Україна четвертий рік воює, економісти рахують збитки в сотні мільярдів, міжнародні партнери збирають конференції про майбутню відбудову. А підприємці тим часом просто беруть і будують заводи. Прямо зараз. Під час війни.
Понад 200 нових виробничих підприємств за три роки – близько 120 з них вже почали працювати, а 80 – ще на етапі будівництва. Це не перенесені зі сходу на захід, а створені з нуля. Київська та Львівська області очікувано лідирують, західні регіони теж у топі.
Кількість нових виробництв в розрізі регіонів
Але як пояснити активність у Дніпропетровській чи Запорізькій областях? Там теж відкривають нові виробництва. Не релоковані, а нові.
Реклама:
Серед цих 200 є 24 проєкти іноземних інвесторів. Мільярд доларів інвестицій від людей, які могли б вкласти ці гроші будь-де – від спокійної Польщі до далекого В’єтнаму. Але вибрали Україну.
Nestle вкладає 45 млн євро у виробництво вермішелі на Волині. Knauf – 150 млн євро у виробництво гіпсокартону в Тернопільській області, а Unilever – 20 млн євро у завод із виготовлення засобів гігієни в Київській області. Турецька Onur Group відкриває виробництво будматеріалів у Львівській області за 23 млн євро. Baykar – той самий, що виробляє знамениті Байрактари – вкладає 50 млн євро у виробництво ОПК. Bayer інвестує 65 млн євро у виробництво насіння.
Реклама:
Що вони всі знають такого, чого не знаємо ми?
Буковинський феномен
Відповідь знайшлася в цікавому місці – у статистиці по Чернівецькій області. Найменша область країни, максимально віддалена від традиційних промислових центрів, раптом виявилася справжнім феноменом.
40% всієї української індичатини виробляють на Буковині. Вісім підприємств створили потужний кластер. Це тисячі робочих місць і мільйони доларів експорту. Але це лише початок історії.
Область збирає 12,5% всіх яблук, груш і слив України. Три заводи переробляють фрукти на концентрат, який йде на експорт. Не просто фрукти продають, а переробляють, залишаючи додану вартість в країні. За три роки експорт харчової промисловості регіону зріс на 150%. Як таке можливо?
Частина відповіді криється у Вадул-Сіреті. Це маленьке прикордонне містечко, про яке до війни знали хіба що митники та контрабандисти. Тепер там працюють два найбільших в Україні “сухих порти”. Підприємці вклали мільйони в логістичну інфраструктуру за десять кілометрів від румунського кордону. Вони готуються до післявоєнного буму транзитних вантажів. Поки інші чекають кращих часів, ці люди вже будують інфраструктуру майбутнього.
Читайте також
Новий Донбас: як Закарпаття перетворюється на індустріальний регіон
Також влітку цього року в області запустили виробництво промислової нитки. Попит не неї такий, що підприємство ледве встигає виконувати замовлення. Виявляється, сотні українських швейних фабрик раптом зрозуміли просту річ: китайська нитка дешевша, але може застрягти на митниці в найневдаліший момент. Корабель з контейнером забуксував у Суецькому каналі і виробництво стоїть. А тут – своє, поруч. І готові за цю надійність платити на 20-30% більше.
Крім того, 80 релокованих підприємств знайшли в Чернівецькій області новий дім. І це не просто перевезені верстати – це повноцінні виробництва, які запустилися з нуля на новому місці.
Серед них є унікальна історія. Підприємство з виробництва пластикових панелей із вторинної сировини. Тепер вони роблять оздоблення для McDonald’s і торгових мереж ЄС. Експортують продукцію в 60 країн світу.
Три кити нової економіки
Буковина – це лише один приклад, хоча й дуже показовий. По всій країні формуються нові промислові кластери, але найцікавіше відбувається в трьох напрямках.
Перший – дрони. The Economist назвав Україну світовим лідером з виробництва безпілотників. І це не політичні компліменти союзнику – британці вміють рахувати гроші і ринки. За три роки ми створили індустрію з нуля.
Читайте також
Інструмент залучення інвестицій, яким не користуються
Другий напрямок – енергетичне обладнання. Тут взагалі парадоксальна ситуація. Кожна зруйнована російськими ракетами підстанція – це замовлення на трансформатори, генератори, кабелі. Ворог, намагаючись знищити енергосистему, створив ринок на десятки мільярдів доларів. І цей ринок вже ділять між собою не імпортери з Китаю чи Туреччини, а українські виробники.
Третій напрямок – будівельні матеріали. Два заводи з виробництва скла вже на етапі будівництва. Ще кілька – в проєктах. Підприємці дивляться на зруйновані Бахмут, Авдіївку і бачать не трагедію, а ринок. Цинічно? Можливо. Але давайте будемо чесними – саме такі люди відбудують країну. Не ті, хто плаче над руїнами та чекає допомоги від партнерів, а ті, хто вже рахує, скільки потрібно цегли, цементу і скла для відновлення. І готується це виробляти.
На що скаржаться виробники
Спілкуючись з підприємцями, намагалася зрозуміти їхню мотивацію. Чому вони ризикують мільйонами під час війни? Відповіді були схожі: всі говорять про вікно можливостей. Зараз конкуренція знижена – багато імпортерів пішли з ринку. Внутрішній попит величезний. Хто чекатиме – програє.
Але коли питаєш про головні виклики, всі скаржаться на одне й те саме. І це не обстріли чи відсутність фінансування. Найбільша проблема українських виробників – це власна держава. Парадоксально, але ракети передбачуваніші за бюрократію.
Щоб отримати землю під виробництво, потрібні роки. Спочатку місцева рада, потім область, потім комісії, експертизи, узгодження… За цей час можна побудувати завод, запустити виробництво і вийти на експорт. Але ні – спочатку три роки чекай дозволу на землю.
Читайте також
Нерухомість: найбільш привабливі країни для інвестицій
Підключення до електрики, води, газу – окрема історія. Це вже не просто бюрократія, це корупційний квест. Всі знають розцінки. І всі платять. Мовчки. Бо інакше можна взагалі нічого не отримати.
А державна підтримка? Гранти до 8 млн грн – 200 тис. дол. За ці гроші можна запустити лише маленьке підприємство, а не промисловий гігант, які зараз потребує країна.
П’ять простих кроків
Всі підприємці, з якими спілкувалася, говорять приблизно одне й те саме. Їм потрібні прості речі, які можна зробити буквально завтра. Без мільярдних бюджетів.
Перше – земля. Спростити процедуру зміни цільового призначення в межах населених пунктів. Зробити так само як уже зробили для земель за межами – через мотивований висновок. Три місяці замість трьох років. Це не коштує державі жодної копійки. Постанова Кабміну – і все.
Друге – перевести все в онлайн. Подав заявку, завантажив документи, отримав техумови. Максимум два місяці. У багатьох європейських країнах це вже працює. Є “Дія”, але монополісти-постачальники послуг туди чомусь не поспішають. Дивно, правда?
Третє – компенсація капітальних витрат. У Верховній Раді вже зареєстровано законопроєкти, які могли б змінити все. Механізм простий: побудував завод за 10 мільйонів – держава повертає до 70% через зменшення податків. Не відразу, а протягом кількох років. Держава нічого не витрачає – просто недоотримує частину податків від підприємства, якого взагалі могло б не бути.
Читайте також
Чому бізнес не вірить у правосуддя
Так працює вся Європа. Саме такими інструментами Польща, Чехія, Словаччина залучили сотні виробничих підприємств у 2000-х роках. Компенсували інвестиції через податкові механізми, створювали спеціальні економічні зони, давали пільги.
Четверте – локалізація, але не на папері, а на ділі. З 2026 року можна заборонити купувати за бюджетні кошти імпортні товари там, де є українські аналоги. Шкільні автобуси, комунальна техніка, одяг для армії та лікарень, продукти для шкіл і садочків. Це мільярди гривень гарантованого попиту.
І останнє – фінансування, яке працює. Є Ukraine Facility – програма підтримки від ЄС на мільярди євро. Але ці кошти розподіляються через ЄБРР, IFC, KfW – міжнародні фінансові організації. Поки українське підприємство пройде всі їхні процедури, й війна закінчиться.
Чому б не направляти частину цих коштів через українські банки? Вони знають місцевий ринок, знають клієнтів, можуть швидше оцінити ризики. І головне – можуть видати кредит за тиждень, а не за рік. Так, буде певний відсоток втрат. Але краще втратити 10% і профінансувати 100 підприємств, ніж зробити все ідеально правильно і профінансувати лише 10.
Вікно можливостей, яке ось-ось закриється
І все ж, попри всі ці перешкоди, люди продовжують інвестувати. Будують заводи, запускають виробництва, створюють робочі місця. Чому?
Відповідь почула від підприємця з Дніпра, який відкрив нове виробництво: “Зараз унікальна ситуація. Конкуренція впала, багато імпортерів пішли з ринку. Внутрішній попит величезний – армії потрібно все, від шкарпеток до дронів. Інфраструктурі – від трансформаторів до труб. Людям – від одягу до ліків”.
Ті, хто інвестує зараз, грають на випередження. Вони займають ніші, будують зв’язки, створюють бренди. Налагоджують виробництво, навчають людей, формують ринок. Коли прийдуть транснаціональні корпорації, місцеві вже будуть на ринку. З клієнтами, репутацією, знанням специфіки. Їх можна буде купити, з ними можна буде співпрацювати. Але витіснити буде складно.
Війни виграють армії, а арміям – допомагають заводи. Ті заводи, які виробляють зброю і обладнання для фронту. Ті, що платять податки на утримання армії. Ті, що дають роботу мільйонам людей, які не можуть воювати, але можуть працювати.
Підприємці, які будують виробництва під час війни, роблять для перемоги не менше, ніж солдати в окопах. Просто їхній фронт менш видимий, менш героїчний, менш медійний. Але не менш важливий.
