“Із цього можна було зробити 24 романи”, – так назвав свій есей літературний критик Олександр Бойченко, і важко уявити щось, що мимохіть краще пасувало б новій збірці Ольги Богомаз, авторці, багатьом знайомій і любленій через “Весілля Настусі” – текст, який побачив світ у 2023-му. І справа тут, звісно, не тільки в тому, що нова збірка містить 24 оповідання з потенціалом на 24 романи, а й у тому, як працює у “Тимчасових труднощах” авторка.
З текстами вже ознайомилася літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко й готова поміркувати про те, як ставлення до власних страхів, травм і спогадів визначає наші стосунки з часом – на користь тимчасовості або ж вічності.
Якщо боятимешся сьогодні – боятимешся завжди
Усі труднощі – тимчасові. От тільки у всього тимчасового складні стосунки з часом, і саме про стосунки з начебто минущим і проміжним, що, однак, претендує якщо не на вічність, то на генераційну тяглість, пише Ольга Богомаз у новій художній збірці, яка несподівано потішила читачів, випередивши навіть раніше анонсований екологічний нонфікшн з робочою назвою “Земля опалима”. Із приємними несподіванками – як і з тимчасовими труднощами. Одні справді можуть бути приємними, а інші – і справді тимчасовими. Залежить. І вже перші оповідання засвідчують цю двоякість: і формальну, і змістовну.
Формальну, бо, як і в будь-якій хорошій збірці короткої прози, у “Тимчасових труднощах” є як абсолютно блискуче зроблені, так і досить прохідні речі, хоч “прохідні” – радше в порівнянні з “блискучими”: авторка сама ставить собі справді високу планку. Одним із таких текстів-планок, безумовно, є, скажімо, оповідання “За дверима”, де за простою, трохи детективною історією про те, хто розтрощив хоч і стареньке, та ще досить притомне піаніно, розгортаються ледь не “ґолдінгівські” мотиви про дитячу жорстокість, вчувається відголос розмови про колективну пострадянську розгубленість, звучить річ, яка зрештою чи не найчіткіше з-поміж перших оповідань задає тон усьому, що читатимемо далі.
Звучить ця річ так (і тут ми наблизилися до двоякості змістовної): страх – не найгірша частина нас. Бо ж можна боятися різного: що щось тобі по-справжньому не потрібно, що комусь бракуватиме життєвої допитливості і з цим кимось доводитиметься перебувати довгі красиві химерні дні без змоги їх обговорити; може страшити чужа дивакувата сміливість, якої бракує вже тобі; може лякати банальна інакшість, яку легше відкинути, аніж зрозуміти; можна тривожитися, що раптом загубляться всі найважливіші слова, які ти навіть уклав у список, або що вчасно не допетраєш – кинути чи залишитися. Можна боятися помилок або перемог. Осуду чи байдужості. Кожного власного вибору. А проте всі страхи тимчасові. І всі страхи вічні. І героям, як і читачам, варто зрозуміти: які з них – вияв продуктивних сумнівів, що рухають вперед, і вислід формотворчих досвідів, а які – вічний гнітючий тягар, тимчасова не тимчасова трудність. Словом, зрозуміло: все, як завжди, залежить від нас – навіть те, чим на позір керуємо мало.
РЕКЛАМА:
Якщо стерпиш сьогодні – стерпиш завжди
Саме це говорить герой оповідання “Задирки” – самотній хлопчик, який понад усе любить книжки, і додає: “Про що я думатиму за рік у цей день?”. Перегук зі Стусом тут не випадковий – і не тільки тому, що саме це оповідання має прямі зі Стуса цитати. Складно у важкій ситуації вигадати щось вітальніше, ніж це стерпиш-сьогодні-стерпиш-завжди, і тут варто наголосити, що “важка ситуація” – теж у збірці поняття відносне, яке коливається від неприйняття в школі до горювання за коханою, яка стала жертвою одного з найбільших геноцидів в історії людства вісім десятків років тому. І ще один приклад, трагічний: настанова “не слухати тих, хто каже, нічого не зміниш” – це вже з власне оповідання “Тимчасові труднощі”, де матір поступово приймає те, що її чотирирічну дитину долає невиліковна хвороба. І ще один приклад, майже абсурдистський, із розмови сусідів, останніх на вулиці, які мають виїжджати, бо гуркіт вибухів усе ближче:
– Пишуть, що це на місяць […]. Потім в них контракт закінчиться.
– Який контракт? – запитує вона.
– Я не знаю, – чесно відповідає сусід.
Герої здебільшого не здогадуються, наскільки тимчасовими є ті чи ті труднощі і чи не є вони прологом до інших, теж тимчасових, зливаючись зрештою у нескінченну чорну смугу довжиною в життя (спойлер: для декого – це саме так). А проте більшість історій полишає читача з дуже дефіцитним сьогодні відчуттям закономірної розвʼязки, часом більш-менш нейтральної, часом – відверто трагічної, але розвʼязки. Розвʼязки, що наснажує вірою: кожна тимчасова трудність – кінечна, тож варто протриматися ще трошки. І ще трошки. Бо знову ж таки обираємо ми: терпимо з власного завченого безсилля, бо боїмося інакше, чи, зціпивши зуби, терпимо, бо інакше поки ніяк?
З такої позиції зовсім не дивують інтертекстуальні звʼязки, які прокладає збірка, — зі Стусом (“Терпи, терпи – терпець тебе шліфує”), з Лишегою (“Не відчаюйся – ти пробʼєшся. Поки не пізно, бийся головою об лід”), Воробйовим (“Це тільки може здаватися, що хтось не бере участі / Насправді той хтось невіддільний від світу й участі”). Усі вони – потенційні сюжети “Тимчасових труднощів”, і це лише доводить, наскільки продуктивною є обрана Ольгою Богомаз рамка. Бо будь-яке життя як таке – теж своєрідна тимчасова непроста пригода.
Якщо памʼятатимеш сьогодні – памʼятатимеш завжди
І про нескінченність. У збірці вміщені історії, де між тимчасовістю та вічністю вже майже немає різниці: про вулицю початку тисячоліття, на якій лишилося кілька літніх жінок, які з усіх сил продовжують плекати власний незмінний триб життя, захищаючи таким чином памʼять про світ, який уже розтанув; про того, кому вдалося не тільки вижити, але й крізь понад пів століття пронести єдину набуту за життя цінність — памʼять про втрачену рідну душу; про чоловіка, знайомого всім й не знаного нікому, бо іноді від правди про себе треба захищати інших, а часом – навіть себе. Звідси ж: “Сергій не згадує місця народження”, але “Євгенія народилася в Луцьку”. Здається, вічність – це коли згадують знову й знову. Саме тому, полишаючи дім через війну, один вчитель із одного оповідання говорить: “Нас не увічнять, ми зминулимося”. Відтак акт памʼятання на сторінках збірки теж набуває інваріантів: стати проявом самодеструкції чи єдиним можливим методом опору.
Одна з композиційних частин книги – усього їх три – починається епіграфом із пісні That Funny Feeling у виконанні Bo Burnham. Вибір пісні – теж, звісно, більш ніж симптоматичний і, як загалом усе в цій збірці, інтенційний – у ній ідеться про дивне, тривожне життя у світі, що складається з суміші щоденних жахливих катастроф і невинних бездумних розваг (чи щоденних бездумних катастроф? чи жахливих невинних розваг? чи…?). Одним із художніх образів цієї ж пісні є а book on getting better hand-delivered by a drone, тобто книга про самопоміч, доставлена дроном прямо в руки. Десь так “Тимчасові труднощі” і відчуваються – тривожно, загрожено, надто близько до леза, що от-от ранить або знову поріже по ледь-ледь загоєному, але з вірою, що можливо краще, а значить – буде, якщо можливо. Адже жодне життя – не набір випадковостей, як не принадно часом буває думати. І обирати майбутнє сьогодні, попри всі страхи, обмеження та втрати, насправді означає завжди обирати майбутнє.
