У його жилах тече українська кров, але приїхав він сюди не лише через родинне коріння. Колишній польський військовий, менеджер фешенебельного лондонського ресторану, альпініст і гуманітарний працівник в Африці, Мацей – позивний “Краков” – із перших днів повномасштабної війни боронить Україну. За понад чотири роки він пройшов шлях від бійця 1го Інтернаціонального легіону до військовослужбовця 92-ї окремої штурмової бригади, взяв участь у боях на найгарячіших напрямках фронту та наразі не уявляє свого майбутнього поза українським військом.
До того як вступити до лав ЗСУ, Краков встиг спробувати себе в різних ролях. У рідному Тарнуві здобув освіту кухаря-офіціанта. Після навчання вступив до Війська Польського, а згодом переїхав до Великої Британії. Майже вісім років він прожив у Лондоні, де працював менеджером в елітному ресторані:
“Я віддавав роботі всього себе, але крім цього захоплювався ще альпінізмом. Маю досвід сходжень в Альпах, польських Татрах та інших горах”.
Поляк прибув до України на самому початку повномасштабного вторгнення росії — 5 березня 2022 року — і відтоді залишається тут. Але його зв’язок із цією землею почав формуватися набагато раніше:
“До війни я кілька разів бував в Україні. Я також є польським скаутом. Тож багато разів бував на Личаківському кладовищі під час урочистостей у Львові”.
Україна має для нього й особистий вимір, пов’язаний із родинною історією:
“У мене є українське коріння по маминій лінії. Тож я відвідував місця, де жила моя родина — дідусь і бабуся, а також прадідусь і прабабуся”.
Поступово ці особисті та родинні нитки сплелися в цілісне відчуття близькості до країни, яку він сьогодні захищає:
“Я поважаю Україну, тому що вона має дуже багату культуру, традиції, релігію. Мені подобається ця країна, і я планую залишитися тут після війни.”
У кожного іноземного добровольця свої причинивоювати за Україну. Для когось це особистий досвід, для когось — моральний обов’язок або прагнення захистити цінності, у які він вірить. У Кракова таких причин було одразу кілька, і кожна з них стала частиною його рішення долучитись до українського війська:
“По-перше, я приїхав сюди, тому що в мені є трохи української крові, тож я почуваюся частково українцем. По-друге, я колишній військовослужбовець Збройних сил Польщі. А ще, коли я мешкав у Великій Британії, то тричі їздив до Африки, в Уганду, як медик. Я працював у ЮНІСЕФ. Тож хіба я міг залишитися осторонь і не поїхати на допомогу Україні?”
Втім, його мотивація виходить далеко за межі особистих зв’язків з Україною чи професійного обов’язку. Для Кракова ця війна — також боротьба за майбутнє тих, хто житиме після неї:
“Я прибув сюди, щоб боротися за свободу. А ще для мене важливо, як житимуть тут діти. Те, що я роблю на фронті, — усе це заради них. Щоб вони могли почуватися вільними, бути собою і мати нормальне життя”.
Мацей воює з перших днів повномасштабного російського вторгнення. За цей час він пройшов через десятки боїв і операцій, побачив чимало людських трагедій, але також став свідком мужності, винахідливості та бойового братерства. За роки війни у нього накопичилося безліч історій — про життя і смерть, втрати і порятунок, ризиковані рішення та несподівані повороти долі.
Одну з таких історій він пам’ятає особливо добре. Вона сталася у 2023 році й добре показує, що на війні перемогу іноді приносять не лише зброя чи чисельна перевага, а й кмітливість:
“У моєму взводі був хлопець, який досконало говорив російською мовою — майже без акценту. Він почав кричати до росіян: “Ходіть сюди, ми не українці. Ми дамо вам їжу, ми російські військовослужбовці”.
І росіяни цьому повірили. П’ятнадцять російських військових підійшли до наших позицій. А потім зрозуміли: “О, то це українці”.
Звісно, вони здалися. Адже там стояли бійці Легіону, 3-ї окремої штурмової бригади та підрозділи Державної прикордонної служби. Так лише за один день ми взяли в полон 15 росіян”.
На війні багато залежить від особистих якостей бійця — витримки, професіоналізму, готовності брати на себе відповідальність. Проте не менш важливо, поруч із ким ти виконуєш бойові завдання, кому довіряєш власне життя і з ким ділиш усі труднощі фронту.
Для Кракова саме люди стали однією з головних причин, чому він пов’язав свою службу з 92-ю окремою штурмовою бригадою:
“У цьому підрозділі я перебуваю з грудня 2025 року. Але з 92-ю бригадою я мав контакт і раніше. Я познайомився з ними, коли був командиром взводу в 1-му Інтернаціональному легіоні оборони України. Ми працювали під командуванням 92-ї бригади: спочатку на Куп’янському напрямку у 2023 році, а потім — під Бахмутом, в Андріївціта Кліщіївці.
92-га — це професіонали, які дбають про солдатів. Які піклуються про все. Тож я тут і залишатимуся в цьому батальйоні та в цій бригаді настільки, наскільки вистачить сил”.
З початком служби в Україні перед ним постало ще одне завдання — опанувати українську мову. Для Кракова це було не лише питанням ефективної взаємодії з побратимами, а й проявом поваги до країни, яку він приїхав захищати:
“Польська мова дуже близька до української. Ми можемо розуміти один одного майже без жодних проблем. До війни я не знав жодного слова українською мовою. Я розмовляв зі своїми українськими побратимами, які раніше були в Польщі. За три місяці я вже трохи розумів українську. Як поляку, мені було легше вивчити українську, ніж російську, бо польська мова дуже далека від російської”.
Не всі добровольці знають, чим займатимуться після війни. У Кракова на це запитання відповідь є вже зараз. Вона проста й водночас промовиста: він хоче залишитися там, де, на його переконання, приносить найбільшу користь:
“Я не планую повертатися до цивільного життя і навіть уявити не можу, як житиму в ньому. Я просто хочу й надалі залишатися частиною Збройних Сил України.
Не має значення, де саме: я буду десь на кордоні, стежачи за росіянами. Чи на полігоні, де я зможу передавати свій досвід і навчати новобранців. Головне за будь-якої можливості — продовжити службу в Збройних Силах”.
Дізнатися більше про іноземних добровольців у лавах Збройних Сил України та приєднатися до них можна на офіційному сайті: https://ildu.mil.gov.ua/uk
