«Onview.com.ua» продовжує започатковану редакцією сайту серію публікацій «Руйнація міфів» за матеріалами праць  відомого історика М.Лукінюка.

Міф про російську опозицію, яка «любить Україну». Історичний розріз

Деякі сучасні російські історики, схоже, й досі цілком поділяють (хоча навряд чи наважаться зізнатися в цьому) підходи, які свого часу сповідували представники панівних націй усіх колоніальних держав Європи: «на “дикі” народи не можуть поширюватися ні європейські норми міжнародного права, ні християнські норми моралі», а отже, «жорстокість — єдиний ефективний засіб спілкування з “дикунами”, настрашування і придушення — єдина мова, якою можна розмовляти з “нецивілізованим” світом» (Анисимов, 1989). А коли так, то чи варто карати себе докорами сумління щодо власної жорстокості чи засуджувати своїх предків за нібито вчинені ними звірства?

А ось лише одне свідчення того, як ті ж кабардинці «боролися за свою свободу» (там само. — с. 444): 17 квітня 1822 р. частина козаків загону Кацирева «заскочила в аул Аджі Тамбієва. Чоловік 20 піших горців, захоплених у ньому, зачинилися у [кам’яній] саклі, оголосивши, що битимуться на смерть». На допомогу козакам спішно підійшли дві роти Ширванського полку. На пропозицію здатися кабардинці відповіли пострілами. Коли із солдатських лав вибуло кілька вояків, командир загону Кацирев «наказав узяти саклю багнетами». Увірвавшись до саклі, солдати «винищили всіх без пощади. 18 трупів, витягнутих із саклі, були так спотворені, що мирні кабардинці, які перебували в загоні, не могли впізнати жодного з них».

Звичайно, не лише кабардинці відзначалися такою мужністю. Ось один із прикладів мужнього опору південних осетинів. Саме там, у горах Південної Осетії, російські «солдати зі здивуванням помічали серед оборонців жінок». 26 червня 1830 р. війська під командою генерала Ранненкампфа оточили замок Коло, у якому «засіли тридцять відчайдушних зарізяк (тепер російські генерали і ЗМІ сказали б «бойовиків» чи «терористів»… — М. Л.), і на пропозицію здатися — відповідали залпом». Не допомогло ні бомбардування гарматними ядрами, ні намагання вчинити підкоп. Коли замок підпалили, десять уцілілих захисників спробували прорватися. Дев’ять з них загинули, а одного вдалося захопити в полон. «Замок з рештою захисників згорів. І тепер лише обвуглені стіни вкажуть цікавому подорожанину місце, де тридцять чоловіків зі спартанською твердістю захищалися майже добу проти півторитисячного російського війська» (Потто, 1889. — с. 137–139)…

Не менш трагічною була й колонізація північних земель. «Це зовсім не було мирне заселення “культурними” слов’янами порожніх земель, де там і сям блукали дикі мисливці, — наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943). — То було поґвалтування й пригноблення доволі густо населеної [а про те, що «фіни мали міста, подібно до слов’ян», писав, посилаючись на літописи, й С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — т. I–V. — с. 85). — М. Л.] землеробської країни, яка за матеріальною культурою, ймовірно, мало відрізнялася від російських поселенців; але останні були краще озброєні й військово краще організовані». А тому ті поселенці не надто церемонилися з місцевими аборигенами. Так, 6 січня 1468 р. «московські діти боярські… пішли до черемисів і випалили всю землю їхню дотла, людей перебили, інших взяли в полон, ще інших спалили, майно все побрали, скотину, котру неможливо було з собою вивести, перебили…» Та й після взяття Казані, зізнається С. Соловйов (1896. — Кн. 2. — т. VI–X. — с. 90), «знадобилося ще п’ять років спустошливої війни, щоб упокорити всі народи, які раніше від неї залежали».

Професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 599) свого часу доводив, що «поглинання» фінських племен, яке відбувалося дуже важко і повільно, «безупинно тривало» навіть у другій половині XIX ст. За висловом М. Покровського (1943), тоді ще «додушувалися залишки мордовської, чуваської і т. ін. культур». «Важливо те, — наголошував останній, — що Кавелін це “поглинання”, тобто завоювання (виділено М. П. — М. Л.), визнає основним методом утворення великоруського племені (чим не «ворог Росії і Петра»?.. — М. Л.)». Кавелін, безперечно, мав рацію, бо такою ж була й колонізація Сибіру, Середньої Азії, Криму і навіть «єдиновірного» Новгорода.

Це лишень окремі фрагменти тієї «тихої, мирної, безкровної, релігійної», як переконує А. Ананьєв, експансії. І саме її московський професор В. Ільїн без щонайменшого вагання називає «м’якою, обопільновигідною», не вбачаючи в цьому жодних ознак насильницького поросійщення.

Якщо на цю брехню пристає пересічний росіянин, якому змалечку нащеплювали саме таке розуміння державної політики і який, зрозуміло, не володіє всією повнотою правдивої інформації про справжній перебіг подій, чи навіть емоційний письменник — це одне. Але коли цей «науковий» фальсифікат подає університетський професор та ще й усією силою свого (апріорного!) авторитету накидає його як істину своїм учням (студентам) — це зовсім інше. І воно лише взайве потверджує, наскільки імперія й справді спотворює духовне обличчя як народу в цілому, так і окремих громадян.

З огляду на це, навряд чи може викликати здивування той факт, що й зараз переважна кількість росіян, зросла на таких «історичних» переконаннях, намагається «не помічати» імперського насилля навіть там, де, здавалося б, не бачити просто неможливо, тобто з готовністю погоджується заковтнути пропоновану владою ідеологічну наживку. Не всі, звичайно. «Сергій Ковальов, Юрій Афанасьєв та незмінна Валерія Новодворська, — наголосив у часописі «Утро Россіи» В. Коваленко (03.02.1995), — ось, мабуть, і всі, хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблеми — на всю інтелігентську Росію…»

Та й у царській Росії не всі ставилися до дій влади так, як Достоєвський. Ось, зокрема, як оцінював дії царського уряду М. Ключевський (1993. — с. 374–375): «Після Кримської війни російський уряд зрозумів, що він ні на що не годиться; після болгарської війни й російська інтелігенція зрозуміла, що її уряд ні на що не годиться; тепер у японську війну російський народ починає розуміти, що і його уряд, і його інтелігенція нікуди не годяться. Залишається укласти такий мир з Японією, щоб і уряд, і інтелігенція, і народ зрозуміли, що усі вони однаково ні на що не годяться, й тоді прогресивний параліч російської національної самосвідомості завершить останню фазу своєї еволюції».

До речі, й самому Ключевському випало якось у халепу вскочити із отим славослів’ям. Узагалі–то, Василь Осипович, як мовиться, не надто жалував російських царів, зокрема й Олександра III, позаяк за правління цього «важкого на підйом царя», на думку знаного історика (1993. — с. 387), згадувана вже провокативна діяльність царського уряду «набула нової подоби»: якщо «раніше так чи інакше виловлювали підпільних крамольників», то «тепер так чи інакше загонили відкриту опозицію до підпільної крамоли». Однак у 1894 р. як голова «Общества истории и древностей российских» при Московському університеті він «змушений був прочитати офіційну доповідь на пошанування померлого царя», котрий був опікуном цього Товариства, за що й… «освистаний студентством, обуреним спробою свого улюбленого професора “об’єктивно” оцінити значення Олександра III» (1991. — с. 12). Так що зовсім не «по–достоєвському» оцінювала дії своїх царів–«визволителів» прогресивна частина російского суспільства.

Схоже, ставлення до «чеченської кризи», як і до горезвісного «українського питання», стало своєрідним «дзеркалом російської демократії». Це безпомильне дзеркало з усією безжалісністю показує, що справжній демократизм нинішнього російського суспільства — у тому числі, на жаль, і абсолютної більшості російської інтелігенції — не простягається далі від інтересів «єдинонеподільності» Російської імперії, бо, як наголошує російський історик А. Подберьозкін (Современная… — 1995. — с. 9), «боротьба за російську державність неминуче сьогодні буде ставити перед вибором: або політик виступає за національні інтереси, зміцнення державних інститутів, або він виступає за ліберальні цінності». Поєднання ж згаданих «виступів» — не для Росії. Поширивши відому оцінку О. Герцена шодо моральності російського суспільства («Новая фаза в русской литературе») також на його демократичність, можна стверджувати, що, як і «після 1825 року», російські верхи «не мають цієї закваски; “освічене суспільство” — ще менше; не мав її й уряд»; тож, «покінчивши зі своєю “просвітницькою” роллю», останній «спирався тільки на силу… та на апатію народу». Наче про наше сьогодення мовлено…

І таке масове імперсько–шовіністичне збочення свідомості росіян справді «спотворює духовне обличчя» російського народу, який — виходячи саме зі згаданих інтересів — із розумінням сприймає брутальне пригнічування імперським керівництвом підкорених народів, якої б форми воно не набувало — від «народного самодержавства» (вираз М. Драгоманова), «демократично» запроваджуваного шляхом нав’язування волі «подавляющего большинства», яке становить саме імперський етнос, решті народів Російської Федерації (як це, скажімо, було з «єльцинівською» Конституцією РФ), і аж до фізичного винищення великостраждального чеченського народу, який ніколи не полишав намірів реалізувати своє священне право порядкувати на своїй землі, шляхом «боротьби з тероризмом», котра фактично, як зазначала ще на початку «першої чеченської війни» московська «Комсомольська правда», переросла у «тотальне винищення всього живого» на згорьованій землі Ічкерії.

«Упродовж 10 років Росія шукала свою дорогу, і відтепер («війна у Чечні й прихід до влади Путіна». — М. Л.) визначилася, — пише французький оглядач А. Безансон (Майбутнє Росії… — 2000). — Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, які він часто набував у цій країні: суміш брехні, насильства і пихи…» Як зазначила на сторінках «Die Welt» відома правозахисник, вдова академіка Сахарова О. Боннер, «за кілька місяців перебування при владі Путіна росіяни отримали стільки брехні, скільки їм не доводилося отримувати за десятиріччя правління Хрущова, Брежнєва, Андропова і Черненка. І кожен у глибині душі знає про цю брехню…» (Олена Боннер… — 2000).

Чи можна від «братнього народу» із такими збоченнями очікувати іншого — справедливого і безкорисливого — ставлення до «українського питання» чи «кримської проблеми»! І хоч який би високий був авторитет Ф. Достоєвського, саме життя вже дало переконливу відповідь на це запитання.

А щодо «українського питання», то, як зазначалося в прогнозі Християнсько–демократичної партії України (Плющ, 1993), «принципових відмінностей у ставленні до України між російськими демократами і націонал–шовіністами немає. І ті, й ті сприймають незалежність України як абсурд, протиприродне явище і особисту образу». Згадайте хоча б, яким єдиним поривом виступили свого часу і ті, й ті проти повернення в Україну історичних і культурних цінностей (Лукінюк, 2000. — с. 53–55), брутально загарбаних «братньою» імперією упродовж століть «возз’єднаного» існування.

Такою ж непримиренною залишається позиція Москви у цьому питанні й нині, навіть стосовно присвоєного нею ще відносно недавно, у пору існування «братерського Союзу». Сюди серед іншого слід віднести й спільно нажиті активи СРСР, і багатомільярдні внески громадян України у відділеннях Ощадбанку СРСР, і валютні кошти українських підприємств на рахунках «Внешэкономбанка СССР», і… — та хіба все перелічиш! А вже про те, щоб Росії, яка лише у мирний час винищила українців значно більше, ніж Німеччина євреїв у роки голокосту, спало на думку якось відшкодувати ті моторошні жертви, до яких спричинилася московська політика геноциду й етноциду проти українського народу, — годі й мріяти.

Ось що думає про це буковинець В. Василинчук, сім’ю якого — батька, матір і п’ятеро дітей (старшій Марійці на ту пору було 17 років, молодшому Іванкові — лише 2 місяці, а самому Василеві виповнилося 13 років) — 9 червня 1941 р. о четвертій годині ранку, давши «на збори півгодини часу», вивезли з рідного села Раранча Садгірського району (нині це с. Рідківці Новоселицького району): батька до Комі АРСР, де він і помре в тюрмі 1943 p., решту (крім Марійки, яка «через заднє віконце вискочила в город і втекла») — до Сибіру (Фостій, 2000). В 1947 р. «сім’я не витримала жахливих умов життя в радгоспі “Комуніст” Черпакського району Омської області» й без дозволу органів НКВС повернулася на Буковину. Щоправда, ненадовго: 1948 року їх повернули назад у «Комуніст» (не всіх — Василь, закінчивши школу ФЗН, уже «працював на будівництві залізниці Волноваха — Маріуполь», а малолітнього Івана, який «у час повторної депортації сім’ї лежав у лікарні… пізніше схопили» і відправили до дитбудинку). Там вони й перебували аж до 1957 р. У липні 1970 р. «Президія Чернівецького облсуду скасувала постанову Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР від 21 листопада 1942 р.», якою Г. М. Василинчука звинуватили у «належності до контрреволюційної партії», повністю реабілітувавши його самого і всю його сім’ю. Та не всі Василинчуки її дочекалися — в 1954 р. помер на чужині й брат Микола.

«Нині, коли Німеччина і Австрія виплачують “остарбайтерам” компенсації за 2–3 роки роботи на їхніх підприємствах та в окремих бауерів, — зазначає Василь Григорович, — прийшов час зажадати відповідних компенсацій і від Росії за загублені життя наших батьків, за знищене наше дитинство, за жахливе наше сирітство, за зруйновані наші долі, за рабську працю під наглядом енкаведистів, за муки і біль, які довелося пережити нам у виправно–трудових таборах НКВД і в місцях спецпоселень Сибіру, Уралу, Казахстану, Далекого Сходу та інших віддалених краях СРСР».

Право на таке відшкодування в українців — і не тільки у них — безумовно, є, з якого боку на це не подивись: хоч з юридичного, хоч з морального. Та ставлення до цього права теперішньої російської влади не більш шанобливе, ніж до згадуваного вже права народів на самовизначення.

То невже ж до цих пір все ще є актуальним гіркий висновок В. Винниченка, який після кількох безуспішних спроб Центральної Ради добитися від буржуазно–демократичного Тимчасового уряду Росії бодай би якоїсь автономії для України змушений був із болем констатувати, що російська демократія закінчується там, де починається «українське питання»? Схоже на те. Варто додати, що голова першого українського уряду, мабуть, мав на увазі ставлення до цього питання зовсім не російського робітника чи селянина. Ось і В. Коваленко наголошує (1996), що «сьогодні в Росії часто–густо бачиш прямо–таки зоологічний шовінізм», який, що важливо, «виявляють не стільки пітерські таксисти чи тамбовські селяни, скільки ті, кого зазвичай зараховують до “інтелігентів”». І це, безумовно, не може не формувати цілком певної позиції і в простих росіян.

Поширивши відоме висловлювання М. Чернишевського щодо ставлення російської літератури до малоросійської (Животко, 1936. — с. 6) на російську демократію взагалі, можна стверджувати, що остання, в переважній більшості своїй, ставилася до України іноді з чванливою усмішкою, а іноді й просто вороже. Згадайте, як пишалися собою московські інтернаціоналісти, допомагаючи вивільнятися з–під колоніального ярма індусам, латиноамериканцям чи народам «чорної Африки», але варто було «своїм» українцям забагнути й собі звільнитися від московської кормиги (до чого свого часу закликав і Ленін)… інтернаціоналізм як вітром здуло! Та й нині в «українському питанні» російська демократія частенько дотримується тих самих засад, що й націонал–шовіністи, хоча, як зазначалось у згаданому прогнозі Християнсько–демократичної партії України, «прояви це має різні — через відмінності в освіті, інтелекті й вихованні».

Як повідомляє соціолог Фонду «Общественное мнение» (Москва) Т. Кутковець (1993), ще «з того самого моменту, коли тодішній прес–секретар Б. Єльцина вперше голосно й недвозначно виголосив погрози на адресу України», вона очікує , «що пролунає зважена і, головне, розсудлива відсіч російського інтелігента тим безвідповідальним і, хотілося б думати, не свідомим того, що творять діячам, хто систематично і завзято розпалює, м’яко кажучи, неприязнь до України, її влади… її народу». Але, на жаль, цього й досі не сталося, бо російська інтелігенція ніби в рот води набрала.

І то не дивно, оскільки, як доводить доктор історичних наук В. Сергійчук (Чому мовчать… — 1993), «російські демократи повну свободу мислять тільки для себе, а українцям рекомендують жити в рамках дозволеного. (Проте й українська інтелігенція, спостерігаючи, як упродовж кількох років вищі керівні органи нової української держави утримують «в рамках», а фактично усувають від повнокровної участі у державотворчих процесах на теренах Кримської автономії кримськотатарський народ, теж не поспішає виступити єдиним фронтом на захист зневажених прав цього багатостраждального народу.

«Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації», — застерігав ще на початку нинішнього століття один з ідеологів українського націоналізму М. Міхновський (там само), бо коли «демократія пануючих націй… стане при державній владі, тоді сподіватись на співчуття до поневолених можна ще менше…» Слушність цієї застороги свого часу вповні підтвердив тодішній голова нашого парламенту О. Ткаченко, який, вітаючи у сесійній залі М. Джамілєва з приводу нагородження останнього медаллю Нансена (Національне радіо, 14.10.1998), назвав його «головою кримськотатарського населення». Що це — випадкова обмовка, політичне невігластво чи тривожний прояв новоявленого українського шовінізму?

А чи можливо, взагалі, створити такий собі «лакмусовий папірець», який давав би змогу безпомильно виявляти суспільно небезпечне збочення свідомості? У західних країнах таку роль відіграють різноманітні тести. На жаль, такої всеохопної та широко розповсюдженої системи тестів у нас — і з цілком зрозумілих причин — поки що немає. Однак деякі цікаві пропозиції у цьому напрямі вже з’являються. Зокрема, головний редактор популярного московського журналу «Огонек» Л. Гущин, усвідомлюючи низький ступінь підготовленості широкого російського загалу в цих питаннях, спочатку, як мовиться, вводить читача в цю проблему, використовуючи для цього найпростіший і водночас максимально ефективний метод аналогій. Тож спочатку пан Гущин (1995) наводить випадок, що стався із його попередником у редакторському кріслі В. Коротичем на єдиній зустрічі останнього з видатним борцем за громадянські права негрів у США Мартіном Лютером Кінгом. Під час зустрічі Коротич, підійшовши до Кінга, «почав розповідати, як йому подобаються ідеї расової рівності Кінга. Той довго слухав, а потім, жестом руки перервавши Коротича, несподівано запитав: “Ваша дочка виходить заміж за негра. Ваша реакція?” І зачекавши кілька секунд, поки Віталій Олексійович розмірковував, якою ж буде його реакція, повернувся й різко пішов геть. Такий от у нього був жорстокий тест на расизм. Вочевидь, мало–хто витримував перевірку…»

А далі Л. Гущин переходить до конкретних пропозицій: наголошує, що, «регулярно читаючи російську пресу, слухаючи радіо і переглядаючи телепередачі, дуже хочеться інколи запровадити якийсь… тест на шовінізм», і пропонує «запитувати, приміром, у розпал просторікувань щодо інтернаціоналізму, одвічно нам притаманного: “Київське телебачення переклало “Санта–Барбару” на українську мову. Ваша реакція?” І почувши розгублений сміх, обертатися і йти геть».

Переконаний, що й серед новітніх російських демократів мало хто витримав би навіть такий м’який тест. Не витримав його й сучасний російський «месія» О. Солженіцин, який, видаючи себе за «ледве не наполовину українця», заперечує навіть саме право України на незалежність. У своєму репортажі з Риму О. Пахльовська («Радіо «Свобода», 31.10.1994) навела оцінки італійських журналістів та політологів щодо відомого виступу О. Солженіцина в Державній думі Росії. Його імперсько–шовіністичну позицію вони прямо назвали «антиісторичною і агресивною», не вбачаючи «особливої різниці між Солженіциним і Жириновским». Схоже, що «загадковість» образу новоявленого російського «пророка» поступово розвіюється навіть в очах західних демократів, а натомість усе виразніше проступають огидні риси пересічного російського шовініста–імперіаліста…

«Я поважаю Солженіцина, — пише доктор філософії з Москви О. Ціпко (Если нация… — 1992), — але у нього, як у росіянина, не видно почуття відповідальності за долі народів, яким Росія перебила історичний хребет, насильницька примусила до життя та розвитку в рамках чужинецької культури. Як так можна! Спочатку насильно прив’язати до себе, а потім, виснаживши їхні життєві й культурні сили, відштовхнути від себе, полишити їх самих рятуватися в круговерті світової геополітики». Та якби ж то хоч так, а то ще й робить усе, аби втопити колишніх «братів» у тій круговерті (Лукінюк, 2000. — с. 118, 307–308), якщо не погодяться й далі визнавати верховенство Москви.

Намагання Москви будь–що — хай і «з чорного ходу», як зазначав згаданий М. Стуруа, — відтворити імперію не лише не минають, а, навпаки, посилюються. За таких обставин, на мою думку, варто б і Україні скоригувати свою «лінію», бо, як наголошував, здається, той же Досгоєвський, коли змінюються обставини, не міняти своїх переконань — просто злочинно. Численні «зазывалы» до відновлення колишнього СРСР, зокрема чільник першого дітища цих намагань — свіжоспеченого ССР — О. Лукашенко, закликають колишні «братні республіки» форсувати інтеграційні процеси, щоб об’єднаними зусиллями успішніше вирішувати наболілі проблеми.

Звичайно, спільно — легше, однак лише за умови, що процес об’єднання зусиль для розв’язання конкретних економічних проблем не підмінюватиметься відновленням перерваного процесу «злиття» у пам’ятному ще загальносоюзному бараці, роль капо у якому звично перебере на себе Росія. Тож коли вона так чи інакше «розв’яже» собі руки з чеченською проблемою, навряд чи Україні вдасться надовго зберегти проголошену цноту позаблоковості (та й негусті інвестиції в українську економіку, можливо, не в останню чергу спричинені зримою ненадійністю становища України, зумовленого практичною її незахищеністю — особливо після добровільного ядерного роззброєння, на тлі посилення агресивних зазіхань над усяку міру озброєної сусідки).

А тому, як мені здається, краще б невідкладно почати реалізацію конкретних заходів, спрямованих на майбутній вступ України до Північноатлантичного альянсу, що є чи не єдиною реальною можливістю убезпечити себе від втягування в іншу орбіту, до іншого військового альянсу (а якими б мали бути дії України, якби — не приведи Господи, — наша амбітна сусідка нараз довела свої стосунки з кимось із численних її сусідів чи навіть «суб’єктів федерації», як у Чечні, до стану збройного конфлікту, а ті — на війні, як на війні — наважилися б завдати удару по місцях базування російського Чорноморського флоту, себто по українській території, — важко навіть собі уявити!). Та якщо перебування в НАТО ще нікому з його членів не зашкодило, а багатьом, навпаки, ще й реально допомогло модернізувати свої збройні сили відповідно до сучасних вимог, то належність до Варшавського (фактично — Московського) пакту декому так вилізла боком (досить пригадати «виховні» військові заходи Москви супроти Угорщини чи колишньої Чехословаччини), що вони, як тільки ослабли «братні» обійми Москви, прожогом кинулися шукати захисту під північноатлантичною «парасолькою».

На ще одній особливості ставлення російської інтелігенції до українства наголошує Г. Федотов (1988. — т. IV. — с. 208): «Російська інтелігенція в минулому і тепер несе один гріх перед українським відродженням: вона його не помічала… Наше невігластво у всьому, що стосується минулого України, і тепер вражаюче. Звідси неминучі необережність і навіть брутальність у трактуванні нами українських питань, — надзвичайно небезпечні для майбутнього». Ось як потрактовує причини цього явища сучасний дослідник І. Лосєв (1999): «…протягом століть російська свідомість живилася у своїх уявленнях про Україну не реальними фактами, а своїми фантазіями на українську тему», до того ж покрученими узвичаєною «схильністю російської свідомості бачити Україну не такою, якою вона є, а такою, якою її хочеться бачити», що, на думку автора, зумовлене саме «невіглаством» та перманентною «упередженістю» свідомості росіян щодо всього українського.

Не менш небезпечною для налагодження взаємин між двома країнами є й незмінна, глибоко закорінена у свідомості росіян опозиційність до всього українського, непохитна апріорна впевненість у його безперечній «хибності», а звідси — непогамоване бажання будь–що переробити тих «хитрих» та «упертих» українців на свій лад…

Створюється враження, що ці хворобливі ревнощі росіян щодо їхніх «молодших» братів уже просто в них у крові. Навіть людина такої нелегкої, без перебільшення — трагічної, долі, як генерал Власов, котрий і сам скуштував принизливо–безправного життя в німецьких приймах, і той «виступав проти ідеї гарантування політичних свобод неросійським народам СРСР» (Гунчак, 1993). Атавізми колишнього старшобратства, звичайно, виявляються не лише щодо українців. Ось, приміром, як нервово відреагував популярний московський часопис на «прорумунську» спрямованість політики Президента Молдови М. Снєгура (Клаусов, 1996): «…Саме ця людина, котра повинна з кров’ю (? — М. Л.) відстоювати ідею молдавської державності, переконує молдаван, що вони — румуни… намагається перекувати спільноту “молдавський народ”, що історично утворилася, в дітей “матері Румунії”». І це роздратування цілком відповідає логіці метропольного мислення: жодній із колишніх колоній не вільно обирати собі «нового “старшого брата”», допоки існує «старий», а тим більше коли він сповнений намірів відновити російську імперію…

Це вже навіть не звичка — такою цілеспрямовано покрученою століттями формували саму російську ментальність щодо України і українців. Певно, ї. Драч мав–таки всі підстави у статті «Важкі уроки українства» (1993) дійти гіркого висновку, що «у Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

І справді, поки що не схоже, щоб у сусідки був інший інтерес: Росія й далі, як зазначає у своїй статті в «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» директор програм міжнародного життя «Громадського російського телебачення» О. Пушков (1997), «докоряє США у підтримці України, її зухвалих національних позицій із численних питань безпеки» (виглядає так, начебто Україна зухвало зазіхає на російську територію). І докорами, звісно, не обмежується. Ось лише один приклад на доказ цього. «Схоже, довести неможливість створення Україною власного військового флоту… — це одне з основних завдань, поставлених російським військовим керівництвом та командуванням ЧФ від перших днів утворення незалежної Української держави… По суті, всі проминулі чотири роки йшла “неоголошена війна”, в якій використовувалися всі засоби від стеження спецслужб за українським флотом до тактики “випаленої землі”… В міру скорочення Чорноморського флоту такої “випаленої землі” ставало все більше… На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, та картина, залишена після відплиття флоту (наводиться, зокрема, приклад розграбування гарнізону Мирний, де мешкали майже виключно сім’ї моряків того ж таки Чорноморського флоту. — М. Л.), — гірке свідчення того, що відходили зовсім не “стратегічні партнери”» (Алексеенко, 1995).

Не змінилася поведінка РФ і після ратифікації так званого великого договору між Україною й Росією: остання продовжує демонструвати «особливі» підходи, за яких «інтереси колишніх радянських республік завжди утискаються на користь Росії в порівнянні з тим, як це було б за цивілізованого вирішення питання в оперті на міжнародне право» (Пидлуцкий, 2000). Так, хоч стаття 2 згаданого договору і підтверджує непорушність державних кордонів обох країн, якими визнані адміністративні кордони, котрі існували між ними на момент розпаду СРСР, Росія відмовляється в Азовському морі «провести кордон т. зв. серединною лінією, рівновіддаленою від берегів обох держав… відповідно до практики, що існує у світі», натомість пропонуючи «якийсь химерний режим “спільного використання” всієї акваторії моря». Ба більше — вона вже діє відповідно до цих підходів: «російські прикордонники в односторонньому порядку затримували й здійснювали огляд українських суден на Азові».

Ось «лише один із багатьох прикладів: 17 вересня 1998 року російський прикордонний катер за 2 милі від українського берега на траверзі гирла Міуського лиману затримав українське судно ПТС–185» (порт приписки — Маріуполь). Так само свавільно поводиться Росія й щодо головного фарватера у Керченській протоці, який пролягає у внутрішніх водах України. Проходячи ним, «російські судна відмовляються сплачувати канальний збір». Важко уявити подібну поведінку російських структур щодо інших суверенних держав. А ось «у стосунках з Україною Росія явно сповідує принцип: що моє — то моє, а що твоє — то наше» (там само)…

І вся ця конфронтація, як наголосив у своєму інтерв’ю тижневику «Зеркало недели» (06.01.1996) командувач ВМС України віце–адмірал B. Безкоровайний, — «це конфронтація цілеспрямована, це дії сил певної політичної орієнтації — антиукраїнської, шовіністичної спрямованості». І жодні слова чи посилання на декларовану «братськість» тут не допоможуть, бо, як відомо, будь–яка критика дуже слабо й ненадовго здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника з його запеклим українофобством та незнищенною вірою у «богообраність» Москви. Тож зовсім не на порожньому місці ще 70 років тому М. Хвильовий дійшов невтішного висновку (1995. — с. 738): «Хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському».

Ось лише один приклад такого «оновленого» подання в сучасній Росії добряче запліснявілого історичного матеріалу півторастолітньої давності, як цілковито втратив свою історичність, надто з огляду на те, що від початку він був здеформований важким котком великодержавної ідеології Російської імперії. Нещодавно в Москві у серії «История России для детей» було перевидано — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання. Це взайве підтверджує, що і в новій Росії при висвітленні історичного процесу часто–густо послуговуються не об’єктивністю, а все тією ж сумнозвісною імперською доцільністю.

І не тільки при висвітленні минулого — такі ж підходи демонструють сучасні російські теоретики, формулюючи нову «геополітичну доктрину Росії». Так, автор вельми солідного на вигляд «навчального посібника з геополітики» вважає появу суверенної України «абсолютною аномалією», ба більше, запевняє він (Дугин, 1991. — с. 348), «Україна як самостійна держава з якимись там територіальними амбіціями (? — М. Л.) становить величезну небезпеку для всієї Євразії (?! — М. Л.)». На переконання цього московського «експерта», «Україна як держава не має жодного геополітичного смислу», позаяк, «просвіщає» він нетямущих, «у неї нема ні особливої культурної вісті універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості». А оскільки «існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави” тотожне завданню жахливого удару геополітичній безпеці Росії» і навіть «рівнозначне вторгненню на її територію», то, на думку цього «братнього» розкроювана, «подальше існування унітарної України неприпустиме».

Якщо ж самостійне існування України й можливе (зрозуміло, «за абсолютного контролю Москви»), то воно «може мати рацію лише в ролі “санітарного кордону”. А отже, багатостраждальна «ця територія має бути поділена на декілька поясів», відповідно до висмоктаної автором з пальця «гами геополітичних та етнокультурних реалій»: Східну Україну, Крим, Центральну частину України і Західну Україну (особливо ненависну, а тому додатково розшматовану ще на три кавалки). Чим не повна аналогія сумнозвісних гебітскомісаріатів?

Така ж щербата доля чатує й на колишніх «братів по соцтабору», бо «стратегічний кордон Росії на цих паралелях», звісна річ, «не може залежати від місця проходження» якогось там «українсько–польського, українсько–угорського» чи навіть «українсько–словацького кордону». А тому цей стратегічний кордон, марить новітній «збирач земель», «повинен пролягати значно західніше, щонайменше — краєм Середньої Європи, а в кращому разі — по Атлантиці. Саме виходячи з такої перспективи, здійснюється все геополітичне переструктурування (Росії в цьому перекроюванні відводиться роль «головного партнера Німеччини». — М. Л.) цього регіону…» (там само. — с. 377–381). Розмах, як бачимо, гідний нащадка Чингізидів.

І ця солідно видрукувана «академічна», чи радше шовіністична, маячня (яку цілком поділяє «науковий консультант» — «зав. каф. стратегії Військової Академії Генерального Штабу РФ генерал–лейтенант Клокотов») видана під егідою Центру спеціальних метастратегічних (чом би вже не метагалактичних?) досліджень і рекламується як «незамінний довідник для всіх тих, хто приймає рішення у найважливіших сферах російського політичного життя», себто, використовуючи більшовицьку термінологію, є інструкція до дії, яка спрямована на те, щоб зробити Україну «чітко проекцією Москви на півдні й заході». Отож, начувайся, враже, чи то пак — «слов’янський брате»!

А наш простак–спікер (тепер уже колишній), що з усієї сили тягнув нас у «Союз братніх слов’янських народів», перебуваючи 17 грудня 1998 р. з візитом у «білокам’яній», просторікував про якісь там «спільний Чорноморський флот», «єдиний економічний та інформаційний простір» і навіть «єдину військову доктрину», певно й не підозрюючи, що у геополітичному майбутті Росії «суверенній Україні» (високоповажний автор посібника, звісно, без лапок її не уявляє) роковано долю, не набагато привабливішу за ту, що передбачалася їй горезвісними планами біснуватого фюрера.

«Чим уважніше ми вдивляємося в нашу історію, тим виразніше розуміємо: в Росії мало що змінилося… — сказав під час «круглого столу», проведеного у московському товаристві «Меморіал» з нагоди 40–х роковин «угорської революції та радянської інтервенції 1956 року» Г. Явлінський. — Там була ідеологія соціалізму, а тут ідеологія цілісності…» («История ничему… — 1996). «Нездатність розуміти, що силою неможливо змусити людей думати і відчувати інакше, збереглася в російській політиці у повному обсязі», — наголосив Г. Явлінський. Тож, як і півтора століття тому, «всупереч усім законам людського співіснування Росія крокує лише у напрямі свого власного поневолення й уярмлення всіх сусідніх народів» (Чаадаев, 1991. — с. 569). Саме виходячи із такої імперської сутності «нової» РФ, лідер Демократичного Союзу Росії В. Новодворська радить (Громадяни!.. — 1995) «всім державам, що межують із Росією… терміново вживати превентивних заходів — як мінімум закривати й зміцнювати свої кордони…»

Подібної думки дотримується і М. Демкович–Добрянський, вважаючи, що у великого сусіда завжди буде бажання «з’їсти меншого», себто Україну. На жаль, це цілком вписується у державницький менталітет Російської імперії, про характерні ознаки якої таємний агент Наполеона граф Монгайяр майже два століття тому так писав своєму зверхникові; «Російська держава є держава протиєвропейська… вона гнобить, вона загарбує, вона шматує, вона пожирає; не шануючи міжнародного права, прав людства, вона освячує (виділено І. Б. — М. Л.) неуцтво, рабство й варварство: кайдани й варварство — ось що вона дає взамін наук і освіти Європи» (Борщак, 1952. — с. 642). Подібна поведінка — більшою чи меншою мірою — властива, звісно, усім імперіям, а не лише російській — достатньо згадати, до якого кровопролиття у боротьбі з національно–визвольним рухом Алжиру в 1954–1962 рр. вдалася та ж Франція.

Тому, посилаючись на споконвічний досвід предків, П. Балей дає таке потрактування «московського інтересу» в Україні (1992. — с. 455): «Коли твій ближній дивиться на тебе як на свій хліб із салом, тобі не поможе ні християнська любов, ні спільна ідеологія, ні спільні батьки та родичі, ні навіть той факт, що ти колись вивів був цього байстрюка в люди; вся надія твоя на здоровенну ломаку в твоїх дужих і добре заправлених руках». Це завжди добре усвідомлювала чимала кількість визначних синів українського народу, зокрема Симон Петлюра. Розуміючи, що саме «на боротьбу з московською небезпекою треба звернути головну і виключну увагу», він закликав: «Не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках» (Симон Петлюра… — 1959. — с. 32). Та, на жаль, інша частина не менш визначних діячів України (а саме вона у той відповідальний момент відтворення Української держави утримувала державне кермо), перебуваючи у полоні політичних ілюзій щодо справжніх інтересів більшовицької Росії в Україні, не усвідомила цього застереження, і доленосний шанс, наданий українському народові історією, був вкотре змарнований — Україну надовго оповив кривавий морок новітньої Руїни.

Тим часом і сьогодні, надмірно захопившись отриманою нарешті можливістю самозакохано поновлювати своє, — справді славне — минуле, ми, схоже, не звертаємо належної уваги на те, як наша колишня метрополія все брутальніше вдається до відновлення своїх анексіоністських замірянь, спрямованих на реінтеграцію «братніх зв’язків», а по суті — на реставрацію «єдинонеділимої». І вельми успішно робить це як у царині економіки (одну із найважливіших галузей будь–якої держави — енергетичну — практично посаджено на сировинну російську «голку», до інших теж простягають руки), так у царині ідеології, про що свідчить практично повна окупація нашого інформаційного простору, та духовності — досить згадати катастрофічний стан українського книгодрукування. В Україні ж, незважаючи на те що як перший, так і другий Президенти України зовсім не новачки в ідеологічній царині, цій надзвичайно важливій галузі державотворення на державному рівні практично не приділяється уваги.

Узагалі, шокуюча державницька бездіяльність новітніх українських можновладців перед лицем загрозливого погіршення стану саме української нації — і це у власній державі! — є просто незбагненною. Здавалося б, саме їм, на відміну від пересічного обивателя, який звик постійно перебувати під чиєюсь «рукою», такий розвиток подій несе реальну небезпеку втрати того п’янкого «суверенного» статусу, яким вони неподільно володіють нині, й поновлення васальної залежності від колишніх московських зверхників. Та, схоже, чимало з них про це якраз і мріють.

А як же іще слід вважати, скажімо, все оте блюзнірство довкола відновленої під омофором московської УПЦ святині українського народу Свято–Успенського собору, свого часу висадженого у повітря за вказівкою Москви? На думку мимоволі спадає Довженкове: «Наші дурноголові генерали, що були колись унтерами, і нині ними залишились» (1995. — с. 266). Московськими, додамо, унтерами, які у своїй під–панковій запопадливості зважилися на те, на що не дерзнув навіть безжальний україножер Сталін, — вдалися до спроби знищити українців, за моторошним висловом його попередника, «як клас», вилучивши з нових українських паспортів навіть згадку про таку національність (паспортів, до речі, заповнюваних невідомо з якої радості двома мовами — українською і мовою… сусідньої держави).

То що ж — «справа Леніна — Сталіна», справді, як нам упродовж десятиліть методично вбивали в голови, все ще «живе й перемагає», і з нас знову робитимуть таку собі, за висловом академіка В. Войтенка (1996. — с. 8), «зденаціоналізовану “бикоморду м’ясомасу”, лише й придатну хіба що для того, щоб звично “вилаштуватися по команді “струнко”»? Наявність подібних намірів не викликає сумніву. Однак, як переконливо свідчать численні листи, що хвилею обурення вихлюпнулися на шпальти українських ЗМІ, значна частина українського суспільства не хоче жити «без роду–племені». В «Українській газеті», яка опублікувала десятки й десятки таких листів, ветеран війни М. Міщенко з Київщини попереджає, що внаслідок цього «самогубного процесу» ми станемо «просто населенням, яке втратило етнічну самобутність та історичні корені нащадків Київської Русі». Саме в цьому, на думку колишнього воїна, «дуже зацікавлені наші так звані “старші брати”», для яких незалежна Україна «стала кісткою в горлі». «Страшнішою за Чорнобиль» вважає цю «добре сплановану» акцію пенсіонер 3. Косар із Тернополя. «У паспорті обов’язково має бути зазначена національність! — вимагають автори колективного листа з Роздольної, що на Одещині. — Безнаціональної України просто не може бути» (Президент теж… — 2000).

Як бачимо, українці вже не згодні знову стати тими піддослідними дрозофілами, з яких кремлівські «генетики», покладаючись на всемогутність виведеного ними «гена» інтернаціонального братерства, впродовж багатьох десятиліть наполегливо намагалися наштампувати потрібну кількість безликих «гвинтиків», а з так званих братніх народів утворити «нову історичну спільноту — радянський народ». Попри величезні зусилля, Москві так і не вдалося повною мірою впровадити в життя той грандіозний задум, сама тільки спроба реалізації якого призвела до загибелі десятків мільйонів людей, до винищення десятків народів. Але, схоже, декому в Україні й досі жадається підхопити цю естафетну паличку із рук дещо ослаблої метрополії…

Безперечно, із сусідами треба жити у мирі й злагоді. Та досить уже покладатися на оте позірне «братерство» і пов’язані з ним нездійсненні надії. Цивілізоване світове співтовариство, не надто переймаючись з’ясуванням родинних зв’язків чи їх відсутністю, давно вже кладе в основу своїх стосунків обопільну вигоду при взаємній повазі, і це, як незаперечно свідчить історія, значно надійніше, аніж найщиріші запевнення у братерських почуттях.

Матераіли за книгою М. Лукінюка  «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України».

Джерело: УП