Євген Каус – ветеран, який втратив обидві ноги, але не втратив сили жити. Він виховує трьох дітей, працює тренером з адаптивного веслування і щодня намагається будувати повсякденне життя в умовах, які більшість із нас не може навіть уявити.
Це історія про звичайне життя, за яке йому щодня доводиться боротися.
Реклама:
Під час передачі ветерану інклюзивного автомобіля, в рамках реалізації проєкту “Української правди”, ми поговорили з Євгеном про службу, родину, життя після поранення, взаємодію з суспільством і державою.
“Я підірвався перед Днем Незалежності”
Поранення Євген отримав 23 серпня 2022 року. Служив у складі 28-ї окремої механізованої бригади. Це сталося на Херсонщині, у селі Олександрівка під час штурму позицій.
“Це була піхота, величезний штурм. Я підірвався на ворожій міні. Вибухова травма. Все змінилось в одну мить”, – розповідає ветеран.
РЕКЛАМА:
До великої війни Євген із родиною мешкав у селищі на Херсонщині, яке тепер перебуває під окупацією. Ще до поранення він встиг вивезти дружину й трьох дітей з окупації на Одещину, де вони орендували квартиру. Менше ніж за місяць після переїзду, під час штурму, він підірвався на міні.
Ветеран Євген Каус
“Орендуємо квартиру і не можемо зробити її зручною”
Сьогодні родина Каусів винаймає житло. По втраті двох кінцівок держава виплачує Євгену пенсію в розмірі 30 тис. грн на місяць і надає субсидію зі сплати комунальних послуг. Утім, більшість витрат на плечах родини.
“Якби квартира була наша, то давно б зробили підйомник (на сходах в під’їзді, які ведуть до ліфта) і облаштували простір під Євгена. Але це не наш дім, і не знаєш, чи вкладатися в це”, – ділиться дружина ветерана.
Наразі ж функцію пандуса виконують дві збиті між собою дошки, які доводиться опускати і підіймати кожного разу при виході на вулицю. Робить це хтось із членів родини.
Реклама
Євген не скаржиться, говорить спокійно. Хоча для більшості його реальність виглядала б жорсткою, чи як мінімум несправедливою: немає вільного доступу до деяких державних установ, важко потрапити в кафе. До магазину він сам не їздить, лише з кимось.
Відсутність безбар’єрності – одна з найболючіших проблем. І саме тут, у створенні умов для пересування та доступу, має проявлятися відповідальність держави. Ветерани не мають щось “вибивати”. Вони своє вже зробили. Тепер держава має створювати політики, а не залишати людей наодинці.
“У Центр зайнятості не потраплю. У кав’ярнях вузькі двері, сходи. У магазин йду лише з супроводом. Але є й хороше. Наприклад, охоронці в АТБ бачать і допомагають. Кажуть людям: дайте ветерану заїхати першим. Це дуже по-людськи”, – розповідає чоловік.
“Діти кажуть: тато нас балує”
Інклюзивний автомобіль для Євгена Кауса
Троє дітей є головною опорою і мотивацією для Євгена. Один із синів – футболіст. Діти активні, багато часу проводять із батьком.
Вони щасливі, коли тато виходить із ними на прогулянку, а батько щасливий, коли може це зробити.
Реклама
“Я раніше з вікна дивився, як вони йдуть грати. Тепер можу з ними виїхати. Вони сміються, що тато нас балує. Я ж просто намагаюсь бути поруч”, – каже ветеран.
“Я знайшов себе у веслуванні”
Після поранення ветеран шукав себе. Пробував стрільбу з лука, інші активності, але справжнє відчуття прийшло у веслуванні. Зараз він тренер з адаптивного веслування. Двічі на тиждень тренує побратимів на шестивеслових човнах.
“Веслування – це команда, рух, вода. Це ритм і люди, які розуміють. У когось немає рук, у когось – ніг. Але ми тримаємось разом, і я тримаюсь завдяки цьому”, – додає ветеран.
Євген думав і про іншу роботу. Але це вже питання доступності: можливість пройти курси, знайти вакансію, дістатися до офісу. У маленьких містах і селах це справжній виклик. Саме тут своя роль у бізнесу, створювати можливості, адаптувати робочі місця, запрошувати ветеранів як фахівців з військовим досвідом.
“Я думав про різну роботу. Але що я можу? За комп’ютером працювати, то треба пройти курси. Тут їх немає. Можливо, десь в Одесі. Але я вже став тренером. Тобто сам знайшов, де можу бути корисним”, – зауважує чоловік.
У 2025 році Євген представлятиме Україну на “Іграх нескорених” у Канаді. Готується і працює.
Реклама
“Суспільство не знає, як реагувати. Але ж це просто”
Про реакцію людей Євген говорить з гідністю і без претензій. Часто люди просто не знають, як себе поводити. Хтось привітається, скаже “дякую”. А хтось відведе очі.
“Дитина тикає пальцем: “Диви, без ніг!”, а батьки мовчать. Треба пояснити. Сказати, що це наш військовий, що він нас захищав. Покласти руку на серце. Усміхнутись. Цього достатньо. Я такий самий, як і був. Просто тепер у мене інше тіло, а серце те саме”, – каже ветеран.
Просте “дякую за службу” іноді сильніше за будь-які політики. Просте людське “бачу тебе”. Важливо не відвертатися, а зустрітись поглядом. Це не коштує нічого, але змінює дуже багато.
Тут починається відповідальність суспільства – бачити у ветеранах людей, рівних, не об’єкт співчуття, а суб’єкт поваги.
Це не лише про державу, але й про громади, які мають створювати середовища, де люди після війни можуть жити. А також про бізнес, який має наймати, підтримувати, навчати. Про суспільство, яке має не боятися зустрітися очима. Бо в цьому й є гідність, у простому визнанні, що ця людина поруч, серед нас, і ми всі разом будуємо майбутнє.
Що б ви сказали іншим ветеранам або людям з інвалідністю, які ще шукають себе? – запитуємо у Євгена наостанок.
Реклама
“Сказав би так: не сидіть у чотирьох стінах. Не здавайтесь. Виходьте, шукайте своїх. Спілкуйтесь. Займайтесь чимось. Мрійте. Живіть. Бо це можливо. Я теж не одразу знайшов, але тепер тримаюсь і не опускаю руки”.
Дмитро Рясний, ЕП
