масові арешти членів ОУН як по всій Україні, так і в еміграції. С. Бандера, Я. Стецько, А. Мельник, О. Штуль, Т. Бульба–Боровик були у концентраційному таборі Заксенгаузені, а О. Ольжич був там закатований. Заарештувавши багато тисяч людей, німці сподівалися, що питання таким чином буде вирішено. Але в Україні вже визріла нова ситуація: «Все сильніше проявляється прагнення до незалежності, а також рішучість звільнитися від німецького впливу… Стремління до самостійності України стає щораз більш виразним…» — доповідав 27 серпня 1941 р. командир 213–ї дивізії безпеки фон Курбієр (там само. — с. 525). За даними Головнокомандування Вермахту, на початку лютого 1944 р. «бойова організація, [що] називається Українська Повстанська Армія (УПА) [має] загальний кількісний склад… 80 тисяч осіб» (там само. — с. 620).
В інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено у переданому німцями в Берлін 11 вересня 1942 р. секретному донесенні № 20 із окупованих районів Сходу начальнику поліції безпеки і СД наголошувалося (там само. — с. 577): «“…Всяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!”… IX/ R 58/222 f. 47–51». І то були не просто пусті декларації. Так, командир одного із загонів УПА–Північ П. Антонюк–Сосенко, що, на порушення заборони, «вів із ворогом переговори, 7 лютого 1944 р. був засуджений військовим трибуналом УПА і через добу страчений», а «у квітні 1944 р. було страчено другого офіцера УПА за укладення місцевої угоди з одним із німецьких загонів, угоди, спрямованої, зокрема, проти поляків» (там само. — с. 420, 428).
Вистачає подібних свідчень і в документах, що зберігаються в українських архівах. Наприклад, у чималій теці «Пропагандистичних (саме так написано на її палітурці. — М. Л.) матеріалів», зокрема у зверненнях УПА до різних поневолених народів на теренах СРСР, так роз’яснюється позиція українських повстанців (цитовано мовою оригіналу зі збереженням стилю і орфографії): «Война, в которую вовлекла Вас Москва, ведется за империалистические интересы. Москва и Берлин спорят между собой, кому из них Вас грабить. Империалистическая Москва целыми веками грабила у Вас Ваш хлеб, Ваше железо, Ваш уголь, Ваш скот, Ваш хлопок, а во время войны — брали с Вас подать крови: Ваших сыновей и отцов на фронт. Вам же за это присылали своих чиновников, издевались над народом, презирали Вашу культуру, насмехались над Вашим языком. Сегодня… два хищника сцепились и кроваво дерутся между собой за добычу… Это время должны использовать народы Европы и Азии для изгнания империалистов из своих родин и восстановления национальных самостоятельных государств… На территории Украины действует Украинская Повстанческая Армия. Она ведет борьбу под лозунгом: “Свобода народов, свобода человеку!”… Переходите с оружим на сторону повстанцев!.. Главная Команда Украинской Народной Самоохраны (УНС). Ставка, июнь 1943 г.» (АД: Звернення УПА… — 1943–1944. — Арк. 2–3).
У той же час співробітництво Кремля з Німеччиною документально засвідчено. Один лише горезвісний «пакт Ріббентропа — Молотова», що фактично відчинив шлюзи Другій світовій війні, чого вартий! А от щодо таких звинувачень на адресу УПА — аж захлиналися!
Для збільшення «кривавого рахунку УПА», — як це видно, скажімо, з доповідної записки військового прокурора військ МВС Г. Кошарського «Про факти грубого порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ» до секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, поданої 15.02.1949 р. з грифом «Цілком таємно» (Сергійчук, 1998. — с. 699–707), Міністерством Держбезпеки Української РСР «у Західних областях України широко використовуються т. зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів “УПА”». Ці «спецгрупи МДБ, як засвідчують факти», — а їх у доповідній наведено чимало — широко застосовували «свавілля та насильство над місцевим населенням… піддавали катуванню… жорстоко мордували… гвалтували…» мирних громадян і, як наголошує Кошарський, подібні факти, «на жаль, аж ніяк не поодинокі». «Дії т. з. спецгруп МГБ, — доходить висновку військовий прокурор, — мають яскраво виражений бандитський, антирадянський характер і, ясна річ, не можуть бути виправдані жодними оперативними міркуваннями», позаяк «жертвою їх (цих «спецгруп». — М. Л.) сваволі часто стають особи, непричетні до українсько–бандитського підпілля… (ЦДАГО України. — a. 1. — Оп. 16. — Спр. 68. — Арк. 9–17)».
Про це ж, до речі, задовго до Кошарського повідомляв і військовий прокурор військ НКВС Рівненської області Константинович (АД: О нарушениях… — 1945. — Арк. 86), наголошуючи, що «незаконні розстріли окремих громадян», які від січня до серпня 1945 р. Становили «37,8 % від загальної кількості порушень соцзаконності», вийшли на перше місце серед решти злочинів, здійснених працівниками НКВС–НКДБ в області. Наприклад, подамо «бойовий шлях» лише однієї «спецгрупи», наведений військовим прокурором серед низки зразків злочинної діяльності працівників органів НКВС і НКДБ (там само. — Арк. 87): «…3. Оперуповноважений Рафалівського р/в (райвідділ. — М. Л.) НКВС лейтенант міліції Сазонов при виконанні оперативних завдань під час виїздів у села району систематично порушував соцзаконність. Так: а) У жовтні 1944 р. Сазонов разом з командиром спецгрупи Споришем затримали гр–ку хутора Новки Узловату, мати 5 дітей. Не вчинивши допиту і не з’ясувавши особи затриманої, Сазонов дав наказ розстріляти Узловату… Труп викинуто на пустирище; б) Того ж місяця 1944 р. в хуторі Дібровка в будинку гр–на Яченя застали гр–ку Тладюх Параску з двома дітьми (одне — немовля). Запідозривши Яченя і Тладюх у зв’язках з УПА, Сазонов наказав бійцям спецгрупи будинок підпалити, а Тладюх розстріляти. Тладюх була відведена за село й розстріляна; в) У грудні 1944 р. в селі Сабіжиці за підозрою в зв’язках з УПА було затримано гр–на Єзгора. Сазонов, учинивши допит останньому і не домігшись позитивного результату, наказав затриманого повісити. Єзгора бійцями спецгрупи було повішено; г) У лютому 1945 р. в селі Кульки була затримана дружина бандита (прізвище не з’ясовано). Після вчиненого допиту Сазонов наказав затриману вбити. Затримана бійцем спецгрупи Калашниковим була забита: Калашников перерізав їй ножем горло; д) У березні 1945 р. на озерних хуторах були затримані за підозрою у зв’язках з УПА 2 дівчини і одинхлопчик (прізвища не з’ясовані). Сазонов після вчиненого допиту дав наказ затриманих розстріляти. Затриманих було розстріляно бійцями спецгрупи Пекановим і Ткачевським; е) 23 березня 1945 р. Сазонов, перебуваючи у стані сп’яніння в с. Маюничі, наказав обстріляти село. Унаслідок безцільної стрілянини були важко поранені 12–річні підлітки Пугач Марія, Якубець Ганна та Якубець Тетяна. Сазонов… утік». Прокурор проілюстрував свою доповідь численними прикладами порушень, виявлених у Рівненській області, однак подібні «спецгрупи» діяли й у інших областях — і тими ж методами.
Так, організовані у квітні 1946 р. «три так звані спецгрупи Управління МВС із боротьби з бандитами в Чернівецькому районі» на Буковині, командирам яких було наказано «діяти методами банд», як наголошено в довідці (АД: О работе… — 1946. — Арк. 30), «займалися, по суті, бандитськими вчинками». Такі ж, до речі, підрозділи, які було наказано «переодягнути у бандерівський одяг і зовнішньо уподібнити до банд», створювалися й у Війську Польському під час здійснення польською владою горезвісної акції «Вісла» (Акція… — 1997. — с. 414). Як свідчать архівні дані, дії цих «банд» (так само й задіяних у каральних операціях звичайних військових підрозділів), що були спрямовані на примушення українського населення до депортації зі своїх етнічних теренів на півдні та сході Польщі спочатку до УРСР, а затим тих, хто навіть з примусу відмовився покидати батьківську землю, — у відведені для них «резервації» поблизу західних польських кордонів, теж «супроводжувалися навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами» (там само. — с. 28).
Та цим форми діяльності «правоохоронних» органів «під виглядом бандитів “УПА”» не обмежувались. Скажімо, оперуповноважений відділу боротьби з бандитизмом Збаразького (Тернопільська область) р/в МВС Курашенко наприкінці січня 1946 р. «при проведенні чекістсько–військової операції заарештував 30 громадян» кількох сіл і «шляхом побиття під час допитів намагався сфабрикувати неіснуючі станичні антирадянські ОУНівські організації», а в травні того ж року оперуповноважений Коропецького р/в МВС Мартинов «так само шляхом побиття 25 громадян намагався створити нібито існуючі вже сільські організації українсько–німецьких націоналістів» (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 4).
Однак часто–густо траплялося, що й ті з червонозоряних «визволителів», що не прикривалися «виглядом бандитів “УПА”», поводилися не краще. Терор стосовно «місцевого населення» набув таких масштабів, що його вже не могло замовчувати навіть завезене «у обозі» партійне керівництво.
Не ставлячи за мету «вибілювати» воєнні дії ані частин Червоної армії, ані вояків УПА, все ж зазначимо, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, позаяк стали на смертельний двобій із ворогом, який мав незрівнянно більшу промислову, військову, політичну, пропагандивну потугу, зрештою, людські резерви, тобто він опирався на державу. Повстанські ж структури, навпаки, створювалися на засадах самоорганізації, тобто, по суті, то був двобій вояків–аматорів із досвідченими, добре озброєними професіоналами. Зате «братні» окупанти не мали того, що завжди було — і без чого, безперечно, ця боротьба не могла бути такою тривалою — у повстанців: рідної землі під ногами і самовідданої підтримки місцевого люду, попри постійні масові репресії з боку «народної» влади. Саме завдяки постійному підживленню УПА, незважаючи на значні втрати — скажімо, лише впродовж 1945 р. повстанці «втратили 9 тис. вбитими» (Історія України. — 1996. — с. 336), — продовжувала чинити збройний опір. За оцінками істориків (Малий… — 1997. — с. 407), «усього за роки існування УПА в її лавах побувало до 400 тис. осіб». І хоча з боку останніх, зрозуміло, теж траплялися випадки надмірної жорстокості, спричинені різними обставинами — аж до відчаю, однак такого масового терору проти місцевого населення з їхнього боку не було і не могло бути у принципі, оскільки воно, окрім хіба що тих, хто відкрито став на бік «совітів», було для повсталих своїм, на відміну від «визволителів», яким це населення видавалося — і небезпідставно — незрозумілим і ворожим, а отже, чужим. Тому репресивні заходи ОУН–УПА зачіпали не населення взагалі, а переважно функціонерів «нової окупаційної влади», в той час як радянські карально–репресивні органи часто–густо сповзали до боротьби проти західноукраїнського люду взагалі, про що неспростовно свідчить величезний масив радянських архівних документів.
«Мають місце випадки надзвичайно тяжких самоуправств — побиття, спричинення каліцтв затриманим і самочинні розстріли безвинних громадян», — такою констатацією починалась одна із багатьох постанов бюро Тернопільського обкому КП(б)У, присвячених розглядові цієї гострої проблеми (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 3).
Навіть у офіційних партійних документах подібних прикладів «проведення операцій» по всіх куточках багатостраждальної Західної України — хоч гать гати! Наведемо декілька з них.
Волинська область. Ось що, зокрема, повідомляв 26 листопада 1944 р. «Інформаційний бюлетень» ЦК КП(б)У № 36 про трагедію, яка сталася 25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому (АД: О фактах нарушения советских… — 1944. — Арк. І): «…дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр–на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4–ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8–9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях — «будинок». — М. Л.) гр–ки Парфенюк, увірвався до помешкання і, “щоби налякати”, застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр–ку Парфенюк, її 15–річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр–н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував (а якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок тих душогубів?! — М. Л.)».
Львівська область (АД: О грубейших извращениях… — 1945. — Арк. 1). «11 березня [1945 р.] у селі Наконечному були затримані Гула М. і Шпитяк С., що ухилялися від мобілізації, і в селі Поруденко гр–н Ничкало І. 50–ти років. Усі троє за наказом [начальника Яворівського райвідділу НКВС] Рудковського розстріляні дільничним уповноваженим Щигульним (у довідці «О фактах грубого нарушения советской законности в Яворовском районе Львовской области» організаційно–інструкторського відділу ЦК КП(б)У (там само. — Арк. 10) прізвище останнього записане інакше: Щегулін. — М. Л.). 17 березня ц. р. у селі Прилбичі проводилася операція, в результаті якої було затримано 11 осіб, що ухилялися від мобілізації. На шляху до райцентру Рудковський відібрав з групи затриманих» чотирьох осіб «і після допиту, супроводжуваного побиттям, за його наказом вони були розстріляні».
Рівненська область. У довідці, надісланій 5 січня 1945 року на ім’я Хрущова секретарем обкому КП(б)У В. Бегмою (АД: Справка о борьбе… — 1945. — Арк. 73), серед інших прикладів наведено й такий: «7 грудня 1944 року при проведенні операції з ліквідації бандгруп у селі Борбино Острожецького району була затримана громадянка Устимчук Мокрина Йосипівна. Як з’ясувалося пізніше, Устимчук — мати 11 дітей, причому 3 сини перебувають у Червоній Армії, а чоловік працює в оборонній промисловості. Затримана Устимчук була доставлена до р/в НКВС. Начальник р/в НКВС лейтенант міліції Піканов був п’яним і того ж дня ввечері, не розібравшись, наказав бійцеві військ НКВС Логвиненку вивести Мокрину Устимчук у виярок поблизу пошти (в центрі містечка Острожець) і розстріляти її». Той «виконав наказ», а під час розслідування було «встановлено у що Устимчук до ОУН і УПА жодного стосунку немає…»
Станіславська (пізніше — Івано–Франківська) область. «Працівники Кутського райвідділу НКВС: Іванов — начальник райвідділу, Бєлов — співробітник райвідділу і Левченко — уповноважений міліції прибули 10 жовтня 1944 р. в село Рідни з групою бійців винищувального батальйону. Не виявивши бандитів у вони вбили 7 мешканців і спалили 7 селянських обійсть… Серед убитих двоє дітей 6–12 років і дві жінки — 5 і 55 років…» (АД: О фактах нарушений… — 1945. — Арк. 38).
Тернопільська область. 9 лютого 1945 р. «дільничний уповноважений В–Дедеркальського р/в НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 осіб селян, забрав їх майно й спалив два будинки», а його «колега» зі Зборівського р/в НКВС «Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п’яним і розстріляв п’ятьох із них…» (АД: О фактах морально–бытового разложения… — 1945. — Арк. 2–3). 5 березня 1946 р. «пом. уповноваженого Струсівського р/в МВС Лобанов при здійсненні операції в селі Сущин обстріляв будинок інваліда Вітчизняної війни Антонюка. При цьому вся сім’я з 4 осіб була вбита…» (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 4). Як наголошується у цій постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У, «подібні випадки вбивства безвинних громадян мали місце також у Мельнице–Подільському, Підгаєцькому і Зборівському районах».
Чернівецька область. «Начальник Кельменецького райвідділу НКВС Никаноров разом зі співробітниками райвідділу винищив п’ятьох осіб ні в чому не повинних громадян, з яких одну жінку задушили мотузкою, прив’язали їй камінь на шию й кинули в Дністер. Трьох полонених угорців замість доправлення їх до місця призначення розстріляли і кинули в криницю. Одного фіктивного бандита розстріляли і труп залишили в лісі, прикривши гіллям. Усі ці факти злочинної діяльності працівників р/в НКВС були відомі керівництву управління НКВС», однак жодних заходів вжито не було. (АД: О [некоторых] фактах нарушений… — 1945. — Арк. 8). Під час розслідування діяльності начальника УМВС Чернівецької області полковника Руденка (там само. — Арк. 23–24) було виявлено, що в лютому — березні 1945 р., коли «в органи МВС Чернівецького району прийшла з повинною велика кількість бандитів», він «вирішив здійснити ряд заходів, спрямованих на безслідне зникання бандитів», для чого наказував розстрілювати утримуваних у камерах попереднього ув’язнення. Так само діяли й підлеглі полковника…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
