РУЙНАЦІЯ МІФІВ

Продовжує розвінчувати міфи про Україну, що роками навіювались російськими істориками. Редакцією Onview підготовлено до публікації черговий матеріал про спростування міфів за працями  відомого історика М.Лукінюка.

Міф про СРСР як жертву початку війни

То все ж таки, запитує відомий дослідник історії Великої Вітчизняної академік О. Самсонов (1988. — с. 315), «чи були ми готові до війни?» Ось коротко його думки щодо цього: «Багато хто з читачів пояснює неповну готовність СРСР до сутички з фашизмом тим, що історія відвела нам занадто мало часу для реорганізації та переозброєння Червоної Армії (ми мали на підготовку до війни 20 років, а Гітлер — дев’ять), а військовий потенціал фашистської Німеччини, рівень її промисловості, загальна готовність до війни були вищими (утім, найновіші дослідження з питань довоєнного становлення радянського військово–промислового комплексу згаданого Л. Самуельсона (назв. пр. — с. 225), навпаки, показали, що за рівнем «промисловоїмобілізації Радянський Союз, безумовно, випереджав Німеччину». — М. Л.) Так пояснює події історична література… Історичні реалії свідчать про інше. Радянська країна напередодні війни володіла об’єктивними передумовами, щоб дати відсіч будь–якому агресору…» Але… Про декотрі з причин трагічного перебігу воєнних подій, особливо в перші роки війни, вже сказано, про деякі інші — мова ще попереду.

Таким же міфом виявилося й дуже поширене твердження про те, що під ту пору Червоній армії буцімто гостро бракувало озброєнь та військової техніки, а надто — озброєнь нових зразків. «Якщо за останні два роки кількість наших Збройних Сил зросла в 2,5 рази, то бойової техніки було недостатньо. До того ж вона частково застаріла», — читаємо, наприклад, у спогадах маршала К. Мерецкова (1968. — с. 206). Тож не дивно, що нібито «погано підготовлені й слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога…» (Грицак, 1998. — с. 217).

Однак, як це вже не раз бувало, навіть побіжний аналіз цих питань свідчить, що насправді все було не зовсім так, радше — навпаки. Ось, зокрема, які дані наводить учасник бойових дій генерал П. Григоренко (1991): на початку війни в СРСР було 14–15 тис. танків, у Німеччини (разом із сателітами) — 3712, бойових літаків — 8–9 тис. і 3–3,5 тис. відповідно. Приблизно такі ж дані наводив уже в наші дні Л. Порицький (1996): військово–повітряні сили лише п’яти західних прикордонних округів разом із розміщеною на європейській частині СРСР дально–бомбардувальною авіацією «станом на 21 червня 1941 року нараховували 7382 справних літаки (сюди не ввійшли ВПС Північного, Балтійського та Чорноморського флотів). У складі зосереджених біля кордонів Радянського Союзу німецьких авіаугруповань (без урахування ВПС союзників Німеччини — Фінляндії, Румунії) було в наявності 3265 бойових машин». «У нас тільки у ВПС було 8196 літаків (з урахуванням морської авіації ця цифра сягає 10000)», — наголошує київський дослідник історії авіації Ігор Гуляс (1996).

Визнавали це й офіційні видання, не наводячи, однак, конкретних цифр. Наприклад, грубезна монографія Інституту історії СРСР АН СРСР (Советский Союз в годы… — 1976. — с. 34) обмежується сором’язливою констатацією того, що «за кількістю бойової техніки, а надто — танків і авіації, радянські війська не поступалися ворогові», додаючи: «та більша частина її вже застаріла». Така ж «лаконічність» притаманна навіть 12–томній «Истории второй мировой войны» (М., 1973–1982).

Симптоматично, що навіть тоді, коли далі приховати правду щодо кількості озброєнь РСЧА стало неможливо, офіційна військова статистика пострадянської Росії вдалася до випробуваного виверту: визнавши, що кількість танків, які перебували в «діючій армії» станом на 22 червня 1941 р., становила 14,2 тис., відтак оголосили, ніби «29 % танків потребували капітального ремонту, 44 % — середнього» і визнали повністю боєготовими лише «3,8 тис. одиниць». А зіставивши цю препаровану кількість із 4,3 тисячами (звісно, поголовно боєготових!) танків Вермахту, що начебто діяли на радянсько–німецькому фронті, отримали бажане співвідношення на користь німців — 1:1,1 (Гриф секретносте… — 1993. — с. 345). Однак історико–статистичні дослідження якісно–кількісного стану танкового парку РСЧА станом на 1 червня 1941 р., здійснені військовими істориками П. Золотовим і С. Ісаєвим (див. далі), незаперечно довели, що ці «дані» жодним чином не відображають справжнього стану речей.

Залишимо поки що осторонь питання про те, хто ж насправді — СРСР чи Німеччина — мав кількісну перевагу в техніці й озброєнні (однак офіційні дані, з якими читачі матимуть змогу ознайомитися нижче, значно перевищують цифри, наведені названими дослідниками), але ж якісна перевага, ясна річ, була на боці ворога? «Якісна перевага наших нових танків, — писав генерал Григоренко (1991), — була такою великою (танки супротивника неможливо було навіть порівняти з нашими “Т–34” і “КВ”), що останні й тоді, коли мали велику кількісну перевагу, не ризикували ставати до бою навіть із поодинокими “Т–34” чи “КВ”». Це, до речі, визнавав і майбутній генералісимус, який ще 6 листопада 1941 р. на врочистих зборах Московської Ради депутатів трудящих разом із партійними та громадськими організаціями м. Москви заявив, що радянські «танки за якістю переважають німецькі». Та вчинив це зовсім не з метою встановлення істини, а навпаки, щоб приховати цим іншу грандіозну брехню — «але танків у нас все ж у кілька разів менше», якою намагався прикрити справжні причини неймовірних поразок і колосальних втрат: «…у сучасній війні дуже важко боротися піхоті без танків і без достатнього авіаційного прикриття з повітря…» — звідси й «тимчасові невдачі нашої армії…» Цитуючи вождя, Герой Радянського Союзу Головний маршал бронетанкових військ П. Ротмістров (1961), який вступив у війну командиром танкової бригади, тим визнав, що згадану безсоромну брехню вождя цілковито поділяє.

Абсолютна якісна перевага нових радянських танків, засвідчена безпосередніми учасниками тих подій, начисто вибиває ґрунт з–під лицемірних нарікань командування РСЧА, зокрема Г. Жукова, на нібито неприпустимо малу їх кількість. Ось кілька самих лише «генеральських» свідчень про це. «Протягом одинадцяти місяців війни ми не знали випадку, — писав у своїх нотатках воєнних років генерал–полковник О. Родимцев (1964. — с. 280), — щоб німецька гармата пробила броню цього танка. Бувало, що танк КВ мав 90–100 вм’ятин від влучання ворожих снарядів, однак продовжував ходити в бій». А генерал–лейтенант у відставці Д. Рябишев (1978) розповідає, як 28 червня шість КВ і чотири Т–34 в одному бою «зуміли знищити» сорок німецьких танків, які «прорвались у район командного пункта 12–ї танкової дивізії». При цьому, наголошує Д. Рябишев, «самі втрат не зазнали». Ще більш вражаючий випадок із практики бойового використання важких танків навів П. Ротмістров (1975. — с. 39): 19 серпня 1941 р. група із чотирьох КВ під командуванням старшого лейтенанта З. Колобанова, діючи із засідки, в одному бою знищила 38 німецьких танків, а екіпаж самого Колобанова «знищив 22 танки ворога».

Воно й не дивно, адже навіть «важкий», як його часто подавали радянські джерела, німецький танк T–IV (Шмелев, 1996. — с. 77), яких на радянсько–німецькому фронті у Вермахту налічувалося 439 одиниць вагою 20 т, з короткою 75–мм гарматою і 30–мм лобовою бронею (тим паче — 965 «середнячків» Т–ІІІ з їхніми 37–мм «пукалками»), геть поступався середньому радянському Т–28 з вагою понад 25 т, гарматою — 76,2 мм і такою ж бронею (600 одиниць), не кажучи вже про іншого знаменитого «середняка» Т–34 (вага — 26,8 т, гармата — 76,2 мм, броня башти і корпусу — 45 мм, 967 одиниць). Як наголошує І. Шмельов (1996. — с. 73), німецькі «основні танки T–III і T–IV не могли вести бій з тридцятьчетвірками. їхні гармати не пробивали броню Т–34, у той час як останні могли розстрілювати ворожі машини з максимальних відстаней прямого пострілу». Ну, а 47,5–тонному КВ–1 (508 одиниць) з його 76,2–мм гарматою та 75–мм бронею, яку не пробивала жодна німецька гармата, окрім хіба що зенітних, вони і в слід ступити не годні. А що вже казати про 52–тонні радянські танки КВ–2, на яких стояли 152–мм гармати?!

Та повернімося до кількісних показників озброєння та бойової техніки РСЧА. Ось якими були офіційні дані, наведені начальником Генштабу РСЧА Б. Шапошниковим у його виступі на засіданні військових місій СРСР, Англії та Франції 15 серпня 1939 р. (Жуков, 1971. — с. 176–179): «Проти агресії в Європі Червона Армія в європейській частині СРСР розгортає й виставляє на фронт: …5 тисяч важких гармат… 9–10 тисяч танків, від 5 до 5,5 тисяч бойових літаків (без допоміжної авіації)». Начальник Військово–Повітряних Сил РСЧА О. Локтіонов, підтвердивши те, що «на західноєвропейському театрі Червона Армія розгорне 55,5 тисяч бойових літаків», уточнив, що «така кількість становить авіацію першої лінії, попри резерв. Із наведеної цифри сучасна авіація — 80 відсотків. Авіаційні заводи Радянського Союзу тепер працюють у одну і лишень декотрі у дві зміни й виробляють для необхідної потреби в середньому 900–950 бойових літаків за місяць, окрім цивільних та навчальних. У зв’язку із наростанням агресії в Європі та на Сході наша авіапромисловість вжила необхідних заходів для розширення свого виробництва до меж, необхідних для покриття потреб війни… Готовність основних з’єднань авіації по бойовій тривозі становить від 1 до 4 годин…»

Для порівняння: під час вторгнення на територію СРСР у червні 1941 р., інформує маршал Жуков (там само. — с. 251), «противник ввів у дію 3712 танків і штурмових гармат. Сухопутні війська підтримувалися 4950 бойовими літаками». Німці наводили значно менші цифри, які, звісно, заперечувалися радянськими істориками. Однак тепер і російські військові історики визнають це, підрахувавши (Филиппов, 1992), що «всіх німецьких бойових літаків», задіяних проти СРСР, було «3046 (1067 винищувачів, 1417 бомбардувальників і 562 розвідники)». А ось які цікаві порівняльні дані знаходимо у згаданому виступі К. Ворошилова на XVIII з’їзді ВКП(б). Зазначивши, що, на відміну від 1934 р., коли «стрілецька дивізія воєнного часу нараховувала з 13000 осіб», тепер така дивізія РСЧА вже «має 18000 осіб»,маршал наводить порівняльні характеристики «загальної ваги хвилинного залпу» стрілецького корпусу різних армій: «французького корпусу — 60981 кг, німецького59509 кг і нашого стрілецького корпусу78932 кг». Вага ж залпу самої лише артилерії такого корпусу становила «6373 кг, 6078 кг і 7136 кг» відповідно.

Як бачимо, навіть станом на серпень 1939 р. Червона армія мала значно більше літаків і танків, аніж німці матимуть через два роки, а також суттєво переважала Вермахт вогневою міццю. Але ж за час, що мине до початку нападу, військова промисловість СРСР не стояла на місці. «За уточненими архівними даними», які наводить у своїй книзі Г. Жуков (назв. пр. — с. 194–201), тільки «з 1 січня 1939 року по 22 червня 1941 року Червона Армія отримала від промисловості 17 745 бойових літаків, серед них 3719 літаків нових типів… понад сім тисяч танків…»

А ось на яких кількісних показниках наразі зупинилися московські історики, внісши їх у російські підручники: «…за три роки перед війною було вироблено близько 23 тис. бойових літаків, але тільки 12 % з них належали до машин нових типів. Перед початком війни на озброєнні Червоної Армії було 22 тис. танків і лише 9 % від цієї кількості становили танки нових зразків — Т–34 і КВ» (Соколов, 1999. — с. 252).

Нічого подібного в офіційних радянських джерелах — хоч удень із вогнем шукай — звісно, не знайдеш. Усі вони одностайно пропонують напівправду: «Усього на території західних прикордонних військових округів… нараховувалося 2860 тис. осіб, 37,5 тис. гармат і мінометів (без 50–мм), 1475 танків нових типів (КВ і Т–34), 1540 бойових літаків нових типів, а також значна кількість танків і літаків застарілих конструкцій. Агресор переважав радянські війська в ряді напрямків у 3–4 рази» (Советская воєнная энциклопедия: У 8–ми т. — М., 1976. — т. 2. — с. 54–55). До речі, про «початкову перевагу фашистських військ у техніці» цілком голослівно твердять і автори нового українського навчального посібника, присвяченого участі України у Другій світовій війні (Дробот, 1998. — с. 30).

А далі, спираючись на цю офіційну напівправду, інші — менш офіційні видання з історії СРСР — вдалися вже до відвертої брехні. Так, автори посібника з історії для вступників у вищі навчальні заклади (Кондуфор Ю., Котов В., 1987. — с. 278), що витримав аж п’ять видань, зазначивши, відповідно до офіційної «концепції», що «збройні сили, які прикривали західні кордони, значно поступалися ворогові за кількістю й озброєнням», далі торують власну криву доріжку — наводять уже й кількісні параметри того «переважання»: «Німецькі війська мали перевагу в особовому складі — у 1,8 рази, у середніх і важких (останніх у Вермахту в 1941 р. не було зовсім! — M. Л.), танках — у 1,5, у бойових літаках нових типів — у 3,2, у гарматах і мінометах — у 1,25 рази».

А якою ж була насправді загальна кількість бойової техніки у західних округах, за якої радянське військове командування дозволило німцям утворити над собою оту перевагу в 3–4 рази, не кажучи вже про «5–6–кратну перевагу», яку, за словами маршала Жукова (1971. — с. 254), німецьке командування досягло «на всіх напрямках своїх головних ударів»? У згаданій монографії Інституту історії СРСР (Советский Союз в годы… — 1976. — с. 34) зазначається, що «у прикордонних округах нові танки становили всього 18,2 %, нові літаки — 21,3 %». Що ж, тепер, об’єднавши цю інформацію з наведеними вище даними військової енциклопедії, визначимо так ретельно затаювану загальну кількість бойової техніки: 8,1 тис. танків і понад 7,2 літаків.

Ще більш уточненими цифрами щодо кількості радянських танків і літаків у західних прикордонних округах, отримані російськими істориками в результаті ретельного вивчення архівних даних, є такі — «12782 танки, з них боєготових — 10540 одиниць, або 82,5 проц.» (Золотов…, 1993) і «9917 бойових літаків, серед них в округах 7133, в далекобомбардувальній авіації — 1339 і на флотах 1445» (Филиппов, 1992). Як бачимо, досягнення Вермахтом значної переваги над супротивником на окремих напрямках свідчить зовсім не про кількісну перевагу його військ взагалі, а тільки — про кращу стратегічну майстерність його командування. На жаль.

Варто зазначити, що, якби Червона армія, «зарившись у землю», справді готувалася до оборони, то нічого надзвичайного наведена перевага німецьких військ — навіть якби вона реально існувала — собою не являла б, оскільки оборона, як відомо, потребує значно менших сил (і дещо інших бойових засобів), аніж наступ.

А стосовно особливостей обрахування радянськими істориками особового складу та озброєнь своїх і ворожих військ — то це тема для окремої розмови, яка зараз просто не на часі. Зазначимо тільки, що до складу РСЧА не зараховувалися прикордонні війська, чисельні й потужно озброєні війська НКВС тощо, а до складу Вермахту, навпаки, пригрібалося все, включно з військовою жандармерією. «Довгіроки, — підкреслює російський військовий історик А. Філіппов (1992), — всіляко применшуються кількість радянських військ, кількість і якість бойової техніки і, навпаки, перебільшується все це у Вермахта». Грішить цим, вступаючи у протиріччя з самим собою, і солідний довідник В. Похльобкіна. Так, наприклад, на с. 297 він нараховує в РСЧА (на червень 1941 р.) «1475 КВ і Т–34» та «близько 4000 танків застарілих типів», тобто разом близько 5,5 тис., але вже на с. 305 читаємо, що у червні — серпні 1941 р. «тільки на центральному напрямку фронта німці захопили7,5 тис. танків, тобто цілковито вивели з ладу… половину танків, що перебували на озброєнні Червоної Армії», а отже, всього танків нараховувалося не менше 15 тисяч (насправді ж, як ми вже переконалися, — значно більше)…

Навіть того, що вже перебувало у військах, було більш ніж достатньо, аби незаперечно констатувати абсолютну кількісну перевагу радянської бронетанкової техніки, а після неупередженого аналізу її бойових характеристик — і якісну. І не тільки бронетехніки. За таких обставин навіть важко уявити собі, як вдавалося Вермахту, особливо у початковий період війни, так часто охоплювати величезні контингенти радянських військ тими дошкульними танковими «лещатами» чи досягати не менш дошкульної «величезної переваги» (Советский Союз в годы… — 1976. — с. 39) у повітрі…

У чому ж тоді криються причини таких численних розгромів наймогутнішої в світі армії? За визнанням маршала Радянського Союзу А. Гречка (1966), лише за три тижні війни «противнику вдалося… вивести з ладу 28 наших дивізій, понад 70 дивізій втратили від 50 відсотків і більше свого складу в людях та бойовій техніці». А за два перші місяці війни «тільки на центральному напрямку фронту німці захопили в полон 3/4 млн солдатів РСЧА, а також 7,5 тис. танків» (Похлебкин, 1999. — с. 305). Але й самі нападники зазнали відчутних втрат. Як наголошував маршал Жуков (1971. — с. 264), «…за цей час гітлерівські війська втратили близько 100 тисяч вояків, більше тисячі літаків, до півтори тисячі танків» — «50 відсотків усіх наявних на початку війни», можливо, призабувши на мить лукаву цифру «3712», зазначав Георгій Костянтинович.

Однак і після таких утрат, визнає Г. Жуков (там само. — с. 285), німецькі «бронетанкові угруповання… були цілком здатні масованими ударами завдавати нашим військам серйозної згуби». Це тільки взайве засвідчило справедливість відомого твердження генерала фон Секта, що у своїй книзі «Думки солдата», опублікованій у 1929 р., наголошував «на величезній перевазі, яку буде мати добре вишколена армія над погано організованими військами» (Де Голль, 1957. — с. 42). При цьому, пояснює де Голль, фон Сект «мав на оці, з одного боку, стотисячну німецьку армію, солдати якої відбували довгострокову службу, а з другого боку, численну, але, на його думку, погано згуртовану французьку армію». Однак ця остання була зовсім не єдиною такою армією…

Причин тих вражаючих поразок РСЧА чимало. Опріч тих, про які вже йшлося, варто зазначити й традиційно низький рівень підготовленості особового складу щодо використання бойової техніки, а надто — нових її зразків.

Ось що пише про це у своїх спогадах В. Котляр (1996): «Ці дні (початок війни. — М. Л.) я згадав, щоб наголосити: до оборонної війни СРСР не був готовий, у чому я переконувався й пізніше, будучи сином авіаполку. Вермахт мав добре вишколені кадри льотчиків. Німецькі пілоти не вилітали у бій, якщо у них не було 120–125 учбових польотів. Наших же після зовсім короткого навчання кидали на передову, через що на початку війни було дуже багато втрат» [таким був загальний підхід Кремля до формування нових контингентів «гарматного м’яса»]. «Протягом 22 червня — 1 липня 1941 р. до армії було мобілізовано 5,3 млн осіб. Але ці не навчені і майже не озброєні люди, очолювані погано вишколеними командирами, незважаючи на шалений опір, ставали подекуди легкою здобиччю військ агресора…» (Трубайчук, 1995. — с. 53). Про це не раз зазначав у своєму щоденнику Ф. Гальдер (1971. — с. 119, 123, 125).

Про різний рівень підготовленості радянських та німецьких льотчиків свідчать і особисті результати, яких досягли кращі аси обох сторін (це саме доводить і разюча різниця в оцінці бойових досягнень пілотів протиборчих сторін: якщо Золоту Зірку Героя Радянського Союзу отримували за 16 збитих літаків ворога, то відповідний Залізний Хрест — мало не на порядок більше). Зокрема, як наголошує Л. Порицький (1996), «на рахунку німецького льотчика Е. Хартмана 352 збиті ворожі літаки… з яких 347 — радянських… 301 перемогу в повітрі одержав Г. Баркхорн, 222 літаки на рахунку Е. Рудорфера». Тричі Герой Радянського Союзу І. Кожедуб (народився в селі Ображієвка Сумської області в 1920 p.), «один із найталановитіших льотчиків–винищувачів, збив 62 бойові машини ворога (свій бойовий рахунок Кожедуб розпочав у липні 1943 року на Курській дузі, а до березня 1943 р. був льотчиком–інструктором навчального підрозділу ВПС. Е. Хартман теж воював не з самого початку війни. Вже в 16–річному віці він — «кваліфікований інструктор планерного спорту… Через два роки, у жовтні 1940 p., був направлений до навчального полку Люфтваффе… а на початку 1942 р. — у школу льотчиків–винищувачів». 5 листопада на Кавказі «відкрив рахунок збитим літакам». Його самого двічі збивали, він навіть побував у радянському полоні, однак «зумів утекти» й продовжив збільшувати свій бойовий рахунок. — М. Л.). На рахунку тричі Героя Радянського Союзу О. Покришкіна 59 перемог у повітрі», а двічі Герой Радянського Союзу «К. Євстигнєєв… 53 літаки збив особисто і три — у груповому бою».

Тобто якщо найкращі повітряні аси радянських ВПС мали на своєму бойовому рахунку десятки збитих ворожих літаків, то кращі німецькі — сотні. І що важливо, такий високий рівень бойової майстерності був у Люфтваффе масовим: «104 пілоти німецьких ВПС збили більше 100 літаків ворога кожен» (там само). Звичайно, наведені цифри не зовсім адекватно відображають рівень бойової майстерності льотчиків двох армій (різні умови та терміни навчання, технічний рівень літаків — до речі, на відміну від І. Кожедуба, О. Покришкін віддавав перевагу американським винищувачам, — озброєнь та їх обслуговування, кількості бойових вильотів, системи підрахунку тощо), однак загальна картина залишається незмінною.

Певно, саме це й спонукало дослідника історії авіації І. Гуляса дійти такого парадоксального, на перший погляд, висновку (1996): «Якби кількість нових (а отже, погано освоєних. — М. Л.) машин була більшою — масштаби нашої поразки були б ще гіркішими! Вкрай прикро визнавати, але ж кількісно Люфтваффе значно поступалося радянським ВПС. Секрет успіху німців не у кількісній перевазі, а в умінні раціонально використовувати свої сили».

Подібне мало місце й стосовно інших видів бойової техніки. Зокрема, як наголошував П. Григоренко, «коли б ці наші танки (Т–34 і КВ. — М. Л.), кількість яких лише у два рази поступалася всій чисельності фашистських танків, були використані належним чином, то противникові не допомогла б не тільки подвійна, а й десятерна їх перевага. З одними лише цими нашими танками можно було б не тільки протистояти гітлерівському танковому ударові, а й розгромити танкові угруповання ворога» (1991). Атож — якби належним чином…

Слід усе ж зазначити, що окремі вияви майстерності траплялися й серед радянських вояків, хоча масового характеру вони так і не набули. Тут варто згадати про славного, та чомусь маловідомого серед радянського загалу винищувача німецьких танків старшого лейтенанта Дм. Лавриненка, який у 28 боях, проведених у жовтні — грудні (загинув 18 грудня) 1941 р., знищив 52 німецькі танки (Порицький, 1999). Серед німців кращий показник належав капітанові М. Вітману, який лише на Східному фронті підбив 119 броньованих машин (загинув у серпні 1944 р. на Західному фронті, встигнувши знищити ще 19 танків союзних військ).

Потрібно зазначити ще одну тенденцію у підходах і оцінках радянських істориків. Заслужено вславляючи самовіддану працю тилу в забезпеченні фронту усім необхідним, вони натомість всіляко применшували значення допомоги, наданої СРСР західними союзниками. Інформуючи радянський загал про отримання Радянським Союзом «по Ленд–лізу 9,6 тис. гармат, 18,7 тис. літаків, 10,8 тис. танків», що «становило 2 % гармат, бл. 12 % літаків і 10 % танків… отриманих Рад. Армією за час війни», а також «400 тис. автомашин і 2,6 млн т нафтопродуктів [попри те, що цей перелік суттєво звужений, тут ще й узвичаєно зменшені справжні обсяги тих постачань — насправді, за документами Архівних фондів Російської Федерації (Северньїе… — 1993. — с. 608), було отримано 22195 літаків, 12980 танків тощо. — М. Л.)» (Великая Отечественная… — 1985. — с. 245), далі не забувають наголосити, що «загальний обсяг поставок був незначний і становив бл. 4 % щодо вітчизняного виробництва».

А й справді, що таке, скажімо, 2,3 млн тонн сталі, яку постачали союзники за п’ять років, якщо річне виробництво сталі в СРСР у 1945 р. перевищило 12 млн тонн. Воно–то так, якби тільки не одна особливість — і дуже суттєва: «то була не звичайна сталь… а сталь спеціальних сортів — броньова, авіаційна, надвисоколегована сталь для вироблення бронебійних підкаліберних снарядів (до війни їх у СРСР не було саме через відсутність відповідних сталевих сплавів)» (Кершенбаум, 2000). Після того, наголошує дослідниця, як «на початку липня 1942 р. німецька авіація вивела з ладу останній великий [алюмінієвий] завод на Волзі», в СРСР «крилатого металу» власного виробництва «більше не було». А без алюмінію та дюралю — до того ж у великій кількості — неможливо було випускати нові типи літаків, дизелі В–2, якими «оснащувались усі радянські типи важких і середніх танків та самохідно–артилерійські установки» тощо. Вже з грудня 1941 р. його завозили союзники — «в середньому 7 тис. т на місяць (в тому числі 5 тисяч — із США)», що «було більше, ніж була здатна дати вся промисловість СРСР до 22 червня 1941 року». Тож питання дослідниці про те, «чи міг би СРСР перемогти Німеччину» без цих «незначних» поставок союзників — не таке вже й риторичне…

Аж надто захопившись нарощуванням військової техніки, досягши на 1941 р. величезної кількісної переваги над Вермахтом, особливо щодо танків та літаків, військові керівники припустилися значного відставання у підготовці військ, штабів, командного складу всіх рівнів. Тож, на думку А. Філіппова (1992), «головний і єдиний прорахунок Сталіна» полягав у тому, що він «переоцінив боєздатність наших військ, які за кількістю дивізій та бойової техніки виглядали значно сильнішими за Вермахт». Саме тому, на думку цього історика, Сталін, «попри очевидну неминучість агресії Німеччини в червні 1941 р.», вирішив «не оголошувати загальної мобілізації і не вводити війська до передпілля укріпрайонів до нападу німців, оскільки вважав проведені весною 1941 р. заходи цілком достатніми, а армії прикриття зі 186 дивізій — здатними відбити будь–який несподіваний напад Німеччини та її союзників

Однак симптоми цієї «хвороби» РСЧА виявили себе ще задовго до початку Великої Вітчизняної. Зокрема, й на Халхін–Голі, де, «незважаючи на чотириразову перевагу в повітрі, початок конфлікту загрожував повною поразкою нашій авіації» (Можанин, 1999). Тож і тоді радянські війська потерпали від «панування» у повітрі японської авіації, яка, за визнанням Г. Жукова (згад. пр. — с. 169), «на початку кампанії… била нашу авіацію». Ситуацію вдалося переломити лише тоді, коли до Монголії, окрім замовленої додаткової авіації, прибула іде й «група льотчиків у складі двадцяти одного Героя Радянського Союзу на чолі з уславленим Я. В. Смушкевичем». І результати їх роботи, зазначає маршал (там само. — с. 149), «позначилися вже найближчим часом». Та й у «фінську кампанію» — хоч поповнення та підкріплення туди «надходили безперервно», однак, наголошує Мерецков, «не всі вони були використані належним чином» (1968. — с. 180).

І в 1940, і в 1941 роках на заваді цьому стояв ще один «низький рівень», а саме: низький професійний рівень вищого військового керівництва, яке у своїх діях продовжувало послуговуватися не лише суто військовими, а й так званими політичними міркуваннями. Так, під час героїчної оборони київського напрямку військами Південно–Західного фронту (саме вона, як свого часу Брестський мир, що теж призвів був до тимчасової окупації України німцями, дала такий вкрай необхідний Москві «передих»), керованого талановитими генералами Кирпоносом та Тупиковим, наголошує Григоренко, «бездарними розпорядженнями тодішнього нашого Верховного головнокомандування усі розумні фронтові заходи відмінялися, а війська фронту в кінцевому підсумку були поставлені в умови повної неможливості чинити ворогові ефективний опір». Незадовго до вторгнення Вермахту М. Кирпонос «дав розпорядження про зайняття польових позицій у прикордонних укріпрайонах Київського особливого військового округу». Та коли про це довідалися у Москві, то, за наказом Генштабу, «військам КОВО довелося залишити передпілля і відійти назад». Таку ж ініціативу виявив і Одеський військовий округ. І лише завдяки тому, що до її розгляду «справа не дійшла», наголошує маршал Мерецков (1968. — с. 205–206), «війська цього округу були напередодні війни, можна вважати, у бойовій готовності, чого не можна сказати про війська Київського особливого військового округу, а також про Західний округ».

Керуючись такими «міркуваннями», Сталін не дозволив своєму Генштабові своєчасно вивести Південно–Західний фронт з–під удару, через що й сталася трагедія, яку, за визнанням генерала Григоренка, «можна визнати найбільшою катастрофою Великої Вітчизняної війни» — київське оточення радянських війск. Утім, наголошують сучасні дослідники (Трубайчук, 1995. — с. 54), саме Вермахт мав зазнати тут нищівної поразки, оскільки «армії Південно–Західного напрямку переважали групу армій “Південьз усіма союзниками Вермахту разом у людському складі (1,3:1); у артилерії співвідношення було таке1,4:1; у легких танках5:1; у середніх і важких танках — 3,6:1; у літаках2,5:1». Однак сталося протилежне: покликаючись на дані німецького командування, колишній генерал К. Тіппельскірх сповіщає (1956. — с. 194) «про взяття в полон 665 тис. вояків, захоплення 3718 гармат та 884 танків». Мине майже півстоліття після закінчення тієї війни, поки ці цифри підтвердять історики протилежної сторони…

Такої ж думки дотримується й згаданий І. Гуляс: «Уся дезорганізація виходила зверху. Острах “не дать повод агрессору” породив такі рішення, втрати від яких могли бути більшими, ніж від ворога». Та, зрештою, такими вони й були.

«Якість війни, — писав 6 липня 1942 р. О. Довженко (1995. — с. 290), — це якість організації суспільства, народу. Вся наша фальш, уся тупість, усе безм’язе і безмозгле ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний із сатрапством, — усе вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах, по степах, по пустелях. І над всім цим — “Ми победім!” Звичайно, “победім”. Але ми… зрештою, самі переможені ходом історії і економічних кон’юнктур». Важко відмовити Олександрові Петровичу в далекоглядності — як у воду дивився…

Утрати дійсно були вражаючими: наприкінці 1941 р. СРСР втратив близько 2,5 мільйона самими лише військовополоненими. За даними німецьких архівів (Великая Отечественная… — 1998. — с. 518) кількість радянських військовополонених наприкінці 1941 р. сягла 3 906 765 осіб. А кількість військовополонених, захоплених радянськими військами за період з 22 червня до 31 грудня 1941 р., становила 10602 осіб (Гриф секретности… — 1993. — с. 391).

А всього за час війни з Німеччиною, «відповідно до радянських даних, що опираються на архіви, — зазначається у згаданому російському довіднику (Похлебкин, 1999. — с. 499), — назагал у полон потрапило 4559000 осіб (ця цифра офіційно фігурує в доповідній записці “О потерях личного состава Советских Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.”, розробленій спеціальною комісією під керівництвом генерала армії Гареєва)». А за наведеними у ньому ж «даними німецького ОКВ (Верховне Головнокомандування Вермахту. — М. Л.), з червня 1941 р. по лютий 1945 р. було захоплено 5 734528 радянських солдатів та офіцерів (сам Похльобкін називає ці цифри «астрономічними». — М. Л.)». Однак київський дослідник С. Гончаров (2000), навпаки, переконаний, що наведені Німецьким міністерством праці (на відміну від військовиків, воно, наголошує С. Гончаров, «вело ретельний облік усіх військовополонених — “ост” і “вест” робітники враховувались окремо») показники того, що «на 1 травня 1944 року радянських військовополонених було 5,75 млн осіб», варті довіри, бо вони є «службовими даними для оцінки можливостей покривати потреби економіки рейху в робочій силі», а тому «не можуть бути перебільшеними».

Проте ані перша, ані друга цифри не враховують ще однієї важливої складової втрат Червоної армії за період Великої Вітчизняної: втрати дизертирами. А останніх, за підрахунками С. Гончарова, було «понад два мільйона осіб».

Статистичні дослідження російських істориків показали (Гриф секретносте… — 1993. — с. 157), що тільки за перший, переважно оборонний, період війни — з 22.6.1941 по 18.11.1942 — Червона армія та Військово–Морський флот втратили «11 млн 162 тис.» (середньодобові втрати цього періоду становили 21,7 тис. осіб, причому найбільшими — 24 тис. — вони були в літньо–осінню кампанію 1941 р.). За цих півтора року війни, наголошує професор Київського військового інституту управління та зв’язку І. Муковський (1996), «головних втрат радянським військам ворог завдав під час власних наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що наступальні війська зазнають більших втрат, аніж ті, що обороняються». Тож відомий російський письменник–фронтовик В. Астаф’єв мав усі підстави для свого гіркого і болючого висновку (Моргун, 1996. — с. 462): «Ми просто не вміли воювати. Ми і закінчили війну, не уміючи воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупамиТаку перемогу можна й не вважати перемогою».

Звичайно, розкриття підступних планів сталінських стратегів жодною мірою не може кинути щонайменшої тіні на безсмертний подвиг простого солдата, применшити значущість його визвольної місії в очах вдячного людства, затьмарити велич отриманої ним перемоги. А неймовірна ціна, яку довелося сплатити за цю перемогу як солдатові–визволителю, так і визволеним ним народам, є прямим наслідком стратегічних прорахунків у брудній грі схибленого на роздмухуванні пожежі світової революції непогрішимого «батька народів» і його поплічників…

І останнє щодо «непідготовленості» СРСР до війни. Практично впродовж усього часу перебування при владі Сталіна його режим вів безперервні війни. Вони, за висловом дослідника цих питань Г. Чорного (1995), були «формою самого існування» СРСР, бо давали змогу «слугам народу» бодай якось виправдовуватися за те жалюгідно–жебрацьке становище, у якому незмінно перебували стероризовані народні маси. Схоже, що й «нова Росія», проголосивши себе спадкоємицею СРСР, значною мірою успадкувала, на жаль, і форму його існування; так, капітан–медик Кудряшов із документального фільму О. Політковського «Братишка 2000» (московський телеканал «РТР», 29.07.2000), знятого в Чечні, переконаний: «Ця війна необхідна нашій державі. Може, це звучить цинічно, але вона потрібна й російському народовіМи ніколи не об’єднаємось, не очистимось — нам потрібна зовнішня загроза…»

Ці війни велись як проти зовнішніх ворогів режиму, так і супроти сили–силенної внутрішніх «ворогів народу», а фактично — супроти власного народу (певно, вважаючи його не менш небезпечним супротивником, аніж ворожі армії, «народна влада» утримувала численні внутрішні війська, які за рівнем оснащення важкими видами озброєнь практично не поступалися Червоній армії).

А моторошні втрати, що їх зазнали народи СРСР у цих війнах (не кажучи вже про наведені вище дані про втрати у Другій світовій), цілковито спростовують тезу московських ідеологів про миролюбність більшовицького

Матераіли за книгою М. Лукінюка  «Обережно: міфи!. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України»

Гіперпосилання на літературу

Author: Onview