Століттями загарбаним народам вбивалась в свідомість їх меншовартість або й взагалі відсутність власної історії, ідентичності, культури. Починаючи від моменту розпаду СРСР не покладала рук привласнити Крим. Пропаганда Росії активно маніпулює історичними датами, зручними для навіювання вигаданих причин «исконности» чи не половини світу. Проте, видавати бажане за дійсне – звична практика Росії і цьому є безліч наукових досліджень.
Декілька років тому натрапив на одну цікаву книгу відомого українського автора, що розвінчувала радянських (російських) міфів про «єдину історію» України та Росії, приналежності Криму – М.Лукінюка. Аргументація автора, наведення документальних фактів доволі чітко дає відповіді на багато запитань про роль України в історії Криму.
Так, особливої уваги в даному контексті привернув розділ під назвою «Міф другий: «мы — и только мы — строили, строили…», або як українці «на все готовенькое» «заскочили»». В розділі автор приділив увагу розвінчування російського міфу про їх виключне право на Крим.
М. Лукінюк з даного приводу зазначає. в кінці ХVІІ ст. із 1120 тис. мешканців Криму 920 тис. складали українці»; аналогічні дані навело в одній із історичних серій і «Радіо «Свобода», посилаючись на результати турецького перепису населення Криму, здійсненого у 1666 році. Чим не переконливий доказ «исконнорусскости» Криму? Варто додати, що сказане охоплює лише татарську частину Криму. Але ж на той час у Криму існувала ще й чи не така ж за розміром турецька частина півострова (центр — нинішня Феодосія), до складу якої входили міста Балаклава, Ахтіяр (нині — Севастополь), Алупка, Алушта, Судак, Керч, інші міста, де теж осідала значна частина українського ясиру. Слід зазначити, що, попри широко висвітлені доволі часті військові сутички українського козацтва із кримською ордою, були й інші стосунки — найперше торговельні — оскільки Україна й Крим споконвіку були сусідами. Відомо, що навіть такий славетний войовник Криму, як кошовий отаман Іван Сірко, за певних умов — коли траплявся у них «недород на траву» — дозволяв кримчакам кочувати на запо-розьких землях, вважаючи, що «когда мы, живя с татарами по-соседски, помогаем друг другу, то сие умному ни мало не удивительно». Та й султан «по торговому договору… позволяет казакам и народу малороссийскому (зрозуміло, що це власна термінологія російського автора, бо і татари, і турки називали українців не малоросами, а русами та козаками — див., наприклад, «Книгу путешествий» Е. Челебі. — М. Л.) свободное плавание по всем морям своим и рекам для торговли и мены». А от коли б, скажімо, «кто из донских казаков начал своевольствовать на море», то за цим договором «Запорожью и Крыму» належало «взаимно помогать друг другу, чтобы очистить море» . Однак мирне співіснування двох сусідніх народів ніколи не входило в сферу інтересів Москви. Як зазначає Володимир Буткевич , коли гетьман Іван Самойлович домагався від Москви «включення в Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про необхідність з б е р е ж е н н я дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством», Москва прямо вимагала: «А миру запорожцам с Крымом никогда не иметь… и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских городов в Крым с торгами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали». Та запорожці теж свій гонор мають — відмовилися, ще й пригрозили створити з ордою союз супроти північного утискувача, чим, вочевидь, передали куті меду, а тому Петро І, «зустрівши таку непокору,.. 14 травня 1709 року зруйнував Січ. У відповідь на такі дії запорожці вийшли з-під протекторату Росії і пішли на союз з Кримом, який визначається Прутським мирним договором 1711 року. Майже чверть століття (до 1733 р.) Запорожжя і Кримське ханство мали о д н у державність. У свою чергу гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) прагнули добитися автономії, об’єднатися з Січчю і встановити добрі відносини з Кримським ханством. Але це привело лише до того, що Росія домоглася 1739 року приєднання Запорозької Січі до Росії».
Крім того, автор візначає, що Петро I був надзвичайно нетерпимим до всього українського, однак незаперечним є те, що в своєму реформуванні Росії він опирався саме на українських учених та духівників. Про це, зокрема, писав і російський дослідник П. Пекарський: «При Петре русское образование слагалось из двух стихий — киевской учености… и европейского просвещения», і при цьому «киевская ученость имела перевес, потому что имела за собой право давности; европейское же образование, вследствие причин исторических, усваивалось с трудом» і «не имело в России замечательных представителей». А за визнанням князя М. Трубецького (К украинской проблеме. — «Евразийский современник», 1927, кн.5-6), «на границі 17-го і 18-го віків відбулася українізація великоруської д у х о в н о ї культури». На цьому ж наголошує і Г. Федотов: «С ХVІІ века начинается сильное и плодотворное влияние Малороссии на русскую культуру, особенно церковную (преобладание украинцев в русской Церкви чувствуется до ХІХ века). Наша школа ХVII—ХVIII вв., наш литературный язык более к и е в с к о г о, чем московского происхождения… Гоголь сделал малорусские степи и южный фольклор для большинства из нас более родным, чем великорусский забытый Север».
Відомо, зрештою, що зовсім не кузбаським вугіллям, не тюменською нафтою і навіть не магнітогорськими рудами вдовольняла імперія свої гігантські військово-промислові потреби. Та й українські ліси навряд чи пішли тільки на будівництво власних хат, а, скажімо, деревину для будівництва того ж парусного Чорноморського флоту та необхідних берегових споруд везли здалеку. А надто це стосується продукції сільського господарства, оскільки, як відомо, Росія завжди була промислово відсталою аграрною державою, переважну частку експорту якої складала саме сільськогосподарська продукція. «На початку ХХ ст. 90% основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи». І все це — всього лише окремі фрагменти до внеску України у розбудову російської імперії.
За матеріалами книги Михайла Лукінюка «Україна — Крим — Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин»
