Продовжуємо серію публікацій про розвінчування сталих міфів про Україну за матеріалами відомого українського історика та руйнівника російських міфів М. Лукінюка.

 

 Міф про «людське обличчя» радянського ладу

 

Попри узвичаєне залякування широкого загалу СРСР «звірячим оскалом імперіалізму», моторошнішого вищиру, аніж той, що ховався за добропорядним фасадом колишнього «найгуманнішого ладу», людство, мабуть, ще не знало. Та, як водиться, важкі спогади, згадки про погане затримуються в пам’яті недовго, а більшості людей, взагалі, властиво ідеалізувати минуле, «добрі старі часи». Більшості, але, на щастя (бо не така вже то безневинна річ: як наголошував У. Черчилль, «забути минуле — означає примиритися з його поверненням»), не всім. Тож надаймо слово тим, хто, сповна сьорбнувши принад епохи, яка, будемо сподіватися, канула в безвість, не забув, як воно було насправді.

Ось лише одна «невідома допіру, — як зазначали «Известия» (Покушение… — 1996), — ознака відомої жахливої епохи», наведена у передсмертному листі службовця підмосковного радгоспу «Прогрес» Митрофана Нікітіна, який у березні 1934 р. зробив спробу вистрілити у тіло Леніна — лист зберігався в особистому архіві Сталіна:

«Скільки мені довелося бачити й чути. Навколо убогість, голод, рабство, звірства, прибитість якась. Люди бояться одне одного, бояться слово зайве мовити, знаючи, що за плечима ГПУ, тортури, смерть… Процвітають шахрайство, злодійство, звірства, брутальність і т. ін. Люди кидаються з одного боку в другий. Загрузли у бруді, воші всіх обсипають. У віддалених селах, радгоспах люди голодують… Навіть тепер у Калузькій та ін. губерніях дуже багато хто їсть хліб з половою, а Україна, а Кавказ… Люди збожеволіли, всі втратили голову від такого казково важкого життя… Дуже багато хто очікує і бажає війни, примовляючи: “Хоча б один будь–який кінець”. Так, справді, наш “російський соціалізм” дуже багато лиха принесе народові. Ще багато мільйонів загине народу від комунізму, цієї химери, абсурду. Помираючи, я протестую від мільйонів трудящих, досить рабства, терору, голоду, досить усього обтяжливо–тяжкого. Схаменіться, що ви робите?.. Куди завели країну? Адже все котиться в безодню…»

А Україна… Ось як згадує радянський «рай» ветеран війни В. Грінько з Донеччини у відкритому листі до Б. Олійника (1996): «Я добре пам’ятаю 1933 рік, коли страшно голодували. Я бачив на вулицях людей з опухлими ногами, бачив мертвих. Пам’ятаю, як мій молодий батько приніс нам, трьом дітям, лише три качани кукурудзи, а сам і мати плакали, як діти, бо більше нічого не могли нам дати їсти. Ми ходили в поле збирати колоски, а дорослих кінна міліція ганяла й арештовувала прямо на полі… Мене й досі трясе і душать сльози, коли згадаю те “щасливе дитинство”… Заляканий народ працював тоді від зорі до зорі у колгоспах. І я, підліток, також ходив на колгоспну бригаду о четвертій годині ранку, а потім працював увесь літній день по 15–16 годин… Працювали фактично задарма.

Та ось прийшла війна… Усі два роки окупації ми чекали “нашу радянську армію”, шукали — і раділи, коли знаходили листівки, скинуті “нашими” літаками, і роздавали нашим людям. І ось дочекалися. 8 вересня 1943 року було звільнено весь Донбас… А через деякий час повернулися евакуйовані компартійні керівники та їх прихвосні, які відсиджувались десь у Казахстані, Киргизії чи ще десь… І почалися небачені тортури, яких навіть під час окупації ми не зазнавали. Фінагенти та агенти райкому партії ходили по дворах, описували все, що в кого було у дворі, і наказували негайно вивозити за чотири кілометри на залізничну станцію Селидівка. Ми мусили вивозити все: картоплю, соняшники, кукурудзу, пшеницю. Так у нас забрали все, а дітей і жінок, які зосталися без чоловіків, батьків, братів, залишили голодними на зиму. Бачили б ви, люди добрі… яке це було жахливе видовище… Нескінченною колоною з галасом, зі сльозами, з прокльонами везли вони своє добро на станцію — напіводягнені, напівузуті. Це неможливо передати…» І все це страхіття творилося «заради якихось марксистсько–ленінських ідей, нереальність, фанатизм та насильницька суть яких протягом 75 років стверджувалася на практиці в колишньому Радянському Союзі… Терор у крові в комуністів. Я був свідком цього, коли у 1950 році проїжджав Челябінськ. Там у тупику я побачив ешелон товарних вагонів, битком набитих стариками та дітьми із Західної України, яких вивозили до Сибіру. Вони кричали, плакали, простягали руки у віконця і просили їсти–пити. їхні голоси я чую й нині… А сьогодні хтось розказує байки про “прєімущество соціалістіческой сістєми”…»

Може, саме в тому ешелоні їхав і буковинець Т. Антемійчук, болючі спогади якого — «Табірник Е–58» — упродовж кількох місяців 1992–1993 рр. друкувала чернівецька газета «Буковина». Він розповідає, зокрема, як довгими ночами робили підкоп у Красноярському пересильному пункті, сподіваючись вирватись на жадану волю, та були викриті. Почалися допити. «Били поясами, ногами, руками, ним тільки могли і куди попало. Допитували і знову били. Катування тривало до самого ранку. А вранці, скривавленого, всього у синцях, але ще живого… кинули між жуликів… Передумав я багато тієї ноні. Чи варто було тікати? Та чимало пройде ще часу, поки дозріємо, що нікуди тікати, що весь Радянський Союз — це один величезний табір…» І справжньої волі нема ні з одного боку колючого дроту.

Знеціненим в умовах економічної системи соціалізму був не лише труд, а й саме життя трударів–гвинтиків, на самовідданій праці яких вона зводилася. Ось лише один красномовний приклад із безлічі, який наводить І. Бунич (1994. — с. 122–123): «Улітку 1932 року 12000 в’язнів, колишніх заможних селян з України, Дону та центральних областей Росії, були висаджені в Магадані під конвоєм 2500 солдатів ГПУ при двохстах вівчарках. Метою “експедиції” був негайний початок експлуатації золотих розсипів, виявлених на Колимі (вони були розвідані ще на початку століття, однак навіть царське керівництво вважало, що експлуатувати надра в умовах вічної мерзлоти «просто неможливо». — М. Л.). Невідомо, хто задумав і планував цю операцію, та ув’язнені були доставлені у самих лише сорочках, конвой — у гімнастерках, і лише вівчарки мали шуби, але це й їх не врятувало. Морози, що нагрянули у вересні, погубили всіх… до одної людини, у тому числі охорону й сторожових собак. Улітку 1933 року до Магадану було доставлено 32 тисячі в’язнів, екіпірованих трохи краще. Взимку поталанило вижити одному з п’ятдесятьох. Улітку 1934 року прибуло ще 48 тисяч осіб. Узимку 1934–1935 рр. знову вимерли всі ув’язнені, але вціліла охорона. Влітку 1935 року було доставлено…»

Ось що, по суті, становило основу економіки соціалізму. «Незліченні трати людей, що, як вважалося, виправдовували свою загибель двомісячною рабською працею, були головним рушієм сталінської економіки… і всього державного прогресу [чим не красномовне підтвердження істинності ленінської економічної «теорії» соціалізму–комунізму, фундатор якої у своєму заключному слові на VIII з’їзді РКП(б) у березні 1919 р. наголошував (ПСС. — т. 38. — с. 179): «Ми цінуємо комунізм тільки тоді, коли він обґрунтований економічно». — М. Л.]… Так було всюди. Люди гинули мільйонами». А це спонукало решту покірливо працювати над виконанням грандіозних планів партійної верхівки. І той конвейєр смерті не повинен зупинятися ні на хвилину.

Чи не за цим «торжеством народовладдя» нині так цинічно ллє сльози «товариш Симоненко» та іже з ним. А ось що про той вражаючий контраст між зображуваним і дійсним радянським життям писав у своєму «Щоденнику» О. Довженко 10 травня 1946 р. (1995. — с. 445): «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний… виють радіо–поети панегірики маршалам… Салюти — а на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи сльозами свої права, і обов’язки неухильні, і найточнішу у світі достовірність — страждання. О, світе лихий! Що тобі до них?..»

Пригадую випадок із власного дитинства, який назавжди врізався у мою пам’ять. Довелося якось побувати разом з батьками на весіллі у рідному селі. Особливо запам’яталася наречена: це була дуже вродлива дівчина — справжня яскрава квітка на білопінному тлі мереживної фати. Кількома днями пізніше я знову зустрів її по дорозі до школи і навіть не признав (може, не особливо й придивлявся), аж доки вона сама не окликнула мене. То була, як мені здалося, вже зовсім інша дівчина, одягнена у звичайну для сільських жінок радянську «уніформу»: чорні гумові чоботи, такі ж спідниця, куфайка та щільно обмотана довкіл голови хустка. Навіть вираз обличчя потьмянів і, здавалося, відповідав цим безрадісним «обновам»…

Надалі ми не так уже й часто зустрічалися, та майже завжди я бачив її все у тих же облаштунках — із постійно заклопотаним виглядом поспішала вона все тим же маршрутом: або з дому на ферму, або у протилежному напрямку.;. І зійти з того моторошного конвейєра, що забирав усі життєві соки, для переважної більшості сільчан було практично неможливо, аж допоки він сам не викидав дощенту виснажену цією невпинною гонитвою людину, коли вона ставала вже непридатною для подальшої експлуатації. Так минало життя не одного покоління людей, які, окрім важкої щоденної праці та виснажливих клопотів, мало–що у своєму житті й бачили. Як тут не згадати розпачливе Шевченкове:

Та професійні плакальники продовжують лити сльози за радянською минувшиною. «Від багатьох людей старшого віку я чула слова: “При Сталіні був порядок”, — згадує москвичка Н. Данилова (1988. — с. 44–45). — Та що то був за “порядок”, вони не знали, позаяк їх він, на щастя, не зачепив, а до інших їм діла не було, відгородилися глухою стіною… Мого вітчима, інженера НКПС (Наркомат шляхів сполучення. — М. Л.), було заарештовано у 1937 році. Більше ми його не бачили, фінал відомий. Зосталася лише посмертна реабілітація. Мене заарештували на четвертий день війни… — “чистили” Москву… Особлива нарада дала мені строк: 10 років перебування у ВТТ (виправно–трудовий табір. — М. Л.), без статті, обґрунтували двома буквами “ПШ” — “підозріння у шпигунстві”. Я потрапила до Карлагу (Карельське управління таборами. — М. Л.)… Через сім років мене звільнили “через відсутність складу злочину”, однак судимість не зняли, а в паспорті поставили фатальний штамп “39”, що означало мінус 39 міст для мешкання… Невдовзі чоловік помер, і я зосталася одна з маленькою дитиною. Жити в Москві у матері я не мала права, в Угличі мене на работу нікуди не брали через “вовчий паспорт”… Дома я дбайливо зберігаю три довідки про реабілітацію — мою, вітчима (посмертно) і чоловіка. Я ніколи не озлоблялася, завжди вірила, що справедливість має перемогти, тому що довкола бачила таких же невинно ув’язнених, як і я…» Такі листи просто неможливо читати без внутрішнього здригання, хоча подібне завершення подій, за ленінсько–сталінською міркою, можна вважати цілком «щасливим».

Заради чого були змарновані життя цілих поколінь?! Заради «химери комунізму», а фактично — на поталу всезростаючим потребам імперських вождів та їх численних поплентачів. Але так і не змогли досита напхати того ненажерливого монстра… То невже варто так за тим жалкувати, аби закликати повернутися назад у той «союз»? І найвразливішим є те, що саме люди старшого покоління — ті, що відчули усі принади комуністичного «раю» на власній шкурі — саме вони так ностальгійно сумують за тими часами, закликаючи нас будувати своє майбутнє, рухаючись прямісінько назад. Невже наша історія так нічому нас і не навчила?!

Слід, однак, відрізняти заклики до «відновлення СРСР» з боку компартійних функціонерів від аналогічних закликів до повернення назад, у «світле» минуле простих громадян, готових ще раз наступити на ті ж граблі — укотре дати себе одурити більшовицьким говорунам. Зрозуміло, що заклики перших, тобто речників партноменклатури — як колишньої, так новоспеченої, вмотивовані їх намаганням будь–що повернути собі втрачену абсолютну владу і знову безжально грабувати той самий народ, інтересами якого вони завжди прикривали свої злочинні дії. Тоді як другі не стільки прагнуть вернутися в лабети старої політичної системи, злочинність якої вони не можуть не усвідомлювати, скільки хотіли б повернути назад часи, коли «на пенсію можна було прожити».

Обібрані за останні роки до нитки «своєю» державою, утворення якої більшість із них теж підтримала на референдумі 1991 р., вони, із властивою нам усім схильністю ідеалізувати минуле, вже «забули», що й тоді, маючи 100–120 крб. пенсії (тепер дуже полюбляють наголошувати саме на такому розмірі пенсії, ніби нижчих взагалі не існувало, що зовсім не так) чи хай і заробляючи у два–три рази більше, дуже мало–що можна було придбати бодай з товарів першої необхідності навіть у столичних крамницях. Та й за ними доводилося попобігати по місту та настоятися в осоружних чергах. За товарами ж тривалого користування стояти в чергах доводилося роками. Люди поступово відвикали, що будь–які товари взагалі можуть бути куплені в магазині, бо здебільшого все тільки «діставалося» — або зі значною переплатою, або «по блату». Саме тому й стікалися ті, як їх презирливо називали, «дерев’яні» гроші на рахунки в ощадкаси.

Звісно, зараз ці люди навіть не намагаються аналізувати справжній стан тодішньої радянської економіки, яка не тільки не могла вже вийти із затяжної хронічної кризи, а навпаки, все прискорюючись, невідворотно рухалася до повного краху (вона чимось нагадувала так званий «літак» Можайського: такий собі паротяг — з двома паровими машинами! — із сяк–так прилаштованими дерев’яними крильми, який старанно поглинав вугілля, гуркотів, пирскав парою, пихкав димом і навіть пробував розбігтися, однак, незважаючи на періодично проголошувані «прискорення», злетіти так і не зміг…)

Саме це, в першу голову, й спричинило такий блискавичний розпад «могутнього» СРСР. Але в чому ці люди мають безперечну рацію, то це у своїх вимогах кращого життя. За великим рахунком — хай не ображаються на мене «справжні патріоти» — пересічній людині не надто «пече», яка саме політична система — «біла», «червона» чи «жовто–блакитна» — панує в державі, аби тільки вона забезпечувала підтримання на належному рівні її політичних, соціальних й економічних прав. Бо коли людину за допомогою брутального ошуканства доводять до жебрацтва і постійно тримають у жалюгідному, напівголодному стані, а високопарність обридлих закликів «ще трохи потерпіти» з боку вгодованих чиновників та вилощених злодюг переконує тільки в тому, що завтра буде ще гірше, такій людині якось зовсім не до пусто–порожніх теоретизувань щодо позірних переваг того чи іншого суспільного ладу. Її мозок охоплюють зовсім інші думки, а серце — відповідні почуття до «цієї» влади. Тож, розпинаючись за «відновлення», вона не стільки виступає за «повернення» минулого, скільки протестує проти безрадісно–гнітючого сьогодення.

Заради правди необхідно зазначити ще одне: хоча їм і найважче пристосуватися до нових умов життя, однак далеко не всі люди старшого покоління хочуть повернення звичного радянського способу життя. Ось що, зокрема, відповіла кореспондентові тижневика «Зеркало недели» (13.04.1996) під час проведення опитування на київському залізничному вокзалі щодо сподівань «на поліпшення свого фінансового стану в майбутньому» 78–річна пенсіонерка Агнія Георгіївна: «Не скажу, що задоволена її (пенсії. — М. Л.) розміром, та готова ще скільки завгодно терпіти, аби лиш комуністи не прийшли до влади, тільки б не було повернення до Радянського Союзу»… Та навіть якби таке повернення й сталося, то, як сказав поет, «колишнє щастя вже не стане щастям». Свого часу ще О. Герцен, образно зазначаючи в «Былом и думах», що життю «ніколи не бувають потрібними старі сукні», доводив: «Усі відновлення, всі реставрації завжди були маскарадами» (1954. — с. 358). До того ж, як і в часи Герцена, нам теж «нема до чого повертатися».

Он Білорусь ще й не вернулася вповні, а лише, як кажуть військові, «позначила рух у заданому напрямку». І що ж, які результати цього доленосного рішення? «В магазинах Мінська тепер неможливо купити більше 400 грамів сиру, масла, у одні руки “дають” тільки кілограм ковбаси, стільки ж — хлібобулочних виробів. Обмеження введені на купівлю 14 найважливіших продуктів харчування» (Волошин, 1998). Якщо за радянських часів влада пов’язувала такі повсюдні заходи з «проханнями населення», то нині білоруська влада пояснює це «метою припинення неорганізованого та несанкціонованого вивозу товарів за кордони республіки». Створюється враження, що в сусідній Польщі ці норми «продажу в одні руки» ще менші — як мінімум у два рази, і вона рятується від загрози голоду лише завдяки згаданому вивозу товарів з колгоспної Білорусі.

Насправді ж все значно простіше: Білорусі нарешті вдалося вернутися у соціалістичне минуле, а соціалізм, як ми вже мали можливість переконатися, — то ніяка не електрифікація чи хімізація народного господарства, а неминаючий дефіцит буквально на все, у тому числі «товари першої необхідності» та продукти і нескінченні черги в очікуванні «викидання» того «дефіциту». Тож не дивно, що вже восени того ж року припертий до стіни невблаганною «соцреальністю» білоруський уряд не спроможеться запропонувати нічого кращого, аніж повернутися, як зазначала київська «Столичная газета» 14 листопада 1998 р., «до перевіреної ще радянською владою карткової системи». Відтепер (з 9 вересня) «кожен громадянин Білорусі має законне право, відбувши чергу, раз на місяць придбати не більше 20 яєць, 2 батонів хліба, 3 кілограмів крупи, 2 кілограмів м’яса та 400 грамів вершкового масла» — така до болю знайома картина «побудови розвинутого соціалізму в одній, окремо взятій, країні»…

Матераіли за книгою М. Лукінюка  «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»

Гіперпосилання на літературу