Почнемо цей текст як експеримент із переосмислення української класики. До якого театру могла б ходити Леся Українка, якби жила в наші дні? 130 років тому вона була прогресивною українською драматургинею, але писала в листах, як ненавидить український народницький театр.
Чи могла б зараз людина, яка цікавилась найпрогресивнішими ідеями свого часу – читала німецькою твори Ніцше, розумілась на операх Вагнера – дивитися постановки своїх п’єс в театрах України?
Реклама:
Зараз сучасна варіація – Леся Українка 2.0 – давно б прочитала роботи Ханса-Тиса Лемана про постдраматичний театр, відвідувала Бієнале сучасного танцю у Венеції, брала участь у дискусіях про перформативність гендеру із теоретикинею Джудіт Батлер. А також цікавилася б музичною філософією іншого Лемана – Гаррі чи творчістю сучасного послідовника Вагнера Тронда Райнхольдтсена.
Наявність цих мінімальних знань з актуальної європейської культури робить споживання театру неймовірно вибагливим. Але в Україні згаданих авторів і авторок не перекладають, про деяких навіть не знає україномовна Вікіпедія. Виходячи з цих фактів, виглядає на те, що сучасний український театр віддаляють від його європейського аналога кілька десятиліть історії мистецтва і низка невирішених суспільно-політичних проблем. Чи погодилася б з таким театром Леся?
Патріархат українського театрального буму
В сучасному українському театрі є цікаві і яскраві жіночі імена, наприклад Тамара Трунова, Оксана Дмітрієва, Лариса Венедиктова, Катерина Лібкінд, Ніна Хижна та Олена Апчел. Вони пропонують більш сучасний, складний та свіжий погляд на театральне мистецтво.
РЕКЛАМА:
Але на загал, світ українського театру залишається місцем патріархальним, мізогінним та сексистським. Згадаймо, як розгорталися і чим (не)завершилися скандали з Талашко, Висоцьким, Сомовим та Андрієм Білоусом.
Директорами та головними режисерами абсолютної більшості державних театрів залишаються чоловіки. Директор театру на Подолі Богдан Бенюк публічно підтримав Білоуса та його колегу, викладача акторської майстерності Висоцького. Про метода Білоуса знали багато його колег задовго до скандалу, але надавали перевагу не “виносити сміття з хати”.
В середовищі акторів та режисерів далі побутують сексистські жарти та реплікуються гендерні стереотипи. У своєму патріархальному консерватизмі український театр залишається явищем, далеким від сучасного мистецтва, та від суголосного часу мислення та мовлення.
Флорентіна Хольцингер, A year without summer, Лекція Доктора Фройда
Nicole Marianna Wytyczak
В Європі жінка в театрі почуває себе більш безпечно і вільно, аніж в Україні, і останні десятиліття це рятує цей вид мистецтва від стагнації. Театр як і опера – постійно занепадають, і потребують чогось, що могло б їх врятувати. Колись це були, до прикладу, тексти Антонена Арто, а останні роки – роботи та думки європейських режисерок та хореографок.
Реклама
Феміністична революція Західного світу
Останні кілька десятиліть світ (насправді не весь, а його досить невелика частина) переживає певну феміністичну революцію чи скоріше еволюцію. Якщо дуже спростити те що відбувається – завдяки багаторічній роботі правозахисниць, філософок, активісток, артисток, художниць західному суспільству вдалося довести (витративши на це досить багато зусиль), що жінка – це повноцінна людина.
Чи не вперше жінка отримує рівноцінний доступ до деяких до цього майже ексклюзивно чоловічих професій, таких як диригент симфонічного оркестру, композитор, режисер кіно чи великої театральної сцени.
Ми розглянемо невеликий фрагмент результатів цієї революції, що триває, на прикладі такої сфери як сучасний театр. Останні десять років я спостерігаю це явище в різних країнах, і за цей час у мене сформувався суб‘єктивний шортліст артистів, які змінюють обличчя і мовлення сучасного театру. На вершині рейтингу – 100 відсотків жінок: Сігна Кьостлер, Сьюзен Кеннеді, Кароліна Бьянкі, Анхеліка Ліделл, Доріта Ханна, Доріс Уліх, Метте Інгвартсен. І безперечно, Флорентіна Хольцингер, про яку далі і піде мова.
Флорентіна Хольцингер, A year without summer, сцена Мюзиклу, операційна
Nicole Marianna Wytyczak
Хто така Флорентіна Хольцингер?
Флорентіна Хольцингер – європейська режисерка “номер один”, принаймні останні два сезони. Вона робить найдорожчий, найскладніший, найрадикальніший, політичний, медійний та затребуваний театр, який намагаються отримати в свої програми головні фестивалі та сцени Європи. Квитки на її шоу у будь-якому місті як правило розкуповують за 10 хвилин.
Флорентіні 39 років, це танцівниця, хореографка та спортсменка з Відня. 10 років тому вона робила екстремальні перформанси соло або в дуеті зі своїм партнером, а зараз створює опери, які стають головними подіями сезонів в Європі одночасно у двох секторах – і в оперному, і в театральному (опера Sancta 2024 року). Зараз Sancta та ще дві її великі роботи: “Офелія має талант” (2022) та “Рік без літа” (2025) знаходяться в інтенсивному європейському турі.
Реклама
Флорентіна Хольцигер, Опера Sancta
Nicole Marianna Wytyczak
Окрім того, вона є співавторкою феміністичних відеокліпів, героїнею фільму Moon, а у 2026 році буде представляти Австрію на Венеційський бієнале проєктом, що присвячений міфічним підводним створінням. У вільний від цих артистичних активностей час (якщо його можна взагалі уявити), вона займається мотокросом, підняттям штанги, бойовими мистецтвами, та стрибками з жердиною разом із олімпійськими спортсменками.
Що відбувається в театрі Хольцингер?
В основі театру Флорентіни Хольцингер – ансамбль жінок, які виступають переважно оголеними, і у своїх практиках поєднують та деконструюють дуже різні речі. Це танець – від класичного балету до акробатичних трюків з пілоном, екстремальні перформанси з проколюванням частин тіл, розмовний театр і стендап, мюзикл, кабаре-шоу і опера.
“Радикальні” елементи шоу Хольцингер не є принципово новими або “авангардними”, вони скоріше звертаються до історичних форм перформансу та історії авангарду і використовуються як театральні інструменти.
Хольцингер є закономірним продовженням 100-літньої історії австрійського танцю і перформансу, і серед її попередниць Аніта Бербер та Грета Візенталь з 1900-1920-тих, віденський акціонізм 1960-70-х, театр Германа Нітша, роботи перформерки Валі Експорт…
Флорентіна Хольцингер
Jens Büttner
Реклама
Роботи Хольцингер на різних рівнях пов‘язані з історією європейського танцю і театру. Одна із найвідоміших робіт TANZ (2019) є віртуозною гротескною деконструкцією балетної школи, де вчительку танцю грала жива легенда перформативних мистецтв, 80 річна балерина Беатріс Тріксі Кордуа (1941-2025). Вона танцювала понад 70 років свого життя, одна з перших вийшла на велику танцювальну сцену без одягу у балеті “Весна священна” Ноймайера в 1972 році. Останні десятиліття життя знімалася в кіно та грала в театрі.
Північно-Американська прем’єра TANZ. Зліва на право: Beatrice Cordua, Netti Nüganen, Veronica Thompson, Annina Machaz, Laura Stokes, Florentina Holzinger
Eva Würdinger
Опера Sancta створена в 2024 році – наразі наймасштабніша сценічна робота Хольцингер. Це смілива інтерпретація опери німецького композитора Пауля Хіндеміта, в якій крім класичної партитури для оркестру і хору, залучені рок-панк бенд та електроніка. Сюжет присвячений народженню сексуальності з тіла монашки та деконструкції культурного фундаменту католицького суспільства.
Вона застосовує метод devised theater – колективне творення, де вистава створюється завдяки творчому внеску всього ансамблю, а не пишеться виключно драматургом. А також екстремальних перформансів, які виконує феміністичний ансамбль, де Ісуса Христа і Папу Римського грають також жінки.
Sancta, Саойя Альварез Руїз у ролі Папи Римського
Матіас Баус
В червні 2025 року мені пощастило потрапити на показ нової великої роботи Хольцингер та її колективу, “A year without summer” (“Рік без літа”) у Віденському Фолькстеатрі. Це принесло досить яскраве враження, яке змінило дещо із моїх уявлень про те, що може відбуватись на театральній сцені.
Реклама
Лесбійська Діонісія
Вистава починається з того, що ти з літнього Відня заходиш у велику залу Віденського Фолькстеатру, заповнену димом, в якій досить холодно. На сцені білий лінолеум, невелика декорація, два екрани з боків і нічого більше. Кілька хвилин грає ембієнтна музика. На сцену виходить дівчина в кросівках і в шортах, розповідає кілька речень про цей твір і про його ідею.
Назва апелює до подій 1816 року, коли через виверження вулкана в Європі було надзвичайно холодне літо, що спричинило великий неврожай, голод, і в певному сенсі, глобальний екологічний апокаліпсис.
Це триває дві хвилини. Головним є те, як саме перформерка повідомляє публіці цю інформацію. Вона просто виходить, говорить без пафосу, надриву і надмірного інтонування своїм звичайним голосом. Вона перебуває на сцені тим, чим вона є, – сучасна танцівниця та спортсменка, яка не репрезентує і не зображує нікого, крім себе. Хоча, звісно, вона перебуває в театральній ситуації та в ситуації гри.
Друга вступна частина твору – це досить велике (15 хвилин) детально прохореографоване діонісійське лесбійське свято. Його учасниці – понад двадцять жінок від 25 до 80 років, дуже різної статури і національності, (що дуже контрастує із майже тотально білою фестивально-оперною віденською публікою), високі спортсменки та Саойя Альварез Руїз, зірка багатьох перформансів Хольцингер (у Санкті вона грає Папу Римського), яка має менше ніж метр зросту і пересувається з допомогою ролера.
Флорентіна Хольцингер, A year without summer, сцена Мюзиклу
Nicole Marianna Wytyczak
Великий і абсолютно інклюзивний ансамбль жінок, більшість з них уже кілька років працює разом, група людей, що репрезентує певну сценічну феміністичну утопію.
Реклама
Акторки поступово виходять на задимлену сцену в кежуальному одязі, під романтичну музику танцюють, потім повністю роздягаються і починають займатися сексом в буквальному сенсі цього слова. Спочатку дуже повільно і лірично, але поступово, разом із музикою це переходить у справжню велику драматичну оргію, залучаючи всі частини тіл та певні функціональні предмети.
Музика розвивається від ембієнту до року. Періодично із групи відділяються старші жінки і роблять досить дивну хореографію – елементи класичного балету у сповільненому темпі.
За законодавчими мірками, на сцені відбувається порнографічний акт за участі 20+ людей, і це заборонено робити в публічному місці на території України, до прикладу. В реальності ж, у віденському Фолькстеатрі, відбувається щось значно складніше, аніж еротичне шоу. Я перебуваю в партері серед поважної віденської публіки і серед людей, які (як і глядачі Львівської чи Київської опери, наприклад) добре знайомі з порнографією, і не бачать на сцені нічого принципово радикально та нового для себе.
І в Австрії й в Україні споглядання порнографії та еротики має своє більш менш визначене місце і стигматизоване до споживання в приватному просторі. Радикальним тут стає, окрім складної хореографічної форми і музичної партитури, насправді соціальна ситуація, в якій це все відбувається (800 людей, які купили квитки в австрійський національний театр). І те, що ця сцена є лише вступним фрагментом великого, складного і багатошарового театрального твору.
У фіналі секс-Діонісії та у часовій, фізичній та символічній зоні оргазму рок-музика раптом переходить в певний музичний мем – акорди Ріхарда Штрауса з симфонічної поеми “Так говорив Заратустра”. Ця музика (крім абсолютно комічного ефекту, який вона спричиняє) каже принаймні місцевій публіці досить багато: Це і Ніцше, і Ріхард Штраус, і пов‘язаний з ними фашизм, і Відень в епоху між світовими війнами, і ще багато чого – певна підготовка до того, що відбуватиметься далі.
Загалом ця складна сексуальна сцена побудована таким чином, що викликає дуже різні, складні і полярні відчуття у глядачів – від суму та патосу на початку до нестримного гротеску у фіналі.
Реклама
Мюзикл в лікарні
Мюзикл Хольцингер, опера всередині опери A year without summer розпочинається так: артистки накидують халати, в центрі сцени роздувається велика лялька “Походження світу” Курбе, і ми опиняємось в госпіталі.
В центрі мізансцени сама Хольцингер, навколо якої 20 серйозних та заклопотаних лікарок та медсестер, Хольцингер народжує. Робить вона це у специфічний спосіб – лайфкамера наближається до її стегна, на ній видно невеликий розріз зі швами. Одна із лікарок розрізає шви скальпелем, заглиблюється під шкіру, і дістає звідти маленьку пластикову фігурку-ембріон. Хольцингер кричить, зображуючи муки народження. Старша пані лікар, оглянувши ембріон, повертається до публіки і урочисто оголошує:
– Вітаю, Фло! Це… мюзикл!!!
Після чого артистки починають грати мюзикл про лікарню, який вони створили самі, не отримавши авторських прав на постановку мюзиклу “Чикаго”. Після вистави учасниці ансамблю продають мерч на площі перед театром: постери, пігулки для безсмертя та пластиковий Діонісій-Мюзикл з ноги Хольцингер. Я придбав Діонісія і привіз його до Києва для театрального музею оперної лабораторії Opera Aperta.
Центральним персонажем розділу “Мюзикл” стає карикатурний доктор Зигмунд Фройд. Він з‘являється на лікарняному ліжку, де спочатку театрально мастурбує під ковдрою, потім починає гасати по сцені, нюхає кокаїн, намагається спіймати і “трахнути” медсестер, а потім починає розповідати (заглиблюючись мікрокамерою в вагіну одній із артисток, що лежить на гінекологічному кріслі) теоретично-практичну лекцію, присвячену тому, що жінка – це неповноцінний чоловік, створіння, яке начебто постійно “заздрить” чоловіку через наявність у того пеніса.
Реклама
Фройда грає також жінка-акторка, загримована під легендарного психоаналітика і в піджаку, але повністю оголена в нижній половині тіла, що підсилює абсолютно комічний ефект всієї сцени.
Фекальна катастрофа
Однією із кульмінацій фіналу стає сцена в будинку-лікарні для людей похилого віку. На сцені тільки жінки, всі оголені або в мед халатах. Старшим жінкам стає погано і вони починають по черзі блювати й випорожнюватись. Молодші танцівниці, що грають медсестер, намагаються їм допомогти, але в результаті самі починають блювати.
Все це виростає до катастрофи есхатологічного масштабу, коли бутафорські рідини заповнюють тотально всю сцену та починають вивергатись з ліжок. Далі медсестри кидають серветки та рушники, забрудненні випорожненнями, просто в партер, де цей реквізит долітає до 7-го ряду.
Фінал цього перформансу побудований у формі досить “класичного” театрального катарсису. На знищену потоками бутафорських блювотних і фекальних мас на сцену починає падати сніг (сніг-піна був дуже якісний, падав великими шматками і створював невеликі кучугури, рівномірно покриваючи всю сцену білим, не танучи).
На сцені з‘являється персонаж-Франкенштейн, чорношкіра дівчина на ходулях із містичним монологом. Адже роман Мері Шеллі “Франкенштейн” був створений як раз влітку того катастрофічного 1816 року. На екрані висвічується напис “NO END”, актриси поступово покидають засніжену сцену, на другому поверсі декорацій продовжує кататись на ковзанах та робити піруети оголена балерина, вона робить це 20-25 хвилин, падає на лід, встає і далі продовжує свій танець, знову падає і знову починає робити піруети аж поки останній глядач не покине партер.
Низьке, високе і середнє мистецтво
Як і багато інших театральних явищ, твори Хольцингер розгортаються одночасно на декількох рівнях. З одного боку – цей театр є абсолютно демократичним і місцями цілеспрямовано розважальним, із цирковими прийомам, жартами , які змушують сміятися велику театральну залу. Але насправді цей демонстративно видовищний формат є тільки однією із сторін театрального твору.
Реклама
До прикладу комічну сцену з доктором Фройдом при більш відстороненій оптиці можна трактувати як інтерпретацію у доступній загальноосвітній театральній формі текстів Джудіт Батлер з 1990-х, зокрема книги “Antogine’s claim” яка критикує фройдистські теорії, намагаючись уявити альтернативний світ, в якому центральним протагоністом трагедій Софокла стає не Цар Едіп, а Антигона. Це феміністична революція в дії, яка народилась в протестних перформансах 60-х та нарешті захопила велику сцену (знову ж таки, не всюди, а в деяких частинах західного суспільства).
Флорентіна Хольцингер, A year without summer, сцена зими
Nicole Marianna Wytyczak
Подвійність трактувань дозволяє і побудова розгорнутої сцени Мюзиклу в лікарні загалом. З одного боку на сцені відбувається реальний мюзикл, з непоганою живою музикою, відрепетіруваною хореографією з пав’ячим пір‘ям, аріями, хорами, дуетами та розмовними вставками. На іншому рівні – вся ця частина загалом побудована як розумна сценічна сатира на жанр мюзикл в цілому, його “інституційна критика”, з пародіями на інструменталізацію жіночого тіла, політичний ескапізм, та висміюванням гендерних та музично-хореографічних кліше.
Всередині між двома умовними “актами” опери (здається природним назвати цей твір оперою, через складність різноманітних жанрів, які формують його зсередини) відбувається щось на кшталт інтермедії – велика поетична сцена без слів, в якій квартет старших жінок без одягу гуляє затемненою холодною сценою, зустрічаючи роботів Boston Dynamic, що гуляють як бездомні собаки в зеленому туманному просторі. Ця сцена, а також поетичний фінал перетворюють виставу на досить складний перформативний метатекст.
Всі попередні “циркові” сцени сексу, бутафорських фекалій, проколювання тіл та гротескного фарсу раптом постають не як самоцільне шокування, а як фрагменти складнішої метафізичної подорожі, що відбувається крізь осмислення вразливості, тілесності, старіння та смерті, де центральним образом залишається страждання “перехресного історичного людського (жіночого) тіла” в добу технофетишизму та деперсоналізації. У цьому багаторівневому просторі вистава функціонує як поліфонічний утопічний світ, де кожен рівень (від мюзиклової пародії до мовчазної хореографії в тумані) нашаровується, вступаючи в діалог із попереднім, що виводить нас в результаті далеко за межі театральної будівлі, в поле критичної філософії, політики, історії мистецтва, та просто історії.
Після вистави я довго не міг покинути партер, а на виході із будівлі познайомився із молодою сербською режисеркою з Белграда та німецьким театральним критиком з Лейпціга. Це була денна вистава, що розпочалась о 15:00 а закінчилась біля 17:00. Ми втрьох вийшли з Віденського Фолькстеатру і говорили про виставу та про театр до 03:00 ночі, завершивши дискусію в зовсім іншому район міста, біля Австрійського Будинку Радіо. Ця десятигодинна розмова стала для мене найдовшою дискусією про мистецтво, в якій мені доводилося приймати участь.
Реклама
Критика Флорентіни Хольцингер
У Австрії та в Німеччині звучать різноманітні критичні голоси щодо творчості Хольцингер. Серед них як критика “народна” – обурені коментарі в соцмережах, так і критика умовно “інтелектуальна” – думки представників перформативного сектору та інтелектуалів, де багато хто вважає її твори занадто плакатно- спрощено- примітивно-цирковими шоу.
Так, після опери Sancta, яка досить вільно і гротескно оперує елементами католицької традиції, в німецькомовних медіа та соціальних мережах потоком посипались коментарі на кшталт “а нехай вона спробує те саме зробити з ісламськими символами?”.
На такий закид є дуже проста відповідь. Оголена жінка, яка стоїть на великій сцені, і яка стає театральним режисером та мисткинею “номер 1” цілого континенту, де вона може публічно критикувати будь-які соціально-культурні конструкції: релігію, політику, патріархат – це продукт західноєвропейського християнського суспільства.
Перформанс Хольцингер навпаки можна розглядати як пряме продовження історії католицької церкви, з жіночим монастирем, який є осередком еротицизму ще з часів Бокаччо та історією-міфом втілення Христа, з його літературними та живописними інтерпретаціями.
Флорентіна Хольцингер, A year without summer, фінальна сцена
MayraWallraff-53_-Born-in-Flamez_otay-onii_Sue-Shay_Luz-de-Luna-Duran
Іншою дуже загальною критикою Хольцингер є думка про те, що “вона перетворила перформанс на оперу”. Критика комерціалізації та ностальгія за “зрадженим андерграундом”. І тут уже прийшов час сказати, що будь-який перформанс неуникно перетворюється на оперу. Кілька сезонів тому це дуже ілюстративно довела “бабуся перформансу” Марина Абрамович, коли на великій оперній сцені реалізувала свій проєкт – мрію багатьох років “Сім смертей Марії Каллас”.
Реклама
Як і більшість яскравих театральних явищ, різні постановки Хольцингер – це єдиний гіпертекст, або варіації єдиного твору-театру з неуникними самоповторами. Можливо ми побачимо її нову оперу в наступних сезонах, де на сцені будуть вже знайомі прийоми – оголені акторки, історія танцю, екстремальні перформанси, різноманітна, не тільки “оперна” музика, але головне – жінка на сцені, яка пише історію театру і опери, та перевідкриває ці жанри наново.
P.S. Перечитавши цей текст, мене збентежив той факт, що в ньому немає майже нічого про оточуючу мене та українців російську війну. Таким чином, ніби розмова про Флорентіну Хольцингер перетворюється на своєрідну форму ескапізму, наркотичний засіб, який дозволяє не думати про дійсність.
Напевне, це так і є. Зрештою, будь-який театр – це форма ескапізму, а театральну сцену, і те свято Діонісія яке на ній відбувається, можна означити як “антивійну” – щось таке, що є діаметрально протилежним до реальності фронту чи виживання в напівзруйнованих містах. Навіть у випадку, коли темою театрального твору є сама війна чи її артефакти/наслідки.
Але якщо в Україні, окрім війни, зараз відбувається театр, причому робить це досить бурхливо, мені особисто хотілося б, щоб українці (як і глядачі Віденського Фолькстеатру та жителі інших європейських міст) мали право бачити на сцені також і складніші перформанси, пов’язані з історією мистецтва, сучасним мисленням та мовленням, а не лише конвенційні інсценізації опер 19 чи 20 століття.
Де нас очікують гендерно та психологічно стереотипізовані, карикатурні українські сільські парубки та дівчата, а жінка потрібна перш за все для того, щоб зобразити на сцені ще одну варіацію на спокусливу молодицю чи страждальну мати-берегиню. Мені здається, Леся Українка ненавиділа саме такий театр.
Читайте також :
Авіньйон – рай і пекло фестивального театру. Чи зможе Україна знайти вхід до нього?
