30 квітня в український прокат виходить абсурдистська комедія “Монті Пайтон і Священний Грааль” (1975). Це перший досвід у кіно легендарних британських коміків, чиє телешоу “Летючий цирк Монті Пайтона” назавжди переписало правила комедії.
Для них не існувало заборонених тем. В епоху кризи монархії, економіки, політики, самого британського способу життя вони показали, що єдиний спосіб пережити втрату колишньої величі – це від душі над нею посміятися.
Навіть якщо сьогоднішній молодий глядач ніколи не бачив жодного скетчу “пайтонів”, він живе у медіасвіті, створеному цією “чудовою шісткою”. Без них не було б ані американських “Сімпсонів” або “Південного парку”, ані українського “Шоу довгоносиків”.
Українську прем’єру “Монті Пайтона і Священного Грааля” підготувала (спільно з дистриб’ютором “Артхаус Трафік”) команда коміків на чолі з одним із найпопулярніших стендаперів України Василем Байдаком. Виховані на “пайтонівських” фільмах та шоу, вони вирішили професійно адаптувати їхні сюрреалістичні жарти для нашого глядача.
Як з’явилися “Монті Пайтон”, чому їх називали “The Beatles від комедії”, як вони навчили консервативну Британію сміятися з усього того, чим британці звикли пишатися, і що пов’язує “пайтонів” з Україною, спробувала розібратися УП. Культура.
РЕКЛАМА:
Читайте УП.Культура в Telegram та Instagram!
Хто такі “Монті Пайтон”
Комедійне телешоу “Летючий цирк Монті Пайтона”, яке стартувало 5 жовтня 1969 року на першій кнопці мовного гіганта ВВС, створили шестеро молодих людей, яким на той момент не виповнилося ще й тридцяти.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
За винятком американця Террі Гілліама (так-так, того самого, який згодом зняв у Голлівуді славетні фільми “Бразилія”, “Король-рибалка” та “Страх і огида в Лас-Вегасі”), британці Джон Кліз, Грем Чепмен, Майкл Пейлін, Ерік Айдл та валлієць Террі Джонс потрапили на телебачення через студентські театри. Для випускників престижних британських вишів робота на ВВС стала унікальною можливістю вертикального кар’єрного злету.
У Кембриджі комедійними ревю славився студентський театр Footlights, а в Оксфорді – The Oxford Revue. Вже до 1950-х років це були напівпрофесійні майданчики з надзвичайно високою конкуренцією. Вільнодумні, не обтяжені цензурою студенти писали й ставили жорсткі, саркастичні, розумні скетчі, і потрапити на сцену Footlights або The Oxford Revue було питанням колосального престижу.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
А ще студентська самодіяльність дозволяла непогано підзаробити на канікулах. Наприклад, шоу “Кембриджський цирк”, для якого писали скетчі юрист Джон Кліз (який, щоправда, так і не відбувся у професії) та майбутній лікар Грем Чепмен, дісталося навіть Бродвею.
Національний мовний гігант ВВС на той час перебував у глибокій кризі. І це тоді, коли “свінгуючий Лондон” у середині 1960-х перетворився на одну зі світових столиць, куди стікалася творча молодь з усього світу – насамперед з Америки, на той момент вельми консервативної. Серед них був і молодий рекламний художник із Міннесоти Террі Гілліам, який переїхав до Лондона з Лос-Анджелеса після того, як на малій батьківщині його ледь не лінчували “реднеки” за довге волосся і сандалі.
На цьому тлі, мальовничо відображеному в класичному “Фотозбільшенні” (1966) Мікеланджело Антоніоні (23-річний Майкл Пейлін підробляв там на зйомках у масовці), Radio BBC принципово не крутило рок-музику. І програло в підсумку конкуренцію піратським радіостанціям, які не лише мали колосальні охоплення аудиторії, а й непогано заробляли на рекламі. На телебаченні ситуація була не набагато кращою.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
Оскільки модний молодіжний рок залишався на ВВС під фактичною забороною, сітку розважального мовлення на ТБ вирішили омолодити за рахунок комедійних шоу. Свіжу кров телепродюсери шукали на знаменитому Единбурзькому театральному фестивалі, де регулярно показували свої комедійні шоу студентські театри, зокрема з Кембриджа та Оксфорда.
Так 24-річний Джон Кліз в останній момент відхилив пропозицію роботи в престижній лондонській юридичній фірмі Freshfields (сьогодні це транснаціональна компанія) – на ВВС майбутньому “королю комедії” запропонували вдвічі більше за роботу сценаристом. Напевно, дотепник Кліз уїдливо пройшовся з приводу своїх тридцяти срібняків (закреслено) фунтів стерлінгів на тиждень, але вони обіцяли юнакові фінансову незалежність. А головне – цікаву роботу.
Фахівець з англійської літератури Ерік Айдл та його однокурсники, історики Майкл Пейлін і Террі Джонс (а також аніматор-початківець Террі Гілліам, який прибився до них уже на ВВС), теж потрапили на ТБ через Единбурзький фестиваль.
У чому унікальність “Монті Пайтон”
Вважається, що вони зробили революцію в телевізійній комедії за рахунок свого сюрреалістичного, абсурдного гумору. Це не зовсім так. Британське почуття гумору завжди відрізнялося абсурдним началом, що й не дивно для нації, яка виросла на “Алісі в Країні див” Льюїса Керрола як на дитячому читанні.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
Звісно ж, у “Монті Пайтон” були попередники – насамперед радіопрограма “Шоу йолопів” (The Goon Show, 1951–1960), головною зіркою якої був видатний комік Пітер Селлерс. Він прославився на весь світ, окрім СРСР, у 1964 році завдяки антивоєнній сатирі Стенлі Кубрика “Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу”, де зіграв одразу три ролі. До речі, палким шанувальником “Шоу йолопів”, який знав напам’ять безліч жартів, був нинішній король Великої Британії Чарльз III.
До їхньої появи в ефірі британська радіокомедія була досить церемонною та нестерпно традиційною. Сценарист Спайк Мілліган, контужений у Другій світовій, який усе життя страждав на біполярний розлад, був першим, хто перейшов від побутових жартів про тещу до чистого абсурду.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
Він придумав перетворити звук на самостійний інструмент комедії (зокрема, в одній із програм пролунав “ляпас мармеладом по лисині зі швидкістю звуку”) і ламати під час ефірів четверту стіну. Так, час від часу Пітер Селлерс починав скаржитися слухачам на нікчемний сценарій програми або гризтися з музикантами. Згодом Майкл Пейлін визнавав, що “Шоу йолопів” мало величезний вплив на нього.
Також в інтернеті можна натрапити на думку, що революція “Монті Пайтон” у телевізійній комедії полягала у відмові від так званого “панчлайну” – прийому, який вони, взагалі-то, теж запозичили в “Шоу йолопів”. (“Панчлайном” називається фінальна та кульмінаційна фраза скетчу, яка містить саму “сіль” жарту).
Справді, їхні скетчі переривалися на найнесподіванішому місці, а замість “панчлайну” використовувався свідомо абсурдний хід. Один із найпоширеніших – це поява Грема Чепмена в образі суворого офіцера британської армії, який вимагав припинити неподобство. Проте унікальність “пайтонів”, звісно ж, полягала в їхньому безмірному впливі на уми – насамперед молоді.
За що їх називали “The Beatles від комедії”
Розумні й саркастичні студенти швидко збагнули, які можливості дає телебачення як найефективніше на той момент медіа. По-перше, це був найкоротший шлях до слави: вдалий скетч у комедійному шоу наступного ранку цитуватиме вся країна. По-друге, за допомогою комедійного шоу на ТБ можна було як слід струсонути консервативне британське суспільство.
Безпрецедентна слава дозволяла методично і жорстко висміювати всі традиційні британські інституції: армію, політиків, аристократію, королеву і навіть саму телерадіомовну корпорацію BBC, за рахунок якої “пайтони” могли дозволити собі безбідне й насичене життя – тоді як їхні однолітки повільно й методично повзли вгору соціальною драбиною, економлячи кожен пенні.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
Вплив їхнього стилю став настільки масштабним, що в Оксфордському словнику з’явилося нове слово – “пайтонівський”. Але все це сталося далеко не одразу. Реакцією на перші випуски шоу стало загальне нерозуміння: і пересічних глядачів, і адміністрації ВВС.
Що й казати, боси корпорації BBC були в шоці. У збережених службових записках чиновники скаржилися, що шоу не має структури, а гумор переходить усі межі дозволеного, називали програму “огидною”, “нігілістичною” та “позбавленою смаку”. Глядачі, зі свого боку, масово скаржилися на передачу телевізійному начальству. Британці звикли до більш традиційної комедії, тож відверто не розуміли, у яких місцях сміятися і до чого тут ці дивні мультфільми між скетчами.
Натомість студенти та молодь захоплено обговорювали кожен випуск незвичайної передачі – адже нічого подібного на ТБ ще не було. Вже у фіналі першого сезону “пайтони” стали рок-зірками від комедії для студентства та іншої прогресивної молоді. Їхні платівки зі скетчами слухали в кампусах та лофтах, як альбоми Pink Floyd та Led Zeppelin.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
З пісні слів не викинеш: побудований на дисоціаціях та прийомі “потоку свідомості” абсурдистський гумор “пайтонів” виявився близьким і цілком зрозумілим психоделічній контркультурі того часу.
А коли минув перший шок, підтягнулася решта глядачів. Величезний успіх мали скетчі, що вже стали класичними, – “Мертвий папуга” з абсурдним діалогом Джона Кліза і Майкла Пейліна в зоомагазині та “Пісня лісоруба”, в якому суворий бородатий дроворуб раптом починав співати про те, як він любить носити спідню жіночу білизну. Тепер у листах на ВВС глядачі вже не скаржилися, а просили повторити в ефірі найхітовіші скетчі.
Вже до прем’єри другого сезону восени 1970 року шоу стало національним культом на кшталт “бітломанії”: у пресі їх так і називали – “The Beatles від комедії”. Тож не дивно, що їхніми великими фанатами стали рок-зірки, зокрема справжній екс-“бітл” Джордж Гаррісон.
Середньовіччя як метафора економічної кризи
“Монті Пайтон і Священний Грааль” – це абсурдистська деконструкція легенд про короля Артура і водночас знущальна пародія на сам жанр костюмованого історичного фільму. Для такого кіно потрібен серйозний виробничий бюджет, але в “пайтонів” не було грошей навіть на коней, що давало безмежний простір для фантазії. Наприклад, Артур (у якого за сюжетом грошей теж не було) пересувався на своїх двох, а його вірний зброєносець Петсі біг слідом і стукав половинками кокосових горіхів, імітуючи цокіт копит.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
Так само як у телешоу, “пайтони” самі зіграли майже всі ролі – загалом близько сорока, абсолютним рекордсменом став Майкл Пейлін, який втілив на екрані дев’ять образів. Але, на відміну від “Летючого цирку”, повний метр став серйозним проривом. Уперше замість звичного “потоку свідомості”, коли один скетч перетікає в інший, з’явився наскрізний сюжет, побудований за принципом квесту. І так само вперше знімаючи на натурі, Террі Гілліаму та Террі Джонсу, які взяли на себе режисуру, вдалося досягти реалістичної “картинки” похмурого і брудного Середньовіччя.
У всій цій середньовічній багнюці, чумних візках і загальній селянській безнадії легко зчитувалася метафора майже збанкрутілої Британії того часу, коли країна в січні 1974 року перейшла на триденний робочий тиждень. Нафтова криза 1973 року роздула ціни на пальне, а виїхати на власних запасах вугілля не дала Національна спілка гірників, яка страйкувала, вимагаючи підвищення зарплат. У підсумку країна опинилася на межі повного блекауту.
Британці сиділи в пабах при свічках, трансляції ВВС закінчувалися рівно о 22:30. Політики катастрофічно втрачали довіру, і це відбилося в образі короля Артура, якого ніхто не сприймає серйозно. Уся система влади у фільмі виглядає сміховинною та недієздатною.
Кадр з фільму “Монті Пайтон і Священний грааль”
До Америки за Священним Граалем
Строго кажучи, “Монті Пайтон і Священний Грааль” не став дебютом “пайтонів” у великому кіно. Стрічка 1971 року “А тепер щось зовсім інше” – збірка найпопулярніших скетчів, перезнятих спеціально для американського ринку, з тріском провалилася в прокаті.
Америка ще не була готова до такого гумору. Тож голлівудські продюсери зовсім не горіли бажанням давати “пайтонам” гроші на новий фільм, хоча йшлося про досить скромну суму у 400 тисяч доларів. Це було вдвічі дешевше за мінімальний бюджет студійного фільму в Голлівуді.
Кадр з фільму “А тепер щось зовсім інше”
На батьківщині героїв грошей і поготів не було. Національне кіно перебувало в глибокому занепаді після того, як Голлівуд переніс виробництво блокбастерів до Італії, Іспанії та Югославії, де було дешевше знімати і не лютували профспілки. Традицію ходити в кіно доконали перебої з електрикою та кольорові телевізори, що стали доступними для середнього класу. Кіно програло гонку комедійним шоу і легендарним серіалам на кшталт “Доктора Хто”, “Летючого загону Скотленд-Ярду” або “Веж Фолті” Джона Кліза.
Найцікавіше відбувалося якраз на ТБ, але для “пайтонів” це був уже пройдений етап. Тож по гроші на велике кіно “The Beatles від комедії” вирушили до своїх друзів-рокерів.
Найбільше вклали у проєкт Led Zeppelin – 31 500 фунтів стерлінгів: вони якраз провели своє суперуспішне турне Північною Америкою, коли вперше дозволили собі власний літак. Ще 21 000 фунтів стерлінгів інвестували Pink Floyd, на яких теж дуже доречно пролився грошовий дощ від продажів альбому The Dark Side of the Moon. (Попри дорогий студійний час, музиканти щоразу припиняли роботу над записом, аби подивитися черговий епізод “Летючого цирку”). Решту грошей дали Ієн Андерсон з Jethro Tull та рекордингові компанії.
Серіал “Летючий цирк”
Звісно ж, справа була не лише в любові до розкутого гумору “Монті Пайтон”. Непомірний прибутковий податок з’їдав у Британії до 90% “зіркових” доходів, але можна було домогтися суттєвих податкових списань за рахунок інвестицій у якесь свідомо збиткове виробництво. Наприклад, у національне кіно.
Що в підсумку обернулося не меншим абсурдом, ніж екранний квест короля Артура. “Монті Пайтон і Священний Грааль” заробив в американському прокаті понад 5 млн доларів, тож замість списання збитків інвестори отримали головний біль: з отриманого прибутку їм знову довелося платити величезні податки.
Що ж сталося з американцями за ці роки?
Коли вийшов фільм “А тепер щось зовсім інше”, у США взагалі не знали, хто такі “Монті Пайтон”: якісь дивні британці з незрозумілим акцентом, що висміювали суто британські реалії. Проте за пів року до прем’єри “Грааля” даласька некомерційна телестанція KERA-TV ризикнула випустити в ефір оригінальний серіал “Летючий цирк”, який одразу ж підхопили інші телекомпанії по всій країні. Як і в Британії, серіал став абсолютним хітом серед американських студентів.
Серіал “Летючий цирк”
До того ж якщо перший фільм розбився вщент об культурний бар’єр, то легенди про короля Артура і лицарів Круглого столу були знайомі американцям із раннього дитинства за казками та блокбастерами на кшталт екранізації мюзиклу “Камелот”. І, звісно ж, фільм ідеально влучив у нерв епохи, коли після В’єтнаму та Вотергейту американська молодь масово розчарувалася у владі. Пихатий бовдур Артур нагадував їм президента Річарда Ніксона.
Чим унікальна українська прем’єра
Вплив “Монті Пайтон” на комедію величезний – на українську зокрема. Одне з найрадикальніших комедійних телешоу України, “Шоу довгоносиків” (1996–1999) Віктора Андрієнка, Валентина Опалєва та Віктора Приходька багато в чому наслідувало “пайтонів”.
До них український телегумор залишався переважно естрадним, театральним і суто побутовим. На тлі гуморесок про тещу гумор “довгоносиків” був гіпертрофовано фізичним. Їхньою візитною карткою стало насильство в стилі “слепстик” (німої комедії), коли герої нещадно лупцювали одне одного по голові гумовими кувалдами, бутафорськими цеглинами та сковорідками.
Кадр з українського “Шоу довгоносиків”
Слідом за британцями “довгоносики” побудували своє шоу як низку абсурдистських скетчів, які перетікали один в інший за принципом “потоку свідомості”. Проте головне – вони першими впровадили на українському ТБ метагумор, деконструюючи телебачення як таке.
Вони жорстко і дуже смішно пародіювали регіональні новини (“Новини з Косорилівки”), кримінальну хроніку та популярні тоді латиноамериканські мильні опери. А кожен випуск починався з сюжету, в якому знервований Режисер (Віктор Андрієнко) намагався зняти це саме шоу в умовах вічного безгрошів’я та загальної халтури.
Кадр з українського “Шоу довгоносиків”
До того ж обидва шоу з’явилися у схожому історичному контексті. У Британії 1960-х руйнувалася вікторіанська мораль старого мовлення BBC, а в Україні 1990-х разом із радянською цензурою розвалилася монументальна машина радянського телебачення. Правил більше не існувало. Це дало неймовірну творчу свободу, яка притягувала на молоде українське ТБ найкращі уми творчої молоді – і не лише.
Свіжіший приклад впливу – “Інародний театр абсурду Горобчик”, створений у Харкові 2012 року вихідцями зі студентських команд КВК. Співзасновник, провідний сценарист і фронтмен “Горобчика” Василь Байдак не раз заявляв, що безпосередньо надихався “пайтонами”. Десять років тому театр навіть поставив виставу, що повністю складалася з “пайтонівських” скетчів.
“Інародний театр абсурду Горобчик”
Тепер Василь Байдак вирішив не лише освіжити український переклад “Монті Пайтона і Священного Грааля”. (Замість аматорського озвучення студії “Омікрон” 2014 року новий професійний переклад зробив Ярослав Сидоренко, студія Baker Street.) Але й озвучити його голосами найкращих українських коміків.
Загалом у проєкті задіяно 50 стендаперів, співаків, медійників, представників шоубізнесу. Головна умова – щоб вони були фанатами “пайтонів” або працювали в абсурдистській комедії, підкреслив Василь Байдак. Серед них Марк Куцевалов, який став 2017 року зіркою телепроєкту “Ліга сміху”, стендап-комік Олег Свищ, зірка українського TikTok Даша Кубік, гурт “Курган & Agregat”, кінорежисер Павло Остріков тощо. Сам Василь Байдак озвучив п’ять ролей.
“Інародний театр абсурду Горобчик”
За словами коміка, права на показ коштували близько двох тисяч євро, переговори велися з Террі Гілліамом (другий режисер фільму, Террі Джонс, покинув нас ще в січні 2020 року). На прибуток від прокату Василь Байдак планує показати в Україні наступний фільм “пайтонів” – “Життя Браяна”.
Читайте також :
Відео
Ностальгія за новим минулим. Чому українців так цікавить ретро?
