До Вашої уваги чергова публікація, підготовлена редакцією сайту «Onview.com.ua» на основі праці відомого українського історика М.Лукінюка про розвінчування російських міфів щодо української самоідентичності.
МІФ про «подарований» Крим
З розвалом СРСР великого розголосу набула тема, інтерес до якої настійливо підживлюється відомими колами, а саме: як Хрущов «подарував» Україні Крим. Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають навіть російські правники (Трезвый взгляд… — 1993), «до юриспруденції він відношення не має», оскільки «з точки зору міжнародного права, Крим — це частина України». І з цим важко не погодитись. Але, на жаль, окремі політичні спекулянти досконало володіють здатністю досить специфічного бачення будь–яких подій.
Свого часу СНДівський телеглядач, певно, був зворушений до сліз, коли російське телебачення продемонструвало, як головний «законник» РФ Р. Хасбулатов просто–таки з дитячою наївністю та невимовним жалкуванням у голосі заявив на широкий загал СНД приблизно таке: «Я був просто приголомшений, коли розглянув надані мені документи по Севастополю і не знайшов жодного, який підтверджував би передачу Севастополя Україні!»
Хоча Руслан Імранович і наголошував постійно, що головним чинником для нього незмінно є Конституція РФ, однак на цей раз він у Основний закон чомусь і не заглянув. А там, як мовиться, чорним по білому — і в поправках до старої, сталінської, Конституції, і в новій, зразка 1978 p., Кримську область вилучено із списку областей територіально–адміністративного поділу РФ, а Севастополь вилучено із списку російських міст центрального підпорядкування. І всі ці зміни були затверджені так, як того вимагали чинні на той час закони. А натомість до Конституції України, теж згідно з чинним законодавством, були внесені відповідні зміни. І ні у Верховної Ради СРСР, ні у Верховних Рад республік жодних сумнівів щодо законності згаданої передачі не виникало.
До речі, ініціатором цієї передачі Криму виступила саме Росія. Ось як розвивалися події у справі вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР. Спочатку Рада Міністрів РРФСР, «вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за “доцільність передачі Кримської області до складу Української РСР”… Після цього питання передається до Президії Верховної Ради Російської Федерації» (Чумак, 1993. — с. 56). Про подальший перебіг подій розповів у своєму виступі на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, яке відбулося 19 лютого 1954 p., Голова Президії Верховної Ради Російської Федерації М. Тарасов (В Президиуме…. — 1954): «Президія Верховної Ради РРФСР за участі представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутнім її голова «тов. Сосницький». — М. Л.) Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР» і, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість («Кримська область, — зазначив промовець, — як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально примикає до Української Республіки, будучи ніби природним продовженням південних степів України». — М. Л.) і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, а також маючи на увазі згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР важає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Ця постанова, а також відповідна постанова Президії Верховної Ради України від 13 лютого 1954 р. (ДА: Постанова… — 1954. — Арк. 156–157), якою остання, «обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР», а також «ураховуючи спільність їх економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки», приставала на те, що «передача Криму Українські РСР… цілком доцільна», і, пообіцявши, що «Уряд України приділить належну увагу справі дальшого розвитку народного господарства Криму», й собі просила «передати», були направлені до Президії Верховної Ради СРСР.
Це створило необхідну правову базу для ухвалення останньою відповідного рішення. А остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий Верховною Радою Союзу РСР 26 квітня 1954 р. Ось його зміст:
«Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:
1. Затвердити Указ Президії Верховно ї Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР».
То про яку ж «незаконну» передачу може йтися — усе відповідно до чинного тоді законодавства! Тим паче, що Україна про це й не просила, навпаки — її просили. А от якщо той цілком законний акт когось не влаштовує тепер, то це вже його особиста проблема, яка до правової сторони жодного стосунку не має.
А тепер про стан самого «подарунка». Як зазначає В. Галушко (1996), до 1917 р. Крим «належав губернії, де були українські землі, й розвивався як складова України». Тільки наприкінці 1921 р. його приєднали до РФ, і то лише «тому, що Росія була федеративною, а Україна — унітарною республікою. Після виселення татар і ця причина зникла, оскільки основним населенням Криму стали українці (дуже скоро цей «перекос» виправлять: «з Росії потоком» поїдуть переселенці, зокрема високопоставлені пенсіонери та відставники, які, одначе, маючи значні пільги, аж ніяк «не бажали освоювати мистецтво обробітку виноградників» у малопридатній для «заслуженого відпочинку» степовій частині Криму. — М. Л.)». Та й в економічному відношенні Крим, як і раніше, залишався «прив’язаним до України». Усього лише «32 роки Крим був російським. Але і цього часу вистачило, щоб він занепав»…
Та звернемося до документів. Згідно з довідкою «Про стан сільського господарства Кримської області», підготовленою для першого секретаря ЦК Компартії України О. Кириченка 4 січня 1954 р. (ДА: О состоянии… — 1954. — Арк. 105–119), «посівні площі тютюну, ефіроолійних і картоплі не досягли рівня 1940 року (як видно з таблиці «Посівні площі та урожайність», так само «не досягли» й загальні посівні землі під зерновими культурами, в тому числі й технічними. — М. Л.)». Те саме і щодо садів і виноградників: їх площі на ту пору, відповідно, «становили 86,8 % і 79,2 % від довоєнного рівня». Ще гіршими були справи із сівозмінами: «лише 3 колгоспи» з 304 повністю освоїли польові та кормові сівозміни. Спостерігалося «значне відставання врожайності» від довоєнного рівня: овочів (за згаданою таблицею, 55,0 ц з гектара в 1953 р. проти 118,2 — в 1940 р.), картоплі (відповідно 30,0 і 69,4 ц з гектара), кормових коренеплодів (47,0 і 134,5), сіна (14,0 і 17,3), тютюну (7,2 і 5,1). Не кращим було становище у садівництві та виноградарстві: їх «стан у багатьох колгоспах незадовільний», а врожайність у 1953 р. значно поступалася її рівневі в 1940 р.: по садах, відповідно, 20,0 і 55,0 ц. з гектара, а по виноградниках — 12,0 і 19,6. Відповідною була й «заготівля сільськогосподарських продуктів»: у 1953 р. картоплі було заготовлено 34,3 % від заготовок 1940 р., овочів — 69,8 %, фруктів 64,4 %. І хоча в Криму відчутно «не вистачає спеціалістів для роботи у колгоспах», однак, як видно із дослідження інспектора ЦК КП(б)У Нікітіна від 20 січня 1954 р., це зовсім не заважало утримувати в області «50 осіб звільнених секретарів колгоспних парторганізацій» (АД: Справка по некоторым вопросам партийной работы… — 1954. — Арк. 85).
Не кращими були справи й у радгоспах. Як наголошено у довідці, підготовленій 24 березня 1954 р. (АД: Краткая… — 1954. — Арк. 189–205), кримські «радгоспи є екстенсивними господарствами, в деяких з них припадає по 4 гектари землі на одну вівцю. Навіть поміщик Фельц–Файн у 1870 році на цих землях утримував по дві вівці на десятину (приблизно 1,1 га. — М. Л.) землі».
Жахливим було становище у тваринництві: «продуктивність скота в колгоспах низька», «в області мало худоби, особливо в колгоспах і радгоспах — щільність його на 100 гектарів сільгоспугідь у колгоспах становить: великої рогатої худоби — 12,3 голів, серед них корів — 3,7 (по УРСР, відповідно, 19 і 5,1 голови), свиней (на 100 га ріллі) — 8,4 голови (по Україні — 25 голів)… Продуктивність худоби в колгоспах низька», надої молока навіть у порівнянні з 1948 р. «впали з 1565 літрів до 1348 у 1953 р.». На думку автора довідки, такий стан у першу голову «пояснюється занехаяністю кормової бази… Громадське поголів’я худоби на зиму 1953/54 рр. забезпечено кормами: грубими на 81 %, в т. ч. сіном на 31 %, соковитими на 41 %. Заготовлено в 1953 році грубих кормів 519 тис. тонн, силосу — 158,5 тис. тонн. Небезінтересно порівняти ці дані з показниками сусідньої Херсонської області, де за такої ж приблизно площі землі колгоспи заготовили в 1953 р. 1136 тис. тонн грубих кормів і 308 тис. тонн силосу» (там само. — Арк. 197–201).
Та, можливо, київські перевіряльники дещо перебільшують? Надамо слово місцевим партійним керівникам. «Минуло десять років після закінчення війни, — говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (березень, 1954 р.) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсєев (АД: Стенограмма XXV областной… — 1954. — Арк. 125), — трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? У місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно–прального комбінату… Під час війни було зруйновано до 40 % житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир…» У Керчі, — бідкався з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін (там само. — Арк. 115–116), — «усі попередні будівлі [медичних установ] зруйновані і не відновлюються. Дитячі заклади розташовані у непристосованих приміщеннях… у місті нема театру, нема кінотеатру. Лазня наполовину відновлена, але через перевантаження не завжди є можливість помитися… міська бібліотека в аварійному стані… Хто відбудовує Кіровський район Керчі — центральну частину міста? — запитував він і сам же відповідав. — Ніхто! Нема такого будівельного тресту… Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста… За весь 1953 рік по лінії міськвиконкому побудовано 2 житлові будинки, один з них ми віддали під міську дитячу лікарню у оскільки практично її у нас не було».
«Багато з цих питань, — наголошував Моїсєев, — неодноразово ставилися перед вищими організаціями — Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. В 1953 р. було ухвалено рішення республіканського уряду (РРФСР. — М. Л.) щодо допомоги м. Феодосії. Але…» Ще більше конкретних прикладів навів у своєму виступі «керченець» Смородін: «Ще 23 лютого 1952 р. постановою Ради Міністрів Російської Федерації було записано пункт: “Зобов’язати Міністерство житлово–цивільного будівництва РРФСР розглянути питання щодо організації для будівництва в м. Керчі нового будівельно–монтажного треста… Трест і досі не організовано… Ба більше — за постановою Ради Міністрів СРСР від 19 квітня 1952 року… Міністерство морського флоту було зобов’язане впродовж 1952 року скласти проектно–кошторисну документацію на будівництво морського вокзалу. Уже 1954 рік, а будівництво вокзалу не почалося. Тією ж постановою передбачалося в 1953 році почати будівництво в Керчі молокозаводу — не будується; в 1954 році розпочати будівництво м’ясокомбінату — не будується”» і т.ін. Тобто численні рішення урядами РРСФР та СРСР були ухвалені ще в 1952–1953 рр., та ось «уже 1954 рік», а згадані високі інстанції виконання власних рішень ще й не розпочинали…
Про ці та інші проблеми Криму йшлося й на шостій сесії Верховної Ради УРСР третього скликання, що відбулася 16–17 червня 1954 р. Оскільки на ту пору Кримська область ще не мала своїх представників у вищому законодавчому органі України, її інтереси представляв депутат від Одещини М. Кузьменко — обраний, до речі, на першому ранковому засіданні сесії заступником голови Верховної Ради, — який увесь свій виступ, по суті, присвятив саме висвітленню найболючіших проблем Криму (АД: Виступ… — 1954. — Арк. 231–242). Зокрема наголосивши на «виключно важливому значенні для подальшого розвитку сільського господарства Криму» розв’язання «проблеми зрошування», М. Кузьменко схвально відгукнувся щодо ухваленої постанови про побудову Північно–Кримського каналу.
Останній повинен забезпечити й «обводнення 700 тис. гектарів земель у степових районах Криму… а також забезпечити дніпровською водою міста Керч та Феодосію з промисловими підприємствами».
Відзначивши великі обсяги необхідних будівельних робіт і водночас відсутність у Криму достатньої виробничої бази, депутат просив надати будівельним організаціям області термінову допомогу в справі укріплення їх бази, а також виголосив цілу низку прохань до республіканських органів виконавчої влади. Зокрема, кримська влада просила український уряд:
• доручити Міністерству промисловості будматеріалів «закінчити в 1954–1955 рр. будівництво Керченського і Балаклавського цегельно–кирпичних (так у цитованій стенограмі. — М. Л.) заводів, а також розпочати реконструкцію Феодосійського цегельно–черепичного заводу і будівництво нового гідровапнового заводу»;
• зобов’язати те ж міністерство «відновити Кримський республіканський трест стінових матеріалів»;
• «надати невідкладну допомогу будівельним трестам Кримської області (зокрема, й шляхом «створення потужної проектної організації». — М. Л.)», позаяк цими трестами «повільно ведеться будівництво житлових будинків місцевих Рад, готелів, водогінних і каналізаційних споруд у таких містах, як Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керчі Севастополь»[1]; однією з причин цього було названо «недостатнє забезпечення [Криму] будматеріалами, особливо лісом, металом та цементом». Про прихильне ставлення українського уряду до цих прохань свідчить хоча б те, що «вже до 1958 р. житловий фонд Криму досяг 4333 тис. кв. м, перевищивши довоєнний рівень» (Крым… — 1988. — с. 95)…
Розповівши наостанок, як під час недавнього перебування в Криму перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко, зазначивши «недоліки в усіх галузях господарства Криму», звернув «особливу увагу на благоустрій курортів», зокрема «на благоустрій м. Керч, яке після війни майже лежить у руїнах (і не тільки воно — «до цього часу стоїть у руїнах Ялтинський морський вокзал, повільно ведуться роботи з відновлення й розвитку Феодосійського, Керченського і Євпаторійського портів, не будуються пристані в приморських курортах, містах, селищах…» тощо. — М. Л.)», М. Кузьменко наголосив, що «далі з цим становищем неможна миритися». А тому — «просимо уряд [України] вжити заходів…»
Тож знаний дослідник цього питання А. Свідзинський (1993) мав цілковиту рацію, стверджуючи, що саме завдяки «мудрій та послідовній національній політиці партії й Радянського уряду» замість сподіваної всесоюзної здравниці Україна отримала «спустошений, голодний край, населення якого скоротилося в 3,7 рази» у порівнянні з довоєнним часом, а зазначена передача Криму до складу України — то, по суті, був «єдиний спосіб вирішення кримської проблеми в умовах, що створилися».
Певно, таки добряче припекло із тією Тавридою, якщо вже ненаситна у своєму експансіонізмі Росія змушена була добровільно відмовитися від такого ласого «кусня», ба більше — для обґрунтування цього рішення російське керівництво навело «мотиви, — наголошував старший науковий співробітник Інституту для вивчення СРСР у Мюнхені професор О. Юрченко (1971. — с. 372), — ніколи перед тим не згадувані…»
Не дивно, що добре обізнані із справжнім станом справ партійні керівники Криму радо підтримали передання півострова до складу України. «Ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР про приєднання Кримської області до України, — засвідчив згаданий партійний секретар Моїсєєв (назв. док. — Арк. 128), — є значною подією в житті нашої області. Указ відповідає життєвим інтересам трудящих Криму, тісно пов’язаного економічно з Українською РСР», і далі: «Ми сподіваємось, що ЦК Компартії України і Рада міністрів республіки розберуться зі станом справ і нададуть нам реальну допомогу». А перший секретар Кримського обкому КП України Д. Полянський, зазначивши у своєму виступі на II (травневому 1954 р.) Пленумі обкому (АД: Стенограмма II Пленума… — 1954. — Арк. 28), що «трудящі Кримської області рішення про передачу Кримської області Україні зустріли з особливим вдоволенням», висловив переконання: «Крим у складі України розвиватиметься ще швидше».
І ці надії вповні справдилися. Тож насправді «приєднання Криму, — наголошує О. Субтельний (1991. — с. 434), — звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету»…
Уже через півроку згаданий Д. Полянський у своїй доповіді перед обласним партійним активом (АД: Стенограмма областного… — 1954. — Арк. 4) повідомляв: «Крим тепер отримує велетенську допомогу від усіх міністерств і відомств України… Яскравим свідченням величезної допомоги, турботи та уваги є й останні рішення: виділені Радою Міністрів [України] капіталовкладення майже в чотири рази більші, ніж за попередні три роки… Заходи, намічені в постанові ЦККП України і Ради Міністрів [від 26 липня 1954 р.], охоплюють всі міста Кримської області (окрім Севастополя, який і в Україні проходив окремим рядком. Секретар Севастопольського міськкому КП України Павлов, наголосивши, що ця «постанова має величезне політичне і господарське значення для подальшого розвитку [Кримської] області», зазначив, що пропозиції обкому й міськкому партії щодо перспектив розбудови Севастополя «перебувають на розгляді в ЦК КП України» — там само. — Арк. 45–46. — М. Л.)». У своєму виступі на сесії Верховної Ради згаданий М. Кузьменко зауважив (Виступ… — 1954. — Арк. 233), що видатки на освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в 1954 р. зростуть на 24 млн крб., а капіталовкладень в охорону здоров’я й народну освіту «в 1954 р. передбачається втричі більше, порівняно з 1953 роком».
Про сільське господарство теж не забули. Зокрема, у липні 1954 р. сільгоспвідділ ЦК КПУ доповідав секретареві ЦК Кириченку про підготовку пропозицій щодо ліквідації «великої заборгованості (190 млн. крб.) колгоспів Кримської області перед державою» (не українською, звісно, — вона тільки перебрала на себе чужі борги), про вирішення питання «недостачі добрив, отрутохімікатів і садових обприскувачів у Кримській області» тощо (АД: Про виконання доручень… — 1954. — Арк. 95–98).
Населення Криму теж радо вітало передачу Криму Україні, сподіваючись на краще. «Трудящі міста–героя разом з усім народом нашої Батьківщини, — йшлося, зокрема, у газеті «Слава Севастополя» за 29 квітня 1954 р., — підтримують цей історичний акт і не пожаліють сил…» — і т. ін., як тоді велося.
Ось у такому, прямо сказати, безвідрадному стані перебував «подарунок», яким порадували Україну — доведеться їй ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї… І таки вивела, наділяючи його усім, чого й самій на той час не вистачало. Одне тільки розв’язання проблеми водопостачання чого варте!
«Перекривши Дніпро біля Каховки, — зазначає В. Галушко, — відселивши тисячі людей з рідних місць, затопивши найплодородніші заплавні землі, Україна дала Криму воду, електроенергію, численні матеріальні ресурси… обділяючи засобами інші регіони. На півострів з України поїхали переселенці — хто добровільно, хто примусово. Їх селили у найменш придатні місця…» До того ж «українські переселенці негайно ставилися на облік у КДБ. Особісти часто навідувалися в місця їх поселення для виявлення “бандерівщини”». Завдяки таким заходам з боку України уже «невдовзі здійснилася мрія Хрущова перетворити Крим у край садів та виноградників. Розвивалася також промисловість… Крим ожив».
А от на думку визначного розігрувача кримської «карти», депутата нинішньої Державної думи РФ К. Затуліна (1995), Росія саме тому і має більше «права» володіти Кримом, що вона «приєднала Крим залізом і кров’ю», а Україна — усього лише «внаслідок змови політбюро і війни чорнил». Тож саме ця обставина, переконаний «думець», і «є темною плямою в історії Криму і України. Хоч як би хто намагався це пояснити (те, що Крим приєднано не «залізом і кров’ю». — М. Л.), внаслідок нелегітимного рішення, не спитавшись російського парламенту».
Ото вже диво! Виходить так, начебто рішення про передачу Криму до складу України і внесення у зв’язку із цим відповідних змін до Конституції РРФСР ухвалювала не цілком легітимна на той час Верховна Рада РРСФР, а, скажімо, виїзна сесія парламенту Зімбабве, проведена за такої нагоди у Москві. Може, комусь забагнеться, щоб Україна мала шоразу наново питатися згоди у кожного новообраного складу російського парламенту, аби потверджувати «легітимність» рішень усіх попередніх парламентів? Та, може, і спиталася б увічлива Україна, та, на біду, згаданого парламенту на час того передання, як то кажуть, навіть у проекті не існувало, а от його попередниця — не виключено, що у запалі «правдолюбства» цей добродій і її оголосить нелегітимною — Верховна Рада РРФСР не те шо погодилася — сама, як ми переконалися, просила про це. Однак це не завадило московському письменникові Ю. Кублановському (1998) сьогодні назвати «історичний акт» передачі — як його сприйняли тоді «трудящі міста–героя» — «одним із найбільш розмашистих комуністичних злочинів».
Та що вже дивуватися цим аматорам від історії, коли навіть фахові історики — і то не чужодальні, а свої — й собі затято блукають у цих двох «березах». Ось, наприклад, якої загнув професор Севастопольського державного (!) технічного університету В. Поляков (1998. — с. 18–19): «Крим і Севастополь, як споконвічно російські землі, незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)…» Тут ані правди (цей автор, як і переважна більшість подібних «дослідників», взагалі не надто обтяжує себе бодай якоюсь аргументацією), ані логіки. Ну дійсно, якщо вже «передали без Севастополя», то яким боком сюди ліпиться оте «незаконно передані… Крим і Севастополь»? Про таких «свояків» народ каже: ще кілька таких–от своїх, то й ворогів не треба…
Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму чи Севастополя вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники «справедливості» такий собі нульовий варіант: а давайте–но, брати–українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам, усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування дійсно йшлося — просто забирали) Росії. Як то кажуть — ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та — боронь Боже! В тім–то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто не згадує й згадувати не збирається…
Лишень одна, глибоко шанована мною за це, «центральна» московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, «ненульової», постановки «виникло питання про території, відрізані від республіки як компенсація за подарований у 1954 році півострів. А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської Курської областей. Усього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму» — таким чином, передача Криму може вважатися лише незначною компенсацією за оті «райони» (насправді «відрізання» тих земель сталося значно раніше — докладніше про це йшлося вище). Ось така постановка питання, як на мене, була б конструктивнішою, ніж теперішня, котра більше схожа на великодержавницький варіант реалізації знаменитого принципу «справедливого» розподілу, убезсмертненого Попандопуло: і моє — мені, і твоє — мені. Дуже вже до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто грабіжництва, деяким нинішнім діячам.
Цікавою видається й позиція англійського тижневика «ЕКОНОМІСТ» щодо кримських домагань Росії: «Претензії Росії на Крим не можна вважати благородними, бо ці землі були анексовані Російською імперією у кримських татар. Хоча Крим не є незалежним, вже зараз (тобто у складі української держави. — М. Л.) він має більше автономії, ніж Шотландія, Баварія чи Каліфорнія. Можна зрозуміти прагнення Києва зберегти існуючі кордони, аби запобігти виникненню небезпечного прецеденту, який становить загрозу і для Росії. Якщо росіяни мудрі люди, вони мають порадити своїм друзям в Криму насолоджуватись автономією і забути про незалежність» (Україна, Європа, світ. — 1994. — 16–23 лютого.
А таки справді, мудрі люди мали б пояснити їм, що відривати Крим від України (адже «спільність їх економіки» вже визнавалася навіть до приєднання Криму до України, а що вже казати після півстоліття зростання в єдине ціле!) — усе одно, що відірвати від плоду, який перебуває в материнській утробі, життєдайне пуповиння. Та при цьому ще доводити, що від такої «благодаті» позбавлений життєвих соків плід нібито буде набагато краще розвиватися…
Матераіли за книгою М. Лукінюка «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»
[1] Якщо вже до цієї компанії потрапив Севастополь, головний виконавець подібних робіт трест «Севастопольгорстрой» план п’яти місяців, як видно зі згаданих матеріалів бюджетної комісії (АД: Выполнение плана… — 1954. — Арк. 29), виконав на 98,2 %, то можна собі уявити, як ішли справи із відбудовою Ялти, головний будівельний підрядник якої трест «Ялтаспецстрой», що виконав лише 46,9 % плану. В цілому ж по Криму виконання плану будівництва було ще нижчим: як зазначав у своєму виступі на II (травневому) Пленумі Кримського обкому КПУ заступник заввідділу Ростовцев (АД: Стенограмма II Пленума… — 1954. — Арк. 41), «ми за перший квартал виконали 35 % плану, а Україна в цілому виконала на 105 %».
