Змінити реальність війни ми не можемо. Але те, як ми з нею живемо, змінити можна. Про це я найчастіше говорю з людьми, які приходять у терапію.
Багато хто помічає, що з невизначеністю стає дедалі важче, і думає, що просто втомився або став слабшим. Я так не думаю. Навпаки, за роки повномасштабної війни українці дуже добре навчилися жити з невизначеністю. Проблема в тому, що її стало забагато. Коли ти не знаєш, що буде з твоїм життям завтра, дуже важко щось планувати, і це тисне в будь-якому разі. Тобто наша здатність не знизилась, просто навантаження стало значно більшим.
Нам доводиться приймати, що є війна і зараз її не змінити. Що є ризики для життя і що не можна розраховувати на довгострокові плани, як раніше. А ще є невизначеність, і в кожного вона своя.
У Києві це питання, чи вдасться пережити тут зиму, чи треба виїжджати, а може, я дарма досі не виїхав? У тих, хто виїхав, свої питання: коли повертатися, чи можна взагалі, чи втримаюсь я на цій роботі, що з документами, будувати життя тут чи там?
Всередині це живе як постійна тривога і тиск на себе: відчуття, що щось може піти не так, а ти не знаєш, коли і що саме.
РЕКЛАМА:
Навіщо взагалі приймати реальність
Прийняття звільняє енергію для того, на що ми справді впливаємо. Ту енергію, яку ми зараз витрачаємо на боротьбу з тривогою, можна спрямувати на те, що для нас справді цінне.
Протилежність прийняття в ACT (Терапії прийняття та зобов’язання) називається уникненням внутрішнього досвіду: ми не хочемо відчувати тривогу чи сум і робимо все, щоб їх не відчувати. Іноді це нормально: побути з друзями, розслабитися. Але іноді переходить у проблему. Людина часто п’є, заїдає, не може побути наодинці, безкінечно передивляється ті самі серіали, робить імпульсивні речі. Усе залежить від того, що для вас корисне, а що ні.
Проблема в тому, що чим більше ми уникаємо, тим сильніше закріплюється ця поведінка. Тому я кажу не “толерувати невизначеність”, а “дати їй простір”. Толерувати означає терпіти те, з чим не хочеш бути, а це знову уникнення.
Людина, яка весь час бореться з тривогою, часто не є тут і зараз. Вона пропускає теперішнє, контекст навколо, те, що їй кажуть.
Але там, де боляче, тривожно, страшно чи сумно, завжди є щось важливе. Наприклад, за соціальною тривогою часто стоїть сильне бажання бути у зв’язку з людьми. Тривога каже “не йди, це небезпечно”, бо захищає те, що для людини цінне.
Що ми все ж можемо контролювати
Свої короткострокові дії зараз. Довгострокові плани будувати можна, але треба бути готовим, що вони не справдяться. Тому варто зменшити масштаб мислення. Частіше питайте себе: “що я можу зробити ціннісного зараз”. У ці дні, в ці вечори. Поки я на цій роботі, поки я в цих стосунках, поки я можу бути поруч із цією людиною чи цим другом.
Під час війни це питання загострюється, бо ми не знаємо, скільки днів народження нам насправді залишилось. Ми не знаємо, скільки взагалі в нас часу.
Як тут допомагає ACT? Він не дає чарівної пігулки, мовляв, зараз я тебе вилікую, і в тебе ніколи не буде тривоги й невизначеності. Це неможливо. Дослідження показують, що симптоматику можна знизити, але не до нуля. Невизначеність є нормальною частиною життя, а проблема саме в нездатності бути з нею. ACT вчить давати емоціям простір і розуміти, для чого вони з’являються. Вчить самому обирати, чи діяти на їхній основі. Вчить помічати всі ці “повинен”, “маю”, “мушу”, які диктує мозок, і відокремлюватися від них. І вчить діяти за цінностями: у сім’ї, з друзями, у стосунках, у турботі про здоров’я чи у відпочинку. Головне питання тут: якою людиною я хочу бути?
Що робити, коли прийняття не вдається
Почніть із того самого питання: я це маю, мушу чи хочу?
Часто прийняття не виходить, бо людина себе змушує: “Я мушу приймати, мушу бути позитивним, мушу бути на висоті”. Через тиск дуже важко дати простір своїм почуттям. Або людина приймає, щоб тривога зникла, і постійно перевіряє, чи пройшло. Так з’являється тривога щодо самої тривоги, і це замкнене коло.
Дослідження показують, що невизначеність є частиною нашого життя і позбутися її ми не можемо. Та й не треба: перед важливою подією тривога каже нам, що тут щось важливе. Проблема не в ній, а в тому, як ми через неї страждаємо.
Це наче завести вдома тигра. Він постійно просить м’яса. Даєш, і він засинає. Але згодом йому треба все більше, і одного дня він може почати їсти тебе самого. Цей тигр є в кожному з нас, і втекти від нього не вийде. Але можна навчитися не розгодовувати його.
“Я хочу” не означає “хочу наїстися цукерок”. Звісно, у нас є зобов’язання. Ми беремо на себе зобов’язання діяти від серця, а не від страху, робити маленькі кроки, які доступні нам зараз. Що я можу зробити сьогодні для свого життя і для людей навколо?
Навіщо нам приймати це життя
Я не знаю, навіщо саме кожній людині. Але спробуйте експеримент: скажіть собі, що в житті немає сенсу. Через якийсь час голова сама почне підкидати: “А може, поїсти? Може, піти зробити те й те?” Їй просто набридне. Питання про сенс – лише окуляри, крізь які ми дивимося на життя. Правильніше питати: чого я хочу від життя? Якою людиною хочу бути? Які цінності хочу будувати?
Уявіть, що ви будуєте свій будинок любові, турботи, змістовного життя. Тоді не виникає питання, чи це справді мій будинок. Виникають інші: чи мені тут добре? Чи подобається мені ця кімната?
Заради цього, я думаю, і варто приймати тривогу та невизначеність. Щоб будувати свій будинок, який кожен із нас здатен збудувати.
Давид Цибенко, психотерапевт, ACT-терапевт, психіатр 4help
Публікації в рубриці “Погляд” не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.













