24 лютого – четверта річниця повномасштабного вторгнення в Україну. Нині триває 12-й рік російсько-української війни. За цей час досвід українців неодноразово показували у кіно, як в ігровому, так і в документальному.
До річниці вторгнення УП.Культура попросила своїх кінокритиків Ярослава Підгору-Гвяздовського, Дмитра Десятерика, Аліка Дарманна, Володимира Чернишева та кінокритикиню Соню Вселюбську назвати три фільми про війну, які, на їхню думку, є найважливішими. Деякі з цих стрічок повторювалися, а деякі важко знайти у вільному доступі. Ми зібрали їх у добірку.
“2000 метрів до Андріївки” (2025), реж. Мстислав Чернов
Фільм розповідає про невелике село Андріївку, розташоване за десять кілометрів від Бахмута. Чернов з Олександром Бабенком та 3-ю окремою штурмовою бригадою пересуваються фронтом та фільмують, як захисники намагаються деокупувати Андріївку.
“Унікальний фільм в історії кіно, знятий із середини війни, із середини бою. Це правда, яку раніше не бачили, бо її ніколи так не показували – так сміливо, страшно і смертельно. Коли в кадрі гинуть бійці, і ціна за кожний кадр, за кожну дію, за кожний піднятий прапор є ціною людських життів”, – говорить Ярослав Підгора-Гвяздовський.
РЕКЛАМА:
“Пісні землі, що повільно горить” (2024), реж. Ольга Журба
“Точність і біль документалістики тут поєднані з художнім баченням режисерки, коли кадри перших днів повномасштабного вторгнення РФ на територію України стають не просто свідченням, а самим кіно”, – пояснює Ярослав.
Аудіовізуальний щоденник показує сцени з життя в Україні протягом перших двох років повномасштабного вторгнення. Ольга Журба задокументувала, як суспільство змінилося і долає шлях від паніки до прийняття реальності, коли смерть і руйнування стають нормою.
Це друга повнометражна робота авторки. Фільм створено українською кінокомпанією Moon Man у копродукції з міжнародними партнерами з Данії, Швеції та Франції.
“Документуючи початок вторгнення, Журба кіномовою повторює емоційний стан країни: від істеричного й наляканого – до поступової нормалізації, що стала настільки буденною, що ніби починає губитись у часі. Він також демонструє риси, успадковані від поетичного коріння українського кінематографу, що полягають не лише в його назві, а й також у поетичних спогляданнях за зруйнованою природою.
Це один із найтитулованіших документальних фільмів в історії українського кіно, який, оглядаючись на його 12-річний розвиток, демонструє професійне зростання галузі попри національний біль, тривалу культурну обсесію російським контекстом та хронічні проблеми з державним фінансуванням”, – говорить Соня Вселюбська.
“Додаткові сцени” (2024), реж. Ярема Малащук та Роман Хімей
“Чорно-біла експериментальна робота розмірковує над розривом між військовим та цивільним життям та тим, чи існує досі справді цивільне життя. А з іншого боку, це одвічне дослідження вузького та примарного містка між реальністю та кіно, пробігши з камерою по якому, так чи інакше зафільмуються додаткові сцени”, – розповідає Алік Дарманн.
У фільмі митців знявся актор Павло Алдошин (“Снайпер. Білий ворон”), який у 2022-му пішов у військо. Автори запросили Алдошина приїхати в Київ на декілька днів та спробувати зіграти цивільного.
Алік пояснює, що Ярема Малащук та Роман Хімей — філммейкери та художники, які у своїй творчості системно поєднують світ кіно та сучасного мистецтва. У своїй роботі вони “розмивають кордони між документальним та ігровим кіно, що створює тривожне дзеркало дійсності”.
loadScript(“https://connect.facebook.net/en_US/sdk.js#xfbml=1&version=v3.2”, function (){});
“Редакція” (2024), реж. Роман Бондарчук
“Складно знайти більш жорстоку і, насправді, правдиву сатиру про українське суспільство, ніж ця. Саме в ній провінція, яку довгі роки змушували дивитися на себе крізь криве дзеркало, забруднене помадним написом “нам пороблено”, постає не як “самобутня реальність”, а як хиткий, безпричинний макабр, і його навряд чи зможе зруйнувати один лише сардонічний смішок, яким завжди ми й обходимося”, – розповідає Володимир Чернишев.
Головний герой стрічки – молодий співробітник Херсонського краєзнавчого музею Юра. Щоб віднайти рідкісного бабака, він вирушає в мініекспедицію Олешківськими пісками. Він став свідком підпалу лісу; задокументувавши це, він приносить фотографії до місцевої газети і навіть починає працювати журналістом.
“20 днів у Маріуполі” (2023), реж. Мстислав Чернов
Фільм, який приніс Україні премію “Оскар”, розповідає про облогу Маріуполя. Стрічку створили на основі матеріалів, які Чернов із командою фотокореспондентів Associated Press відправляли з Маріуполя у світові ЗМІ, розповідаючи про страшні події в місті – перші тижні бойових дій у Маріуполі Донецької області під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
“Чернов, його колега Євген Малолєтка та їхня продюсерка Василіса Степаненко опинилися в Маріуполі 24 лютого 2022 року й лишилися там навіть після виїзду решти журналістів – до 15 березня. Вони зафільмували страту міста російськими нелюдами. Загалом “20 днів…” структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший – лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив – внутрішня драма режисера. І саме завдяки цій поліфонії ми отримали універсальний фільм, зрозумілий глядачам у будь-якій країні.
Опинившись в епіцентрі найлютішої війни, Мстислав Чернов не просто зміг вижити. Він створив до болю переконливу драму про цю війну, розповівши людству те, що вжахнуло самі небеса”, – ділиться Дмитро Десятерик.
“Поема для маленьких людей” (2023), реж. Іван Сауткін
Іван Сауткін – документаліст та співзасновник кінооб’єднання “Вавилон’13”. “Поема” – його перший повноментражний фільм, який, як зазначає Алік “логічно продовжує роботу режисера у “Вавилоні”, проте стає вкрай сильним самостійним висловлюванням про велику війну”.
У фільмі є дві основні сюжетні лінії, кінокритик пояснює, що в першій лінії розповідають про діяльність волонтерської евакуаційної команди, що вивозить цивільних із прифронтової зони, ризикуючи власним життям. У другій — про двох літніх подруг із деокупованого села на Чернігівщині, які вирішили не залишати свої домівки навіть під час окупації.
“Особливість “Поеми” в її фокусі на найуразливіших – тих, хто опинився на передовій без захисту, і тих, хто рятує. Обидві історії демонструють глибокий повсякденний героїзм, тишу опору, ніжність як форму виживання та уважність як політичний жест. У фільмі Івана Сауткіна справді немає пафосу, зате є висока етична чутливість, що робить “Поему” одним із найбільш гуманістичних сучасних українських фільмів про війну”, – говорить Алік.
“Цей дощ ніколи не скінчиться” (2022), реж. Аліна Горлова
У фільмі показують життя 20-річного Андрія Сулеймана, який намагається забезпечити собі стале майбутнє, водночас працюючи з жертвами збройних конфліктів.
“Це мій улюблений фільм про російсько-українську війну — значною мірою тому, що на початку стрічки видно мої рідні місця Донбасу, – розповідає Соня. – Мене не перестає вражати операторська та монтажна робота в цьому фільмі, те, якою трагічною й жахливо вродливою в ньому постає війна. Втім, найважливіше, що зробила Аліна Горлова, – це те, як вона вписала українсько-російську війну в глобальний діалог воєнної документалістики, помістила війну на Донбасі в контекст циклічності війни, характерної для людства. Вона досягла цього насамперед завдяки головному герою – Сулейману, сирійському біженцю, якого війна наздогнала знову, тепер уже в Україні. Горлова поєднує Сирію й Україну в єдиний дієгетичний простір, і це надзвичайно важливий для історії української документалістики фільм, адже він певною мірою передає естафету від Сирії – попередньої найбільш задокументованої війни”.
“Анкета” (2022), реж. Наталія Ільчук
“Фільми Наталії Ільчук — справді унікальне явище в українському кінематографі. Мисткиня експериментує з відео, створюючи інтимні короткі метри, основою яких часто стають власні архіви авторки.
“Анкета” – автобіографічне кіно, що водночас стає портретом покоління, чия молодість припала на Помаранчеву революцію і часи Януковича. Ільчук використовує вкрай простий монтаж і нічого не додає до архівних кадрів, єдиним новим штрихом залишається титр, що свідчить про перемогу Партії регіонів на парламентських виборах до Верховної Ради у 2006 році.
Наталія Ільчук майстерно імплементує політичне в особисте, що робить “Анкету” винятковим фільмом. А невипадкова перемога “Анкети” в національному конкурсі кінофестивалю “Молодість” у 2023 році ніби відкриває архівний бум в українській документалістиці у 2024 році”, – розповідає Алік.
“Крихка памʼять” (2022), реж. Ігор Іванько
Сюжет розгортається навколо молодого кінооператора Ігоря, який випадково знаходить пошкоджений фотоархів свого діда — відомого радянського та українського кінооператора Леоніда Бурлаки. Головний герой вирішив дізнатися, ким був його дід, який зараз страждає на хворобу Альцгеймера.
“Здається, цей фільм надто ніжний, щоб згадувати його в контексті річниці повномасштабного вторгнення, і все ж я ризикну. Навіть не тому, що це найвдаліша, найчесніша та найталановитіша спроба фігуративної рефлексії сімейного і національного минулого за останні роки, і не тому, що такий легендарний оператор, як Леонід Бурлака (дідусь режисера, головний герой картини), заслуговує на значно більше визнання. Просто ця картина дуже наочно показує, що наша пам’ять — така ж тендітна і ненадійна, як целюлоїд “Свема”, та й увесь український кінематограф у принципі. І ніби зараз ця істина актуальна як ніколи раніше…”, – каже Володимир.
“Погані дороги” (2020), реж. Наталка Ворожбит
Фільм заснований на п’єсі Ворожбит, поставленій у кількох театрах, і складається з п’яти новел про мешканців Донбасу, чиє життя проходить по обидва боки від лінії розмежування.
Це історії про нетверезого директора школи, зупиненого на українському блокпосту; про співробітницю медслужби, яка разом із молодим солдатом везе тіло загиблого коханого-офіцера його дружині; про дівчину, викрадену бойовиком, для якого сепаратистська ідеологія служить лише прикриттям для задоволення садистських нахилів; про літню мешканку прифронтового містечка, яка намагається захистити внучку-школярку від роману з українським солдатом.
“Наталка Ворожбит у “Поганих дорогах” говорить про війну як про простір, у який ми занурені вже не перший рік, але який від цього не став нормальним. У “Поганих дорогах” немає стрілянини, окопів, атак. Цього всього немає, а війна є. При цьому Ворожбит не хоче деконструювати війну, не ставить під сумнів патріотизм. Вона лише відстежує наші великі та малі травми — і робить це тонко й безжально. Вона знає, що пекло завжди поруч. Знає, як його побачити. І почути. І змушує нас побачити й почути також”, – ділиться Дмитро Десятерик.
“Зошит війни” (2020), реж. Роман Любий
“Фільм змонтований з особистих відеозаписів бійців ЗСУ з телефонів, камкодерів, фотоапаратів та GoPro. Роман Любий зібрав кілька сюжетних ліній: відбуття на фронт, бойові сцени, солдатський побут, картини руйнувань, порятунок цивільних, обмін полоненими, прощання із загиблими. Відбираючи потрібні епізоди, поєднуючи їх інколи найнесподіванішим чином, він видобуває образи неабиякої драматургічної потужності.
Насиченість зображення у War Note майже сугестивна – є дійсно гіпнотичні кадри, заворожливі не менше, аніж страшні. Так Роману й удається з багатьох складових вибудувати фреску про світ війни – світ безумний, нелюдський та водночас занадто людський”, – розповідає про фільм Дмитро.
“Атлантида” (2019), реж. Валентин Васянович
“Фільм є одним з кращих в історії світового кінематографу, бо проникає в суть кошмару війни. І робить це мінімальними засобами. Знятий стаціонарною камерою, складений з окремих кадрів-сцен, де внутрішньо кадрова драматургія формально і сюжетно досягає ідеалу завершенності”, – ділиться Ярослав Підгора-Гвяздовський.
Сюжет фільму розготається у 2025 році після перемоги України над Росією та поверненню окупованих територій, але тепер вони визнані непридатними для проживання. Сергій – ветеран, намагається знайти себе на Донбасі після травматичного досвіду війни та втрати найкращого друга. На тлі цих подій Сергій зустрічає волонтерку Катю і долає ПТСР.
“Режисер відстежує долю трьох героїв. Всі вони – травмовані люди на травмованій землі. Протистояти цьому спустошенню можна тільки дією, адже дія, за Ганною Арендт, – “людська відповідь на те, що доля людини – бути народженою”. Працювати, ховати, любити, рятувати кого ще можна врятувати. Тому фінал цього повільного, візуально довершеного фільму – оптимістичний попри все”, – говорить Дмитро Десятерик.
У стрічці зіграли непрофесійні актори та акторки: ветерани та ветеранки АТО, волонтери та волонтерки і військові. У 2020 році “Атлантиду” висунули на “Оскар”.
“Васянович у “Атлантиді” встановлює дистанцію – дає титр про завершення війни в недалекому майбутньому та підсилює ефект візуальним відстороненням: знімає на загальних і середніх планах статичною камерою, причому епізод може тривати й після виходу персонажа з кадру”, – підсумовує Дмитро.
Серії фільмів Babylon’13
Кінооб’єднання з виробництва документального кіно. Група режисерів та операторів розпочала свою діяльність коротким відео “Prologue”, яке записали на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року.
“Одна з найцікавіших рис української воєнної документалістики полягає в тому, що її відлік умовно можна починати із серій коротких фільмів, знятих від самого початку протестів на Майдані Незалежності.
Тоді група політично свідомих і небайдужих українських митців об’єдналася, щоб записувати документальні репортажі з місця подій, пропонуючи альтернативу державним новинам у відкритому доступі. Те, що розпочалося як мирні протести, переросло в Революцію Гідності, а згодом – у війну, що розширилася до повномасштабної.
Разом із цими подіями розростався і Babylon’13, територіально переміщуючись на фронт та фактично вирощуючи ціле покоління документалістів за ці 12 років. Тож повнометражні й короткометражні фільми Babylon’13 можна розглядати не лише як цінні свідчення таких історичних подій, як битва за Донецький аеропорт чи серії про Азовсталь, а і як структурний приклад розвитку української документалістики, що виросла у феноменальне кінематографічне явище, налічуючи сотні фільмів і підкорюючи найрізноманітніші модальні та естетичні підходи”, – пояснює Соня.
