Продовжуємо започатковану редакцією сайту «Onview» серію публікацій «Руйнація міфів» за матеріалами праць відомого історика М.Лукінюка.
«Герої» та «зрадники» українці у російській міфотворчості
У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь–яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями «справжніх героїв» — з–поміж осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії.
Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах — від Московського царства і до СРСР — усіляко намагалася переконати українське суспільство у тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу — це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність — то, мовляв, «зрадники» і «бандити». Зрештою, це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому якщо першу всіляко спотворювали, штучно пов’язуючи із «зрадниками», в ліпшому разі — замовчували, то остання, навпаки, всіляко «героїзувалася».
Саме тому, як уже зазначалося, в українській історіографії (а про російську — годі й думати!) практично не згадується про битву на Синій Воді, яка й справді «поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Та й про славнозвісну Конотопську битву — «один із центральних епізодів україно–російської війни 1658–1659 рр.» (Малий словник… — 1997. — с. 208) — ні півслова: ні у трьох виданнях «БСЗ», ні у двох «Української радянської енциклопедії». Навіть згадане академічне видання «Історії УРСР», розлого (т. 2. — с. 85) оповідаючи про перебіг подій «влітку 1659 р.» (від винищення гетьманської залоги в Переяславі, Ніжині та Чернігові й аж до масових виступів «проти зрадницької політики І. Виговського» селян, по більшості — чомусь білоруських, і козаків, від чого той, врешті–решт, «змушений був рятуватися в таборі польсько–шляхетських військ»), начисто випустило з виду таку собі «дрібничку»: розгром І. Виговським 28–29 червня «100–тисячного (за іншими джерелами — майже 150–тисячного. — М. Л.) російського війська та загонів відданого Москві наказного гетьмана І. Безпалого (від 19 квітня князь Трубецький намагався заволодіти Конотопом, який відважно боронив Г. Гуляницький, маючи під рукою, як зазначає Бантиш–Каменський, «не більше чотирьох тисяч» захисників! — М. Л.)… У бою загинуло близько 40 тис. царського війська, 15 тис. (у тому числі півсотні воєвод) потрапило в полон. Утрати військ гетьмана Виговського становили 4 тис. козаків і 6 тис. татар) (Малий словник… — 1997. — с. 208–209). І нічого тут губи копилити. Коли вже така кількість істориків — і так дружно! — про щось мовчить, чи то пак не пише — значить, його просто не було. І бути не могло!..
Таким робом деформувалася національна свідомість українців, глибоко закорінювалося відчуття власної меншовартості, а така ненависна імперії українськість успішно витіснялася культивованим малоросійством.
У минулому України знайдеться немало її синів, котрі уособлювали в собі обидві згадані іпостасі — залежно від того, з якого боку оцінювалися їх діяння. Ми обмежимося переважно одним із них, зате найбільш відомим не лише на російсько–українських, а й —унаслідок тривалої обробки громадськості Європи — на європейських теренах справжнім «титаном чорної справи», саму лише пам’ять про якого ще довгі століття після його смерті піддавали безугавному паплюженню і який, завдяки цим невпинним потугам імперських ідеологічних установ, у тому числі й церкву, посів у громадській свідомості — в усякому разі в межах Російської імперії — звичне і лиш йому належне місце «уособлення зради та ієзуїтської підступності» (термінологія Л. Вишневського). І навіть за той довжелезний проміжок часу, що проминув з тих пір, нікому так і не вдалося не те що перейняти, а навіть серйозно похитнути той постамент незаперечної першості, на якому його встановив і незмінно утримував імперський офіціоз. Йтиметься про українського гетьмана Івана Мазепу.
Зі зрозумілих причин, ця трагічна і водночас велична постать нашої історії неоднозначно сприймалася навіть його сучасниками, а що вже казати про наступні покоління, зрослі на щедро обробленому імперськими ідеологами антиукраїнському ґрунті! Навіть такий блискучий і освічений дипломат та історик тієї доби, яким був надзвичайний посланник англійської корони при «московському дворі» Ч. Вітворт, знаючи, що гетьман Мазепа «користувався повною повагою та довірою царя», керував «квітучою провінцією», у якій «користався владою, що мало поступалася владі монарха», й нажив «великих скарбів», визнавав у своєму листі з Москви статс–секретареві Бойлю від 21 листопада 1708 p., що, «беручи все це до уваги, важко усвідомити, внаслідок чого або заради чого він у такому похилому віці зважився віддатися новому середовищу й новій діяльності» (Дипломатическая… — 1884. — с. 108).
А й справді, заради чого? Маючи все, про що тільки можна було бодай мріяти: владу, кошти, маєтки, повну довіру (попри численні доноси) і «прихильність» (найвищі нагороди, титул «князя України» і навіть виклопотаний Петром І у цісаря титул «Князя Св. Римської імперії») царя, палке (в такому віці!) кохання юної Кочубеївни, будучи мудрою людиною і блискучим політиком при величезному життєвому досвіді, і все ж — «зважився»! Тож і не дивно, що для багатьох, як, наприклад, для австрійського посла О. Плеєра, котрий один з перших написав про перехід Мазепи на бік шведів, повідомлення про те, що «престарий і білосивий, завжди щиро відданий цареві та його улюбленець, козацький вождь Мазепа перейшов до ворога» (Мацьків, 1995. — с. 89) — то була дійсно «несподівана вістка».
Та що вже дивуватися тому, що чужоземні спостерігачі були просто ошелешені таким вчинком «благополучного» можновладця й не розуміли [окрім хіба що російських істориків, для яких Мазепа був, як, скажімо, неодноразово наголошував Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 390–398), безсумнівно, «зрадник»] мотивів його вчинку, коли навіть такий відомий український патріот, як М. Костомаров, називає Мазепу «злощасним зрадником», ба, навіть «ворогом» (1918. — с. 456–479): «...за весь час двадцятилітнього гетьманства Мазепи в Україні проявилася ненависть до його підданних», а український народ нібито вважав його «чоловіком польського духу, ворогом закоренілих козацьких змагань до рівности і загальної свободи» [а от французький дипломат Жан Балюз писав про Мазепу (Січинський, 1992. — с. 123), що він, навпаки, «дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом, свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою»]. Цю «нелюбов» відомий історик і етнограф пояснював тим, що гетьман буцімто «виявляв польському королеві бажання прилучити Україну знов до Польщі». І це в той час, як «простий нарід», на думку М. Костомарова, «линув до монархічної влади», і то настільки, що «як тілько в Україні старшини стали б задумувати що–небудь в розлад з монархічною владою, можна було б надіятися, поспільство стане по стороні останній». Щоправда, далі він сам спростовує це, зазначаючи, що, лише «уступаючи тяжким обставинам», українець схиляв голову «то перед Ляхом, то перед Москалем, то перед Турком», однак «його заповітним бажанням було прогнати їх усіх від себе і жити дома на своїй волі».
А от сучасник тих подій англійський капітан Д. Перрі чомусь вважав (Мацьків, 1995. — с. 123), що, навпаки, згадане «поспільство» настільки було невдоволене московською владою, що не тільки козаки, а й «усе населення… було готове до повстання», хоча їй, владі, цілком вистачало нахабства й цинізму — вустами найкривавішого із російських царів у маніфесті за 6 листопада 1708 р. — просторікувати (Оглоблин, 1960. — с. 332), що, мовляв, «жодний народ під сонцем такими свободами і привілеями і легкістю похвалитися не може, як з нашої, царської величности, милості Малоросійській». І це написали в ту пору, коли на місці столичного Батурина, безжально — до ноги — винищеного з тієї ж царської «милості» 3 листопада (лише три дні тому!), ще не охолонув попіл моторошних згарищ, ще не засохла безвинна кров його нещасних мешканців…
Подиву гідне, що першим, хто виступив на захист Мазепи, став російський єзуїт отець Мартинов, який у своїй рецензії на монографію М. Костомарова «Мазепа и Мазепинцы», видрукуваній в 1884 р., зокрема, писав (Борщак, 1933. — с. 3): «Костомарів осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше… Але чому властиво Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав йяка була ненависна українцям?.. Це був із боку Мазепи політичний хід (щоби краще заховати свою гру), дипломатичний підступ… Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною державою і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший… Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».
Грушевський, не погоджуючись із Костомаровим (безперечно, це стосувалося й переконань останнього щодо «злиття» двох народностей, малоруської та великоруської, «у вищу національну єдність “русского народа”), вважав його погляди «виразним пережитком старої історіографії» (1910. — с. 223). Але що стосується «зрадника» Мазепи, то й нова історіографія радянського періоду практично не змінила свого узвичаєного імперського ставлення до цієї історичної постаті, бо, як наголошує «Український Радянський Енциклопедичний Словник», виданий 1988 р. (себто в «епоху плюралізму і гласності»), лише «укр. бурж. націоналісти намагаються виправдати М[азепу] і зобразити його борцем за свободу України», а от «в укр. рад. історіографії… ці твердження», певна річ, «спростовуються».
Історіографія та вже почила в Бозі, та справа її й досі живе. Ось і автори об’ємної брошури (Анисимова…, без р. в. — с. 218), спираючись на невмирущі імперські підходи щодо висвітлювання історії України, знову накидають простодушному читачеві думку про те, що Мазепа нібито «був заклопотаний тільки своїми майновими справами і думав тільки про те, як би вигідніше продати Україну». Ще й намагаються звести цю мертвечину на ноги з допомогою… Шевченка: «Про це цілком однозначно розповідає Т. Г. Шевченко, всупереч вигадкам окремих псевдоісториків» (там само). Однак, видається, до вигадувань та перекручень свідомо вдаються якраз автори згаданої брошури.
Справді, якби Шевченко засуджував «зраду» Мазепи, то, вочевидь, мав би прихильно ставитися до «потерпілого» — Петра І. Але добре відомо, як ставився Кобзар і до цього царя, і до інших російських царів — та й до Росії в цілому. Ось хоча б у поемі «Сон»:
«…Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! Людоїди!..»
А допитаний у справі Кирило–Мефодіївського товариства студент Г. Андрузький (протокол допиту від 14 квітня 1847 р.) свідчив, що, «засуджуючи Хмельницького, Шевченко звеличував Мазепу» (Кирило–Мефодіївське… — 1990. — с. 504). Та й М. Драгоманов свого часу прямо називав Шевченка прихильником Мазепи. Цікаві спогади залишив сучасник Кобзаря П. Селецький (Записки… — 1884), з яких випливає, що Шевченко — в опері, яку їм запропонувала написати княжна В. Рєпніна, — «хотів показати його (Мазепу. — М. Л.) поборником свободи в боротьбі з тиранією Петра». А коли у Селецького «в запалі суперечки вирвалося слово: “зрадник”, то вони «з–за цього ледь–ледь не посварилися». Зрештою, «кожен залишився при своїй думці, тим справа й скінчилася в Яготині».
Та навряд чи подібних «дослідників» збентежиш висвітленням дійсного стану речей, адже — знають, що роблять! Тож і не дивно, що, не обмежуючись таким, м’яко кажучи, дуже своєрідним трактуванням мотивації вчинків однієї з найтрагічніших постатей української історії, вони вдаються до подібних перекручень і щодо самого Шевченка. На їхню думку (Анисимова. — с. 204), «Шевченко разом із Чернишевським і Добролюбовим боровся проти роз’єднання братніх народів — російського й українського», ба навіть — «розкривали шкідливість націоналістичних прагнень Куліша…» І якщо насправді, як наголошує столичний літературознавець В. Мовчанюк (2000), «жодних фактів такої боротьби Шевченка проти Куліша, та ще й у спілці з Чернишевським і Добролюбовим, історія не знає», то… тим гірше для фактів!
Та послухаймо, нарешті, самого Мазепу (Борщак, 1933. — с. 21–22): «Пред Всеведуючим Богом протестуюся і на том присягаю, що я не для приватной моей ползи (стиль та орфографію оригіналу в основному збережено. — М. Л.), не для вииіших гонораров, не для большаго обогащенія, ані для інних якових–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію й реіментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общаго добра матки моей отчизны бідної України… хочу тоє при помощи божай чинити, щоб ви, з жонами й дітьми, і отчизна з войском запорожским, так от московской, як шведской сторони не погибли. А як бим яких–нибудь приватних моїх прихотей тоє дерзал чинити, побій мене, Боже, в Трійце святой єдиний і невинна страсть Христова, на душі й на тілі». Ці наміри, до речі, підтверджують і статті офіційного договору Мазепи з королем Карлом XII (там само), зокрема: «…2. Все, що завоюється з бувшої території Московського царства, належатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, а все, що, як виявиться, належало колись руському народові, передається й затримається при українській державі». Ось вони, дійсні мотиви вчинку гетьмана Мазепи, які упродовж століть так силуються спотворити заплічних справ майстри від історії.
А «поблизу містечка Семіоновки», пише Д. Бантиш–Каменський у своїй «Истории Малой России», виданій 170 років тому (1993. — с. 396), Мазепа «виголосив таку промову військам: Ми стоїмо тепер над двома безоднями, готовими поглинути нас, якщо не минемо їх, обравши шлях надійний… Зброя вирішить долю монархів. Станемо оберігати незалежність… В шведах маємо не тільки друзів і союзників, а й благодійників. Вони послані нам Богом для визволення отчизни нашої від рабства й презирства. Подбаймо про інтереси наші, попередьмо небезпеку. Цього вимагає від нас потомство. Страшімся його проклять». Ось чого прагнув і чого боявся Мазепа на схилі літ.
Навіть відкритий ворог Мазепи князь Меншиков, — це саме про нього ще у 1706 р. генерал Рене казав (Соловьев, 1989. — с. 607), що він, «яму під ним (Мазепою. — М. Л.) риє», аби самому загарбати Україну, — нарікаючи у своєму листі до царя від 26 жовтня 1708 р. на «злохитру поведінку» Мазепи й дійшовши висновку, що «певна річ, він зрадив», визнає, однак, що «коли він це вчинив, то не для одної своєї особи, але й заради всієї Украйни» (Письма… — 1951. — с. 864–865). А відомий російський історик XIX ст. О. Брюкнер взагалі вважав «спробу визволення України з–під панування тодішньої малокультурної московської імперії як «айн героішер акт» (Мацьків, 1995. — с. 186), себто героїчним вчинком. І навіть довгочасний супротивник запорозького козацтва турецький султан узяв Мазепу під свій захист, незважаючи на численні домагання Петра І. Як пише у своїх спогадах німецький історик Й. Барділі (там само), коли цар вимагав від Порти видачі «зрадника» Мазепи, султан, посилаючись на Коран, не схотів видати «такого чоловіка, що так щиро боровся за волю, свободу та права свого народу, що зазнав стільки переслідувань за те, щоб тільки зберегти свій народ від упокорення під московським ярмом, і тому мусів шукати захисту спершу у шведського короля, а тепер у Туреччини».
Разом з тим, ще й сьогодні деякі наші історики, схоже, так і «не зрозуміли» (хоча, на думку І. Борщака, сьогодні про незрозумілість та загадковість задуму Мазепи «можуть говорити неуки або люди злої волі») справжніх намірів гетьмана. Ось лише один взірець такого «нерозуміння», ба більше — непримиренно–викривального підходу, який блискуче продемонстрував вже побіжно згаданий кандидат історичних наук Л. Вишневський (1985).
Якщо дехто, ну, скажімо, той же Ч. Вітворт, бодай намагався розібратися у мотивах вчинку старого гетьмана, то — і це буквально з перших слів впадає в око — пан Люціан без довгої паузи одразу ж розкриває свою «принципову» позицію щодо цього «запроданця українського народу». Та й справді, чого вже там комизитися, коли для нашого автора і так «все ясно», хоча й дивиться він на все, що пов’язане із життям Мазепи, тільки через звичні йому чорні московські окуляри.
Тож і не дивно, що за такого підходу все, чого досягав майбутній гетьман упродовж свого довготривалого життя, — і те, що йому змолоду поталанило потрапити у «покойові» до короля Яна–Казимира, і те, що, «потіснивши інших придворних», саме він вручав клейноди правобережному гетьманові П. Тетері, і те, що «домігся довіри» нового гетьмана П. Дорошенка і став генеральним писарем, і те, що потім перейшов (де там — «перекинувся»!) на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича, а невдовзі ще й став генеральним осавулом, і т. ін. — усе це ставиться йому на докір і подається у незмінно–негативістському плані. Та й найвищу в ті часи державну посаду гетьмана (об’єднавши нарешті Правобережну Україну з Лівобережною, а після переходу на його бік в березні 1709 р. низового козацтва приєднав — правда всього на кілька місяців — ще й Запоріжжя) не просто обійняв, а — ясна річ — «захопив». Хоча насправді Мазепа був обраний 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді, де зібралося «в круг козаків 800 кінних і 1200 піхоти», і до того ж, як наголосив С. Соловйов (1896. — т. XIV. — с. 1014–1015), «усі відповідали одноголосно: “Мазепу!”». А цього фаховий історик такої кваліфікації, яким є наш автор, звісно, не може не знати…
І, звичайно ж, на догоду своїм найчорнішим намірам Мазепа, як це стверджує Л. Вишневський, всіляко зміцнював свої «стосунки з польським королем», ба більше — «у березні 1690 року обидві сторони» нібито навіть «зголосилися на спільний виступ проти російських військ (сама можливість такого «святотатства» ще й нині ніяк не вкладається у нашу зросійщену свідомість, а от Москва вже невдовзі після «возз’єднання» дійсно–таки «зголосилася» з Польщею на сумнозвісне Андрусівське перемир’я і без жодних докорів совісті розшматувала Україну. — М. Л.)». На підтвердження свого звинувачення Л. Вишневський посилається на відомого російського історика М. Устрялова, за яким Мазепа нібито писав «польському королю Яну III» (1858. — с. 479–480): «…початок ми здійснимоу а ваша королівська милість надайте допомогу водночас своїми жовнірами скільки тисяч надсилайте на призначене місце через Дніпро на Канів». Аби читачеві було зрозуміло, про що йдеться, замість трьох крапок, якими розпочато цитування, поставимо те, що було подано в цьому листі самим Устряловим: «Дайте нам достотну вістку через нашого Соломона, то вже самі будемо з Ордою бити Москву». Ось на що покладається у своїх звинуваченнях наш автор — на матеріали сумнозвісної «справи Соломона». Однак це «відкриття» вже добряче припало пилом, оскільки ще М. Костомаров, котрий, як ми вже знаємо, приділив серйозну увагу «зраді» Мазепи, зазначав (Мазепа… — 1905. — с. 422), що хоча «Устрялов у своїй Історії Петра Великого” схиляється до думки, що Мазепа дійсно таємно посилав до Польщі цього ченця (Соломона. — М. Л.)» з листами до короля, однак «для цього нема жодних підстав. Неможливо, аби Мазепа у довіривши Соломону таке страшне для себя діло у сам потому домагався, аби Соломона видали в Москву і допитували його таму а не в Батурині». Цей виступ М. Костомарова на захист Мазепи (певна річ, лише у цьому епізоді) є тим більш цінним для встановлення істини, оскільки, як відомо, з одного боку, сам Костомаров вороже ставився до гетьмана, а з іншого — дуже цінував саме згадану «Історію…» Устрялова, вважаючи її «твором дорогоцінним» (там само. — с. 380), а отже, запідозрити його у щонайменшому бажанні «обілити» Мазепу — неможливо.
Значну увагу цій гучній справі приділив і С. Соловйов (1896. — Т. XIV. — с. 1104–1120), який детально описав перебіг тих подій. «У березні місяці (1690) монах Соломон повернувся з України в Польщу і, не доїжджаючи півмилі до Варшави, в селі Солці найняв студента писати листи від імені гетьмана Мазепи (згаданий монах — покликається на свідчення покойового шляхтича при королі польському Соловйов — наприкінці листопада чи на початку грудня 1689 р. вже привозив «до короля листа від гетьмана Мазепи… Про що там було писано», той шляхтич «сказав, що не знає, та тільки підпис не гетьманської руки…» Тож король листам начебто й не повірив, однак монаха відпустив. — М. Л.), — один до короля, другий — гетьману Яблоновському [останній — на той час коронний гетьман Речі Посполитої — наголосивши, що добре знає «письмо гетьмана Івана Степановича Мазепи й підпис руки, і розум письмового складу», одразу дійшов висновку, що «в Соломонових листах і рука не гетьманська, і розум не його», — М. Л.]. В обох листах мовилося, що він, Мазепа, з усім військом Запорозьким бажає бути в підданстві у королівської величності; за роботу студентові монах дав дві єфимки; ім’я гетьманське написав сам і запечатав підробленою печаткою». Усе б нічого, та, на біду, студент, пропиваючи у варшавській корчмі отриманий «гонорар», розпустив язика, ба більше — «на доказ прочитав чорнові листи, що залишилися у нього». Про це донесли куди треба, і довелося бідоласі ще раз розповісти, як діло було, але вже на тверезу голову. Через якийсь час приїздить сам Соломон і — «просто до короля, та подає листи від гетьмана Мазепи». Та на цей раз король вже зовсім не йняв віри спритному Соломону, а «очна ставка зі студентом» значно прискорила доведення справи до логічного завершення — «Соломон… зізнався, що й раніше приїжджав також з підробленими листами, а у гетьмана Мазепи ніколи не бував». Останню крапку в цій справі поставив польський посланник Ян Окраса, який прибув до Москви в серпні 1691 р. спеціально «для пояснень у справі Соломона» і передав «три листи і дві печатки» царському окольничому Чаадаєву.
Ось така справжня ціна цитованому Л. Вишневським з «Истории…» М. Устрялова «воровскому», як доведено, листові (звичайно, це не може кинути тінь на самого її автора, позаяк він, імовірно, ще не знав усього того, про що пізніше знали С. Соловйов та М. Костомаров, та сам Л. Вишневський, цитуючи їх, цього не знати не міг). Здавалося б, усе — і давно вже — у цій справі з’ясовано, однак Л. Вишневський майже через три століття знов витягає на світ божий поїдені міллю «відомості» й починає для чогось каламутити воду.
Не обмежуючись простим цитуванням брехні, він додає до неї ще й власну: «Важливо відзначити й таку деталь: Мазепа неодмінно підписував свої листи — “гетьман його королівської величності військ запорізьких”». А оскільки, як незаперечно встановлено, ніяких листів Мазепа до короля не писав і через горезвісного Соломона — який, нагадаємо, «у гетьмана Мазепи ніколи не бував» — не передавав, то, наголошує відомий діаспорний дослідник історії України Т. Мацьків (1995. — с. 185), Мазепа «не міг їх підписувати “гетьман його королівської величности”, як це хотів би мати Вишневський… З цього виходить, що Вишневський свідомо і навмисне, говорячи делікатно, написав історичну неправду»…
Та не будьмо надто прискіпливими до цього історика, адже далі він звично криє голу «правду–матку»: виявляється, цей майже «єзуїт» Мазепа ще до підходу любих його серцю шведів завчасно «заготував фураж на 53 тисячі коней і близько 60 пудів жита, у Чернігові зосередили 15 тисяч чверток хліба», але й на цьому вражий син не зупинився — що то значить «єзуїтська школа»! — а ще «прагнув зосередити на шляхах просування шведських військ амуніцію, зброю, військові припаси»… Покликаючись на шведські джерела, Л. Вишневський повідомляє вже й так, певно, добряче ошелешеному читачеві, що тільки в одному Батурині були зосереджені «великі склади бойових припасів» і навіть «70 металевих гармат».
Це не поодинокий випадок цитування автором саме шведських джерел (і це — віддамо належне мудрості нашого автора — слід визнати дуже вдалим і ефектним ходом, бо виглядає, ніби самі шведи свідчать проти «зрадника» Мазепи!). Та не можна не помітити й того, що, цитуючи шведського самовидця — «офіційного історіографа», як зазначає сам Вишневський, — Г. Адлерфельта про те, як шведи, просуваючись по Україні, «у селах… не зустрічали жодної живої душі й ніякісіньких припасів», він водночас абсолютно ігнорує інші щоденникові записи цього ж історіографа, зокрема такий (Мацьків, 1995. — с. 151): «Цар, хотячи помститися Мазепі… наказав Меншикову негайно заатакувати його столицю, поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і добув її. Потім дав наказ вимордувати усіх без різниці віку і плоті… Рівно ж по–варварському сплюндрував і спалив все місто…»
Та й взагалі, Батуринську трагедію, що буквально сколихнула всю Європу, Л. Вишневський сприймає як звичайну «акцію»: «Водночас відбулася така важлива військово–політична акція, як ліквідація гетьманської резиденції в Батурині». І далі він з відчутним задоволенням констатує, що «великі запаси фуражу, продовольства, а також артилерія, ядра і порох, приховані в місті, були знищені. Таким чином, шведську армію позбавили важливого опорного пункту на шляху просування вглиб країни». І це все, що, з погляду нашого дослідника, варте уваги в цій «акції», яка сколихнула всю Європу! Невже попіл Батурина, невинна кров його мешканців, яких Меншиков, як писав 28 листопада 1708 р. прусський посол Кайзерлінг у листі своєму королеві, «alles masakriret», тобто усіх повирізав — «не виключаючи немовлят», наголошує Д. Бантиш–Каменський — не «б’є у груди» шановному українському історикові?! Чи варто тоді дивуватися тому, що, скажімо, В. Ключевський у своєму 5–томному «Курсе русской истории» взагалі не обмовився про цю моторошну масакру; та й С. Соловйов, який у своїй багатотомній «Історії Росії» подає найдетальніші описи усіх подій (у тому числі цитування листів і просто розмови), сподобився лише буквально на пару слів про «взяття та винищення» самого Батурина. Бо розуміли — мало честі від того Росії…
Зате гучноголосо — що «селянсько–козацька маса» Мазепу нібито не підтримала. Автор звично ігнорує відомості про те, що, як зазначає, наприклад, Н. Полонська–Василенко (1993. Т. 2. — с. 72), «були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини», а «між Ворсклою та Ореллю діяло 15000 повстанців», як і про перехід запорожців на бік «нелюбого» їм Мазепи та ще й у той час, коли шведські справи зримо погіршилися майже до безнадійності, про що пише й С. Соловйов.
Ще до об’єднання з Мазепою запорозькі козаки під керівництвом ушосте обраного кошовим отаманом К. Гордієнка, який, залишивши 1 березня на Січі наказним отаманом М. Симодченка, на чолі семитисячного війська «попрямував на Переволочну», «розгорнули бойові дії» проти царських військ, «що змінило на краще воєнну ситуацію для гетьманських козаків та шведів», зазначила відомий знавець історії українського козацтва О. Апанович (1998. — с. 73). Так, натрапивши під Царичанкою на «три тисячі російських драгунів під командуванням бригадира Кемпеля… запорозькі козаки рішуче атакували» і «понад сотню порубали їх, стільки ж захопили в полон, решту розігнали. Потім вони розгромили російське військо під Келебердою і здобули Маячку, Нові Санжари та інші населені пункти по Орелі й Ворсклі, очистивши територію до Дніпра й відкривши собі шлях для об’єднання з військами Мазепи й Карла XII».
А вже 26 березня Гордієнко «на чолі 8–тисячного Запорозького Війська… прибув до Диканьки, де перебував гетьман Іван Мазепа…» О. Оглоблин слушно назвав цю подію — перехід січовиків на бік гетьмана — «справжнім тріумфом» Мазепи–політика. А згаданий Д. Перрі наголошував (Мацьків, 1995. — с. 123), що навіть варварське знищення Батурина «не відстрашило козаків та українське населення допомагати Мазепі».
Насамкінець — цілком у дусі компартійного «хеппі–енду» — Л. Вишневський апофеозно завершує: «Зметені гнівом народним, Карл XII та його прибічник Мазепа змушені були втікати з території України». А саме джерело цього «гніву» — «селянсько–козацька маса» — певна річ, «рішуче висловилася за непорушність рішень Переяславської Ради 1654 року». І таке, зважте, пишуть наші, українські історики! Чого ж тоді можна очікувати від чужих, скажімо, російських?
Приблизно таке ж сприйняття Мазепи та його вчинку притаманне і «неісторикам», наприклад митцям, що у своїй творчості зверталися до цієї непересічної, а тому художньо привабливої особистості. Скажімо, для великого російського поета О. Пушкіна, автора відомої поеми «Мазепа», останній — безсумнівний «злодей», у якого, вочевидь, уже й не лишилося нічого людського: він і «не ведает святыни», і кров готовий «лить как воду», і взагалі «не любит ничего» (щоправда, бодай у цьому Пушкін явно суперечить самому собі, оскільки чимало місця в поемі приділяє палкому — і взаємному! — коханню старого гетьмана до молоденької Мотрі Кочубеївни, наголошуючи, що в того аж «пылает серце… в огне страстей раскалено». Та й слова, які він вкладає у вуста гетьмана:
«Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
Изнамя вольности кровавой
Я подымаю…»
— не надто пасують змальованому образові «злодея»), а свободу — навіть «презирает». І нарешті, останнім акордом у поданні цього чорного негативізму виступає доволі сміливе твердження поета, що нібито у нього, цього «гетмана–злодея», поняття вітчизни взагалі не існує — «нет отчизны для него», пише Пушкін, певно, маючи на оці «самовластную Москву», і в цьому, безперечно, має рацію. Ось такий він, цей «малороссийский гетман»! І хоча насправді було не так, однак марно було б дорікати великому митцеві за певну історичну невідповідність змальованого ним образу Мазепи реальній особі. По–перше, треба врахувати, коли та ким усе те писалося, по–друге, писав він цей майже всуціль чорний образ найвизначнішого із «врагов России и Петра», опираючись на викривлене подання його як офіційною історичною наукою, так і відповідно сформованою великодержавництвом громадською думкою. Нарешті, нема жодних підстав висувати до більш емоційно забарвленого, аніж науково точного художнього твору ті ж вимоги, яким, безперечно, повинні відповідати наукові історичні праці.
Зовсім інший художній образ створили неросійські митці. Так, якщо в уяві Пушкіна гетьман Мазепа усього лишень «старец нечестивый», то для не менш великого англійського поета Дж.–Г. Байрона «він був, як дуб–титан». Знову ж таки, на противагу Пушкіну, котрий переконаний, що вже на момент написання ним згаданої поеми («прошло сто лет») вже й сама згадка про «изменника» Мазепу стерлася з пам’яті народної («забыт Мазепа», і навіть «с давних пор»!), і лише «раз в год анафемой» нагадує Російська православна церква про всю жахливість «гріхопадіння» цього «злодея–гетмана». В. Гюго, вважаючи Мазепу патріотом–мучеником, у своїй однойменній поемі висловлює впевненість, що «його велич із його мук постане», і він «колись іще буде народом України звеличений». Віддамо належне глибині історичного передбачення великого французького письменника — попри злобиве сичання з імперських закутків, цей час настав!
Незважаючи на те, що Мазепі, як і багатьом іншим патріотам рідної землі, його попередникам і нащадкам, не вдалося здійснити своїх величних задумів щодо визволення «бідної матки України» з–під московської кормиги, все ж ні, не «забыт Мазепа», як мріялося поневолювачам, бо, як наголошує Т. Мацьків, саме гетьман Мазепа «став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю!» І саме в цьому щонайперше таїлася неминаюча загроза Мазепи усім імперським режимам, що в різні часи панували в Україні.
Та й сама багаторічна державницька діяльність гетьмана в Україні не була безплідною. Ось якою залишив він її після себе, за спостереженнями данського посла Юста, занотованими останнім 16 червня 1711 р. (Борщак, 1933. — с. 15–16): «У козацькій країні всі благоденствують і всі живуть у розкоші… У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви зі своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівнянно чистіші й охайніші за росіян… Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив…»
Звернімо увагу на це об’єктивне свідчення іноземного дипломата, бо ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української Держави часів козаччини, зводячи її до «шалапутного» існування такої собі «ватаги розбійників і гультяїв» на Січі. Свого часу, як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили”, що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами…» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», які до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р. (передрукована в «Киевской старине» у 1900 р.), засвідчував (там само. — с. 54), що «запорожці — люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні (важливо, що до такого висновку Віміні прийшов «після власних спостережень над державними принципами козаків». — M. Л.)» Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться». Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запорожжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).
Важливо й те, що ці свідоцтва, як наголошує І. Борщак, висловлені «по гарячих слідах Мазепи… Почитайте, що пише в 1841 р. німець Коль або в 1851 р. англієць Генсон про Україну, й порівняйте, що майже одночасно, в 1839 р., пише про Росію маркіз де Кюстін, і ви побачите, який тривкий слід залишила на Україні культурна діяльність Мазепи». Звичайно, марно намагатися шукати в Мазепі такі звичні нам за укоріненими радянськими стереотипами риси «справедливого народного героя», котрий завжди бере бік знедолених. Скоріше, навпаки, — у спорах він підтримає не селян, навіть не козаків, а візьме бік можновладної старшини, бо він — державець, а тому мусить діяти не лише в силу своїх особистих якостей чи почуттів (які, зазначимо, немає жодної потреби ідеалізувати, адже гетьман був людиною у повному розумінні цього слова, а отже, тою чи іншою мірою підвладним усім людським емоціям, почуттям, бажанням), а керуючись залізною логікою державних інтересів і об’єктивних умов, що створилися попри його волю чи бажання (як це, наприклад, сталося із сумнозвісним наверненням армії Карла ХІІ в Україну). Тому, перебуваючи на чолі України, яку він бажав перетворити у незалежну державу (в «могутнє королівство», як наголошував Ф. Вольтер), Мазепа, знаючи, щб становить головну підвалину будь–якої держави (недарма ж, як стверджують дослідники, він полюбляв Макіавеллі), мусив тримати сторону старшини, бо лише з неї міг «зробити освічену аристократію».
І його політика таки дала українській старшині «ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона… навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з–поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи», — наголошує І. Борщак. Тож і оцінювати цю постать, напевно, доцільніше саме як державного діяча, а не блукати в лабіринтах його особистих якостей, які до того ж є менш очевидними, аніж його вчинки як державця. Ось і М. Костомаров, звинувачуючи Мазепу в «підступному задумі», пояснює його наміри тим, що «це був егоїст у повному розумінні цього слова» (Мазепа… — 1905. — с. 712–713) — чи не занадто просто для діяча такого рівня?
Що ж до традиційного лементування поневолювачів українського народу з приводу горезвісної «зради» Мазепи, то такими ж «зрадниками» були оголошені Москвою і гетьман Павло Полуботко, і останній кошовий Січі Петро Калнишевський, і голова Директорії Симон Петлюра, і один з провідників ОУН Степан Бандера, і безліч інших патріотів України.
Особливо безугавно переминали на зубах цю іманентну «зрадливість» українців у численних художніх витворах «епохи соцреалізму» повоєнної пори. За встановленим каноном навіть позитивних героїв–«хохлов» зображали недолуго–хитруватими, з обов’язковим кривомовним просторікуванням на своєму чудернацькому «наріччі», готових за шмат сала виказати навіть рідну матусю (до речі, й нині російськомовні ЗМІ всіляко намагаються зобразити — скористаймося вікопомним виразом «найпрогресивнішої» соціалістки — «тупоголовых украинцев», саме такими) — начисто нехтуючи тим, що, як слушно зазначає В. Лупейко (1998), саме «Росія “подарувала” гітлерівському вермахту ціле сонмище зрадників. Генерали Власов, Зайцев, Малишкін, Трухін, Благовєщенський, Закутний, Жиленков, полковники (згодом стали генералами) Мальцев, Меандров, Зверев, Шатов, Корбуков та інші вірою й правдою служили Рейху аж до падіння Берліна й визволення Праги… А тим часом» впродовж чотирьох років війни, жоден (жоден!) з найвищих офіцерів–українців, маршалів чи генералів (а їх немало було серед вищого командного складу РСЧА: Тимошенко, Малиновський, Гречко, Москаленко, Рибалко, Лелюшенко, Жмаченко, Кравченко, Батицький, Кошовий та інші. — М. Л.), не перейшов на бік ворога, не порушив військової присяги…» Важко навіть уявити, як реагувала б Москва, «якби бодай один генерал–українець подався б у відступники?!»
Цей список продовжив професор Московського державного пед–університету В. Попов (1998), який висунув свою версію причин поразок РСЧА на початковому етапі війни. До цього, на його думку, призвели цілеспрямовані дії «великої кількості невдоволених політичним режимом у СРСР» у армії, якими «всю відлагоджену, створювану роками систему [оборони СРСР] ударними темпами довели до стану непридатності». Серед вищих військовиків, які нібито «могли жити хисткою надією на “вирятування” від більшовиків з німецькою допомогою», зокрема названі «П. Понеделин, П. Артеменко, Е. Егоров, Е. Зыбин, И. Крупенников, М. Белешев, А. Самохин, Н. Лизутин, М. Лукин и другие». І що ж?
Ані В. Попову, ані авторові післямови до цієї статті Ю. Кублановському якось навіть на думку не спало назвати їх зрадниками. А от українці, звісно, «зрадники»… Та це й зрозуміло, адже з боку окупаційного московського режиму в Україні інакше не могло й бути, оскільки всі українські патріоти саме з цим окупаційним режимом і боролися.
І хоча сьогодні, як це не жаль, є більш ніж достатньо підстав, які змушують погодитись із твердженнями багатьох дослідників про те, що маємо в Україні поки що державу вчорашньої колоніальної партноменклатуру «глибока деукраїнізованість, знекоріненість» і «низький етичний рівень» якої, на думку академіка І. Дзюби, є «чи не найістотнішим суб’єктивним чинником нашого занепаду й осоромлення перед світом…» (Іван Дзюба, 2000), однак Українська держава таки відбулась, і за це ми схиляємо свої голови перед пам’яттю всіх борців за її незалежність і адресуємо їм слова щирої вдячності.
А що їх зусилля не «минулися», як це гадалося в Росії не лише О. Пушкіну, то найпереконливішим і найвагомішим потвердженням цього сьогодні є те, що все нові й нові покоління їх нащадків уже зростають у своїй державі, а не в «братніх» приймах. До речі, за результатами рейтингового опиту про ставлення до різних історичних осіб, проведеного «Літературною Україною» (дані опубліковані на шпальтах часопису 19 грудня 1991 р.), гетьман Мазепа посів почесне третє місце (49,61 %) після Шевченка та Грушевського, випередивши князя Володимира Великого, гетьмана Хмельницького та інших видатних діячів українського народу. Останні місця посіли Сталін (0,00 %) та Щербицький (0,00 %). Недалеко «втік» і Ленін (2,92 %). А щодо об’єктивного ставлення до них (як і до всього українського чи то пак «неросійського» взагалі) на теренах Росії, то поки що на таке годі й сподіватися, бо абсолютна більшість великоросів віддавна саме із великодержавними переконаннями, схоже, й народжувалася. Тож цю хворобу ще й сьогодні, на жаль, нездужає чи не вся Росія, яка, мабуть, так ніколи й не примириться з тим, що навіть звично «своя» Україна — і та «зрадила» її своєю «нєзалєжностью», відмовившись і далі мешкати під одним дахом.
Та що нам, зрештою, до того — «нам своє робить»…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
