Анастасія Прокаєва – 27-річна журналістка і парамедикиня “Госпітальєрів”.
Друзі називають її Ася, а побратими й посестри – “Уно”, на честь її улюбленої гри.
Останні майже 4 роки її будні складаються з порятунку поранених та постійного ризику, який інколи “перебивають” жарти й настільні ігри з однодумцями.
Дівчина пережила багато втрат, довго оговтувалася від поранення, але навіть після нього не покинула шлях доброволиці.
Про життя між журналістикою і ротаціями, традиції “Госпітальєрів”, тригери в “цивільному” світі та психотерапію Ася розповіла “УП. Життя”.
РЕКЛАМА:
“Ми ж не знаємо, за якими дверима ховається вічність”
Ася народилася в Лисичанську на Луганщині, закінчила там школу, а згодом поїхала до Києва. Вчилася на журналістку в Київському національному університеті культури і мистецтв.
Наступні 7 років дівчина присвятила медіа: працювала у виданнях “Gazeta.UA” і “Ліга”, на “5 каналі”.
Навіть до повномасштабного вторгнення тема війни була для Асі найважливішою. Але дівчина зізнається: ніколи не подумала б, що зрештою опиниться на фронті в іншій ролі, ніж репортерка.
24 лютого 2022 року вона прокинулася від вибухів. Рюкзак уже був зібраний: треба було швидко зібратися, перечекати ніч у метро, вистояти черги в магазинах та зрозуміти, як діяти далі.
Спочатку вона виїхала з Києва, але згодом повернулася, коли робота в інформаційному полі вимагала максимальної включеності.
“Новинний потік був безперервним, і потрібно було інформувати людей”, – згадує дівчина.
Фото: Олександр Чекменьов/УП
Паралельно вона долучалася до волонтерських ініціатив. Тоді, щоб допомогти, достатньо було лише ступити крок з дому, згадує дівчина.
Ася пакувала продукти для переселенців із зон бойових дій, і водночас у своїх матеріалах розповідала історії тих, хто тікав від війни та окупації.
Волонтерські звʼязки зрештою привели її до добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. Улітку 2022 року вона допомагала облаштовувати їм нову базу, а потім “закохалася” в спільноту добровольців.
“Я почула їхній досвід і зрозуміла, що могла б займатися [парамедициною]. Пройшла навчання і поїхала. Нічого героїчного”, – скромно каже Ася.
Перша ротація медикині пройшла на Запорізькому напрямку, де екіпаж транспортував поранених із району між Воскресенкою та Покровським від стабілізаційного пункту до госпіталю. Ася мала контролювати стан бійців у дорозі, стежити за показниками та введенням ліків після стабілізації.
Згодом були інші виїзди, зокрема робота на гарячому напрямку під час останніх тижнів оборони Соледара у січні 2023 року. Тоді за день через стабпункт проходило по 200 поранених.
Як і вся команда, Ася старалася не лише врятувати, а й розрадити бійців: інколи вислухати, інколи пожартувати. Дівчина згадує: одного разу бійці мали лише одне бажання – аби їм перебинтували руки так, щоб було зручно курити.
“На напрямках із великим потоком поранених складно запам’ятати всіх. Часто пам’ятаєш не особистість, а тип поранення. Але був випадок, коли легкопоранений боєць тяжко переживав загибель побратима і в дорозі розповідав, як це сталося. Йому було важливо, щоб його вислухали”, – ділиться Ася.
Зазвичай парамедики пам’ятають більше трагічних історій, ніж тих, що завершилися щасливо. Щоб не носити болісні історії в собі, Ася нотувала їх у щоденник. Це була своєрідна форма терапії, каже дівчина.
До 2024 року Ася поєднувала службу в “Госпітальєрах” з журналістикою: брала відпустки, щоб поїхати на ротацію, або працювала віддалено. Часто вдень працювала над матеріалами, а вночі їздила на евакуації. Інколи за ніч їх могло бути дві-три.
“Якщо вночі були виїзди, намагалася відпочити вдень чи ввечері. Правило просте – спи, поки є можливість”, – каже дівчина.
З особистого архіву героїні
Переломним моментом у житті стала ротація на Харківщині у 2024 році. У пам’яті Асі назавжди залишилося фото дверей у Харкові з написом вуличного художника Гамлета: “Ми ж не знаємо, за якими дверима ховається вічність”.
Фото зробили за кілька днів до загибелі її посестри з позивним “Майк” – саме її увагу привернув цей стріт-арт. Тепер телефон Асі щоразу показує це фото, коли лунає її традиційний будильник на 9:00 – нагадування про хвилину мовчання.
До вшанування загиблих Госпітальєри ставляться дуже трепетно – ініціативу, яку адвокатувала Ірина Цибух, продовжують всі добровольці. Навіть на стабпункті о девʼятій ранку всі стараються дотримуватися традиції.
“Якщо є можливість під час чергування, ми вшановуємо загиблих хвилиною мовчання. Але під час важкої евакуації пам’ять, на жаль, мусить почекати – ми боремося за живих”, – ділиться Ася.
“Було дивне відчуття – сум за загиблими і радість, що я вижила”
З особистого архіву героїні
14 серпня 2024 року, коли загинула “Майк”, Ася отримала поранення.
У селі Білий Колодязь біля Вовчанська російський “Ланцет” уразив машину евакуації – окупанти цілеспрямовано атакували медиків.
Одна автівка “Госпітальєрів” була повністю знищена, а друга – постраждала від ударної хвилі. Вивести поранених могла б лише одна посестра з контузією, але звʼязку не було.
“Посестра знайшла велосипед, поїхала шукати зв’язок, щоб звʼязатися з бригадою. До нас тоді на звук вибуху приїхали морпіхи, відвезли на стабпункт.
Загинули дві людини. Один хлопець отримав важкі поранення – травматична ампутація стопи, не вдалося врятувати око. У мене було поранення біля коліна, уламки в обличчі та руках”, – згадує Ася.
У безпечному місці парамедикиня вперше відчула суперечливі емоції, за які їй досі ніяково. Виживання тоді здалося їй великим дивом, але радіти було ніби соромно.
“Було дивне відчуття – сум за загиблими і радість, що я вижила”, – каже дівчина.
З особистого архіву героїні
Реабілітація тривала понад пів року. Нога певний час не згиналася, виникла контрактура (коли звʼязки й суглоби втрачають функціональність), тож дівчина ходила з тростиною.
Тоді парамедикиня на собі відчула, наскільки Київ не пристосований до людей із пораненнями. Коли ж у місті почалися блекаути, Асі доводилося підніматися пішки з тростиною на 15 поверх.
Багато хто відчуває, що в Києві деякі люди відірвані від війни, але Асю війна навпаки наздогнала в столиці.
“Сумно, коли їдеш від підрозділу. Ти вже зблизився з людьми, а вони залишаються там. У Києві умовна безпека, але й тут гинуть люди від обстрілів”, – каже Ася.
Без роботи з однодумцями ментальне здоров’я “тріщало по швах”: дівчина зізнається, що постійно відчувала тривожність. До того ж, через поранену ногу неодноразово ловила на собі неприємні жалісливі погляди.
“Коли ти у своєму середовищі, різниця світоглядів не сильно відчувається. Коли виходиш із цього середовища в умовно “мирний” світ, відчуваєш, що деяким людям складно сприймати нашу нову реальність.
Я була на вечірці подруги – в неї був день народження. Я тоді ще пересувалася з тростиною, відповідно, мене питали, що сталося. І один хлопець каже: “Ну, ти, звісно, смілива. Це ж ти, коли займаєшся евакуацією, постійно бачиш ці страшні картинки – ручки-ніжки відірвані?” Такі запитання краще не ставити людям, які пережили травму на війні…” – ділиться Ася.
Фото: Олександр Чекменьов
Одразу після поранення парамедикині діагностували гострий стресовий розлад і рекомендували огляд психіатра.
А згодом завдяки патронатній службі Госпітальєрів” Ася дізналася про програму психологічної підтримки “Заради тих, хто рятує” медичної мережі “Добробут”. Через 6 місяців після поранення вона звернулася по допомогу, а потім ще 9 – ходила до психотерапевтки.
Дівчина зізнається, що їй нелегко говорити про ментальне здоровʼя, але вона хоче донести іншим, що терапії не варто боятися.
“Мені здається, терапія допомагає прийняти себе і свої реакції на світ. Прийняти той факт, що не можна змінити інших людей, але можна змінити своє ставлення до них, або обмежити коло спілкування з кимось, або говорити більш відверто і пояснювати свої бажання.
Доносити людям інформацію про себе легше, коли ти сам знаєш щось про себе. В цьому терапія і мені допомогла, та й усім може допомогти. Просто головне – знайти свого спеціаліста”, – вважає Ася.
Читайте також :
“Я бачив демотивованих лікарів. Не хочу стати таким”. Історія військового хірурга, який мріє колись знову бути цивільним
“Я любила парк біля Будинку культури, краєзнавчий музей і степові баби біля нього”
Фото: Олександр Чекменьов/УП
У 2025 році після реабілітації Ася повернулася до “Госпітальєрів”.
У проміжках між роботою дівчина намагається подорожувати: після поранення вона побувала в Одесі, підіймалася на Великий Верх і Плай на Закарпатті.
“Робота в основному дає наснагу. Відчуття, що робиш корисну справу. Зустрічі з друзями, подорожі, коли є можливість, спорт”, – каже дівчина.
Також Ася працює в благодійному фонді, що забезпечує батальйон, і періодично виїжджає на ротації.
Робота у фонді дозволяє закривати фінансові та проєктні потреби – щоб у добровольців були одяг, їжа, забезпечення. А евакуація поранених дає відчуття власного корисного внеску.
“Оборонцям потрібні близькі люди і підтримка, соціалізація із тилом. [Треба] показати, що тил надійний та з ними на одній хвилі.
Оскільки “Госпітальєри” – це добровольчий батальйон, важливо підтримувати його донатами. Наразі є кілька важливих зборів, є можливість придбати благодійний мерч. Важливо підтримувати ціннісно місію, яку виконують медики-добровольці”, – каже вона, звертаючись до цивільних.
З особистого архіву героїні
Дівчина відчуває, що не втомилася, на відміну від військових, які часто виснажені постійним перебуванням в окопах. Сили служити далі дівчині дають вони, а ще спогад про дім, який нині окупований.
“Хочу повернутися додому. Я сумую нібито ні за чим конкретно і водночас за всім. За домом, природою, атмосферою. Я любила парк біля Будинку культури, краєзнавчий музей і степові баби біля нього. Стара забудова виглядала гарно”, – ділиться Ася.
Дівчина востаннє була вдома у 2021 році. На четвертий рік повномасштабної війни у неї не згасає надія ще колись туди повернутися.
Олена Барсукова, “Українська правда. Життя”
Читайте також :
“Їду в таксі після поранення, а там грає російський шансон”. 23-річний ветеринар і “госпітальєр” про пригоди на війні і проблеми в тилу
