Останнім часом українське релігійне середовище, як і вся Україна, переживає нелегкі часи. Гібридна війна торкнулась найбільше Православ’я, адже Росія через Московську Патріархію в усі часи намагалась тримати Україну «під каблуком», а зараз для неї це чи не єдина реальна можливість хоч якось зберігати свій шовіністичний вплив.
Історія циклічна. Якщо звернути погляд у минуле, побачимо що загарбницькі посягання Московської Церкви до України тривають з 1686 року, коли Київська Митрополія була незаконно анексована Московським Патріархатом. До речі, цей факт офіційно засвідчив у 1924 році Вселенський (Константинопольський) Патріарх Григорій VII, у зв’язку з цим визнавши автокефалію Польської Православної Церкви, яка до того часу була, як і Українська Православна Церква (Московського Патріархату) зараз, канонічною частиною Російської Церкви. З отриманням незалежності Церкви, у Польщі кардинально змінилась держава, змінилось життя. Обрізались ті ниточки, за які Росія смикала Польщу. Польща стала європейською країною, і навіть часи комуністичного режиму не змогли цього змінити.
Історія Грузинської Православної Церкви також пов’язана з загарбницькими спрямуваннями Росії. Коли у 1801 році Російська імперія захопила територію Грузії, головнокомандуючий Російської армії А.П. Тормасов побачив, що військовою силою волелюбну грузинську націю не зламати. І тоді російський генерал за наказом імператора Олександра І розробив і реалізував знищення духовного стержня Грузії – Грузинської Церкви, перетворивши її на Грузинський екзархат Російської Церкви. Грузія вийшла з-під релігійної експансії Росії у 1917 році, скориставшись розпадом Російської імперії. І, знову таки, отримавши спочатку визнання своєї автокефалії від Константинопольського Патріархату.
Яскраві і актуальні приклади для нас, чи не так? Незалежність держави завжди пов’язана з незалежністю церкви, і навпаки. Росія перешкоджає отриманню автокефалії у незалежній Україні з розпаду Радянського Союзу. Починаючи з Харківського Собору 1992 року, коли КГБ спільно з РПЦ фактично змусили частину українського єпископату зрадити утворення самостійної Церкви і лишитись під юрисдикцією Росії, і до цього часу, коли Росія, з одного боку, дипломатичним та економічним тиском на Фанар не дає змоги Україні отримати автокефалію від Константинопольського Патріархату, а з іншого – інтригами у середовищі Української Православної Церкви (Московського Патріархату) унеможливлює спрямування більшості єпископів УПЦ (МП) до виходу з-під гніту Росії і отримання незалежності.
До речі, у своїх загарбницьких підходах до України Російська Церква суперечить світовим православним церковним канонам: «Церковні кордони повинні відповідати державним» (Всел. IV, 17 та ін.), якими сама ж і керується (постанова РПЦ з журналу Московської Патріархії №3 від травня 1944 р.).
У цій складній ситуації створення Помісної Православної Церкви в Україні – єдиний можливий спосіб одночасно і припинити ворожнечу між українськими православними церквами, і вийти з-під релігійної експансії Росії. Розуміючи це, і УПЦ КП і УАПЦ вже звернулись з відповідними зверненнями до Президента України та Константинопольського Патріархату. Лишилось останнє слово за УПЦ (МП). Чи вистачить у її єпископів волі та любові до України, щоб підтримати церковну незалежність нашої держави? Сподіваємось, що так.
